Божі порядки слугують життю

Кого ми згадуємо одразу, як тільки почуємо слово «римлянин»? Правильно, Астерікса Галльського. Його улюбленою справою було, як відомо, розколошматити вишикувану до бою фалангу римських легіонерів, порозкидати по всій околиці гори потовчених тіл, потрощеної зброї та понівечених обладунків. А друг Обелікс виносить вирок, який легко можна виконати. Адже римляни, намальовані в коміксах, завжди поводилися так, що їхні вишикувані в суворому порядку лави вмить гинули в цілковитому хаосі.

Однак у часи, коли жив Ісус, римлян сприймали як могутню силу, яка завдяки добрій організації завоювала відомий тоді світ. Чітка структура і надійність сприяли тому, що кожен на своєму місці знав свої завдання і міг їх виконувати. Тож нема нічого дивного, що тогочасні громади хотіли повчитися на прикладі римлян.

Розглянемо добре зорганізовану римську армію: зімкнені лави, щит заднього воїна захищає зверху від стріл і зовсім нелегко напасти з якогось боку (хіба що випити чарівного зілля). Щоб зберегти такий бойовий порядок, треба марширувати в ногу – права, ліва, права, ліва. Хто вибивається з ритму, той підставляє під стріли передусім себе, а потім і всіх інших (бо ворог, якщо в нього нема чарівного зілля, дуже пильнує, чи не з’явиться десь таке слабке місце).

Саме цей образ бойової лави, що збилася з ритму, використано в Біблії, щоб продемонструвати узгодженість християн у Христовій громаді. Визнаю, це звучить трохи так, як в армії. Однак наше життя – це теж своєрідна битва, чи не так? Зрозуміло, йдеться не про те, щоб марширувати в ногу в цій битві. Річ у тому, щоб ми не дозволили Божому противникові зруйнувати вічність, яку Ісус Христос здобув для Своєї громади. Звичайно, знайдеться хтось, хто зіб’ється з ритму. Ми відчуваємо подібність звучання із грецьким словом «аритмія» – справжній ризик для здоров’я. У Біблії це поняття передано як «порушення порядку». Це означає, що хтось випав із загального порядку. Якщо, наприклад, зазначено «напоумляйте тих, хто порушує порядок»[1] (див. 1 Сол. 5:14), то це не має нічого спільного з бурчанням через безладдя на письмовому столі. «Напоумляти» – це означає надавати всяку можливу допомогу, щоб можна було знайти новий напрям, який допоможе вийти з кризи. Говорити не зверхньо і не всезнаючим тоном, а давати пораду: «Ох, послухай!». Так робити небезпечно.

Вимогу дотримуватися правил гри, визначених Богом (наприклад, у стосунках між собою), християни не сприймають як богослужбовий обряд, коли не дозволяється багато чого, що приносить приємність. Однак є багато християн, які потай думають: все-таки шкода, що мені доводиться бути саме християнином. Найкраще було б, якби я міг жити у світі так, як живуть звичайні люди, а потім перед смертю в останню хвилину розкаятися. Але ж ніколи не відомо, що може статися. Тож навіщо ризикувати, треба й надалі залишатися християнином. Їхній образ Бога такий: Бог – це такий великий небесний зануда, який ганяється за нами з тріпачкою, коли ми надто багато радіємо, то Він «приводить нас до порядку».

Євангеліє (добра новина) та віра, зорієнтована на Біблію, проголошують зовсім протилежні речі: Бог – це той, хто винайшов радість, той, хто виготовив виріб під назвою «людина» і додав до нього інструкцію з використання. Якщо її не дотримуватися, виріб може зіпсуватися. А Виробник, як і раніше, любить Своє сотворіння і радіє ним. І життя, до речі, стає багатшим, красивішим і здебільшого довшим, коли людина дотримується порядків життя.

