РОЗПІЗНАВАННЯ ДУХІВ_2

Ми й справді часто відчуваємо занепокоєння. Це нормально?

Перші прояви неспокою відчути не так уже й легко. Зазвичай, ми усвідомлюємо зміну свого внутрішнього стану вже, коли мине трохи часу. Тоді говоримо до інших: “Дайте мені спокій, я в препоганому настрої, і навряд чи це мине скоро!”. У духовних книгах не згадується про поганий настрій; натомість там йдеться про скорботу, яка впливає на наші відносини з Богом і на те, як ми виконуємо свої релігійні обов’язки. У “Духовних вправах” св. Ігнатій описує цей стан так: “Скорботою називаю… темряву душі, хвилювання в ній, порушення до речей низьких та земних, неспокій з приводу різної метушні і спокус, що схиляє до недовір’я, безнадії, браку любови. Тоді душа стверджує, що є цілком лінивою, літеплою, сумною і нібито відокремлена від свого Творця і Господа”. Якщо перекласти цей уривок сучасною мовою, то в ньому йдеться про відразу, розчарування, сумніви в усіх і в усьому.

Як поводитися, коли відчувається така внутрішня скорбота?

Усі стверджують: “Треба діяти: не можна дозволяти тривозі володіти собою”. Та як діяти, з чого почати? Перший крок – це повірити у свою свободу. Поганий настрій навіює низку хибних ідей, і це цілком логічно, адже пошкоджені терези ніколи не важитимуть правильно. Тому слід зберігати твердість і не відхилятися від рішень, ухвалених раніше, коли ми почувалися добре. Так ми набуваємо безцінного досвіду, переконуючись у своїй силі й здатності діяти всупереч тому, до чого нас спонукає поганий настрій.

Але ж відраза, розчарування, сумніви ослаблюють, позбавляють бажання чинити опір!

Власне в такі хвилини маємо розбудити в собі саме бажання чинити опір, діяти всупереч тому, до чого відчуватимемо природну схильність. Св. Ігнатій наводить один приклад, який може видатися банальним, але добре передає суть. Він каже, що диявол поводиться з нами так, як сварлива жінка. Коли чинити йому твердий опір, він змовкає. І навпаки, коли наш дух слабне, і ми рятуємося втечею, він все настирливіше нас переслідує.

Чому взагалі існує поганий настрій?

У відповідь на таке запитання духовні автори згадують біблійну розповідь про Йова. Всі страждання, яких він зазнавав, стали свідченням його чеснот. Духовна скорбота є важким випробуванням, особливо для тих, хто прагне присвятити своє життя молитві. Прикладом цього може служити життя св. Терези Авільської, черниці контемплятивного стилю, яка зазнавала таких випробувань упродовж багатьох років, проте опісля була винагороджена неймовірними видіннями. Кожен християнин повинен пройти в той чи інший спосіб випробування скорботою. Лише так усвідомлюємо, що справжню побожність не можна вимірювати лише інтенсивністю добрих почуттів. Не слід вважати, що все йде добре тільки тоді, коли ми добре почуваємося.

Але ж ці випробування не повинні бути надмірними!

Бог ніколи не випробовує людей понад міру і завжди дарує достатньо сили, щоб долати як зовнішні, так і внутрішні труднощі. Крім того, скорботу завжди має осяювати промінчик надії, що нагадує: будь-які скрутні обставини є минущими.

У процесі духовної еволюції виокремилося одне стале правило. Коли людина вирішує ступити на шлях духовного життя, то спершу, зазвичай, почувається бадьоро і сповнена запалу. Після того настає період душевного спустошення, який супроводжується відразою до всього духовного. Проте згодом знову приходить втіха, значно сильніша і тривкіша за попередню.

Кожен має свої слабкості. Багато хто виправдовується, кажучи: “Такий уже в мене характер”. Чи можна подолати власні недоліки?

Так само, як існують тілесні недуги, зустрічаються і слабкості душевні. Хтось схильний до меланхолії, когось дуже легко розсердити, а ще хтось від природи ледачий. Тут доречно пригадати приклад, наведений колись св. Ігнатієм. Він каже, що диявол поводиться наче воєвода, який хоче взяти приступом фортецю. Воєвода спочатку з’ясовує, чи є в обороні слабкі місця, а потім спрямовує туди своїх вояків. Командир же, який захищає фортецю, якщо він досвідчений, найкращих своїх підлеглих поставить туди, де очікує нападу. Так само маємо поводитися і ми: зосередити увагу там, де найчастіше помиляємось і де можна найлегше завдати нам шкоди. Тому, аби могти добре захищатися, слід добре пізнати самого себе.

Але як можна пізнати самого себе?

Кожен вчиться на власному досвіді. У цьому контексті важливою є вправа, відома як “іспит сумління”; її рекомендовано робити, зокрема, увечері, перед сном. Думка, що в цей час треба зосереджуватися суто на гріхах, є хибною. У цій вправі важливо ставити собі такі запитання:

“Які думки сьогодні панували в мене в голові й обтяжували мені серце? До чого вони спричинилися? Вони приносять мені спокій чи занепокоєння? Куди вони мене ведуть?”. Думки – це наче друзі. Дуже швидко можна навчитися відрізняти справжні від облудних. Святі говорили, що розрізняють добрі й погані спонуки за їхнім “ароматом”, за тим, як вони з’являються.

Святі часто описували учням свої досвідчення. Де можна їх прочитати?

Про розпізнавання духів писало чимало духовних авторів.

Ще в V столітті Діядох із Фотіки розповів, що говорили про це питання святі. Ми вже цитували св. Ігнатія Лойолу, який, набувши неабиякого особистого досвіду, описав побачене, встановивши певні правила, як розпізнавати духів.

Скуполі також наводить принципи розпізнавання в книжці під назвою “Духовна битва”. Проте найвідомішим став твір Євагрія “Спротив покусам або Проти вісьмох головних покус” (кін. IV ст.) про “вісім духів зла”, в якому автор наводить повний, на його думку, перелік різних видів спокус, що неминуче приводять до зла.

Попередній запис

4. РОЗПІЗНАВАННЯ ДУХІВ

Наступний запис

5. ВІСІМ ПОГАНИХ ДУМОК