До цих порядків належить, очевидно, і заохочення до поведінки, яка часом здається зайвою. Наприклад, звичка говорити правду, поважати чужу власність, зберігати стосунки, до яких ми зобов’язалися, не скакати в гречку тощо. Мовою Біблії «напоумляти» – це означає застерігати від поведінки, яка в цю мить може здаватися дуже приємною, а за якийсь час завдає великої шкоди.

Мовою психотерапії це можна висловити так: не шукай постійно насолоди, яка дає лишень короткочасне задоволення, а розвинь уміння витримувати фрустрацію, щоб підготувати умови для вдалого життя в добрих стосунках.

Якщо вірити дослідженням (а в цьому випадку я їм вірю), складається враження, що люди, які належать до християнської громади, справді сприймають серйозно запрошення до звільненого і впорядкованого життя і значною мірою планують за ним свої будні. Звісно, є такі лицеміри, які багато говорять, а мало роблять. Але це, на щастя, винятки.

У християн спостерігається (набагато частіше, ніж серед решти суспільства) більша готовність переживати кризи, не обриваючи стосунків. Поріг відмови від стосунків у християн відносно високий. Про поріг розлучень можна сказати, що він (на щастя) у багатьох християн порівняно високий. Готовність до конфлікту в суспільстві, мабуть, вища. Якщо порівняти, то різноманітність можливостей очищати конфлікт у багатьох християн, на жаль, обмежена. Але обережне ставлення один до одного може бути обґрунтоване тим, що християн більше лякає ризик розриву стосунків. І в цьому християни мають рацію: розірвані стосунки – це згаяні шанси на розвиток особистості, це неймовірне стресове навантаження, яке вкорочує життя. Правдою є те, про що написано в книзі Приповістей: «Як гострить залізо – залізо, так гострить людина лице свого друга» (Пр. 27:17). Де люди працюють одні над одними і «стають гострішими», там часом і іскри летять. Але не може бути такого, щоб після конфліктів від стосунків залишалися лише уламки, конфлікти повинні вести до подолання конфліктів. Мене втішає те, що в Біблії ті люди, що були дуже близько до Бога, постійно відчували якісь тертя, але отримували також і прояснення, зазнавали примирення, прощення та відновлення.

Те, про що я розповідаю, стосується якраз тісних особистісних стосунків, а найбільше подружжя. Наше суспільство хоче переконати нас у тому, що сьогодні розірвати подружжя – це річ більш-менш нормальна, більшість людей долає пов’язані з цим труднощі. Засоби масової інформації теж наводять здебільшого приклади таких людей, які подолали проблеми, спричинені розлученням. Ті, кому це не вдалося, часто засоромлені ховаються у свою шкаралупу. І такі й надалі становлять більшість. Люди, які розлучилися, не маючи при цьому ніяких проблем, належать до рідкісних винятків, надзвичайно рідкісних, якщо говорити про чоловіків. А якщо подумати над тим, що в Німеччині 70% самотніх чоловіків в економічному плані живуть на рівні соціальної допомоги, то можна собі уявити, які душевні та фізичні навантаження випадають на їхню долю. Частота розлучень не ліквідовує негативних наслідків, навпаки, чим частіше в якійсь культурі стаються розлучення, тим сильніші негативні наслідки для конкретних людей. З цього можна зробити висновки, що посттравматичний тягар після розірвання подружжя і розлучення можна пояснити не лише проблемою відокремлення та стигматизації, а передусім тим, що розлучення лише в небагатьох випадках є конструктивним розв’язанням конфлікту.

Один з найвідоміших сучасних дослідників подружнього життя Юрґ Віллі, головний лікар психіатричної поліклініки в Цюріху, професор психіатрії та психотерапії, підсумовує результати багатьох досліджень, присвячених подоланню проблем, які виникають після розлучення: «Розлучення належить до найважливіших психосоціальних чинників, які становлять небезпеку для здоров’я». Тобто розлучення можна порівняти з поганим харчуванням, браком гігієни, курінням та браком руху. Процент смертності розлучених у деяких вікових групах вдвічі перевищує процент смертності серед нерозлучених.

У нашому суспільстві поріг завершення стосунків, на мою думку, дуже низький. З огляду на це ми стали суспільством, яке дуже легко викидає все геть, а з повторним використанням ресурсів не все складається так, як хотілось би. Безперечно, є розлучення, які просто необхідні. Бо ми, християни, живемо у впалому світі та інколи можемо вибирати лише між більшим і меншим злом. І в деяких випадках розлучення – це менше зло. Так і в Біблії написано про розлучення – як про «крайню необхідність», коли вже більше не можна реалізувати справжній намір подружжя.

Якщо підійти до цього з погляду науки, то нема сумнівів, що передумовами для вдалого подружжя є дотримання правил гри. До них належить чесність, що охоплює сексуальну сферу, вірність, здатність іти на компроміс і вести діалог, витривалість, здатність витримувати фрустрацію, здатність розв’язувати конфлікти.

Коли я, як християнин, на лекціях із психології вивчав ці аспекти, мені раз у раз спадало на думку ось що: «У цьому ж нема нічого нового, я це вже знаю з Біблії». Тож висновок такий: серед християн не повинно ставатися так, щоб хтось просто сказав: «Дай мені спокій, не хочу більше тебе бачити і говорити з тобою теж не хочу». Кажучи так, ми конфліктуємо з нашою вірою, починається внутрішній конфлікт із нашим Господом, Який дав нам завдання очищати конфлікти. Я повинен шукати спільну мову навіть зі своїм противником, я можу йому вибачити. Хоча часом це стається не за один день, але з Божою допомогою це стається. Знову й знову. І так, як буває з подоланням конфлікту в особистих стосунках, так стається і в багатьох інших сферах.

Якість життя значною мірою залежить від того, наскільки гармонійно ми живемо з порядками, що стосуються сотвореного, з іншими людьми та самі з собою.

Економісти пишуть про чесність певної фірми (внутрішню – стосовно працівників, зовнішню – стосовно клієнтів) як про один із важливих чинників, необхідних для довготривалого успіху. Психотерапевти виявляють зв’язок між душевними розладами та постійним прагненням збагачення (див. напр., концепцію Еріха Фромма «мати чи бути»). Біблія називає це пожадливістю і коренем усіх лихих справ і намірів. Сучасна медицина стверджує, що майже всі випадки ранньої смерті в нашому суспільстві зумовлені певним стилем поведінки, стресовою поведінкою (нетерплячістю), непоміркованим споживанням їжі та алкоголю (черевовгодництво), розбещеністю (блуд) тощо. Зрозуміло, що це звучить трохи по-моралізаторськи, тому що такі поняття, як «гріх», «пожадливість», «нетерплячість», «черевовгодництво», «блуд» завжди промовлялися менторським тоном. Водночас зрозуміло, що гріх – це те, що відчужує нас від Бога, від природи (Його сотворіння), від інших людей, а також і від нас самих.

Отже, до здорової віри належить тверде переконання: якщо я довіряю божественному порядку, то життя не втратить своєї краси, навпаки, є велика ймовірність того, що воно стане багатшим, повнішим і радіснішим.

До віри, яка веде до хвороби, належить усвідомлення того, що виконування добрих вчинків забезпечить Богові добрий настрій. Це завжди спричиняє велике напруження. Цей вид віри можна назвати законним: якщо дотримуватись закону, то можна заслужити на життя вічне. Такі люди намагаються узгодженою із законом поведінкою здобути Божу благодать. Але це суперечність сама в собі. Благодать не можна заслужити, бо це вже буде не благодать, чи не так?


[1] Цитата за перекладом о. Рафаїла Турконяка

Попередній запис

Невелике зауваження

Наступний запис

Зміст життя в служінні та жертві