РОЗЧАРУВАННЯ – ВИХІД ІЗ ТЕНЕТ ІЛЮЗІЇ

Розчарування – це почуття, якого ще ніхто не уникнув. Воно проникає глибоко в людську душу й залишає помітні шрами. Це почуття також може викликати багато інших емоцій, зокрема такі, як злість чи відчай. Як же зарадити собі в такій ситуації?

Німецьке слово «розчаровуватися» (нім. «sich enttäuschen») у значенні вибратися з тенет обману та ілюзії виникло приблизно 1800 року на заміну двом французьким словам: desabuser – відкрити чиїсь очі, напоумити, отямити, та detromper – навчити когось чогось кращого. Наше розчарування часто спрямоване проти певної людини, якій ми багато дали, якій довіряли, від якої очікували вдячности та відповідної до наших старань поведінки. Ця людина спричиняє сильний біль тим, що не відповіла на наші очікування. Нам боляче розпрощатися з тією картинкою, яку ми вималювали у своїй уяві про якусь людину чи певну ситуацію. Ми були впевнені в тому, що наше уявлення правильне й відповідне. У цьому випадку розчарування – великий шанс вирватися із власних ілюзій. Нам відкривають очі для того, щоб ми побачили правду такою, якою вона є. У цій ситуації ми справді можемо навчитися чогось кращого. Пережитий досвід навчить більш реалістично оцінювати можливості інших людей та різні життєві ситуації.

Люди розчаровують нас. Ми довіряємо їм і покладаємося на свою довіру. Однак люди поводяться не так, як ми від них очікуємо. Вони діють проти наших уявлень, ображають і ранять нас, не оправдовуючи наших очікувань. Тоді розчарування стає запрошенням та нагодою більш реалістично поглянути на людей. Ми не маємо права впадати в крайнощі і знецінювати чи зневажати людину, яка нас розчарувала. Ми маємо нагоду навчитися приймати всіх людей, не оцінюючи їх. Це зовсім нелегко, тому що розчарування завжди пов’язане з болем та навіть зі злістю. Злість може осліпити людину так, що вона бачитиме в іншому не людський образ, а чудовисько і проектуватиме на нього увесь свій негатив. Тоді ми знову помилимося щодо цієї особи, а наше завдання полягає в тому, щоб відкинути всі ілюзії, обмани та сміливо поглянути правді у вічі.

Людина відчуває глибоке розчарування, коли ретельно готується до іспиту, а потім його не складає, або отримує низьку оцінку. Тоді розчарування спрямоване на нас самих. Ми справді готувалися до іспиту, однак не змогли переконати викладача у своїх знаннях. Справа у викладачеві чи в нас – тут вже немає значення – ми розчаровані, бо сталося не так, як ми того очікували. Розчаровуємося через те, що виявляємося не такими ідеальними, як би нам хотілося, коли допускаємося помилки і щось не відповідає нашим внутрішнім потребам. Тут розчарування стає запрошенням розпрощатися з ілюзіями щодо нас самих, більш реально поглянути на себе та прийняти себе. Тут важливо не наговорювати на себе і не применшувати своєї гідности. Ми такі, які ми є. Треба набратися мужности, щоб прийняти себе такими, якими ми є, зі своїми сильними та слабкими сторонами.

Є небезпека загрузнути у своєму розчаруванні, почати нарікати на те, що все довкола валиться, що ця людина так сильно нас розчарувала, що ми допустилися цієї страшної помилки, що ми проявили таку слабкість і т. д. Нарікаючи, ми завдаємо собі великої шкоди. Втім є кращий вихід із розчарування: прийняти його й розпізнати в ньому великий шанс пізнати правду: власну правду та правду тієї особи, яка нас розчарувала. Розчарування може відкрити нам очі, щоб ми більш реалістично оцінили себе, іншу людину та актуальну ситуацію, і більш адекватно зреагували на все.

Виконуючи обов’язки економа у своєму монастирі, за останні 35 років я часто переживав розчарування. Нерідко допомагаючи іншим, я чув не слова вдячности, а критику та високі вимоги. Тоді я усвідомив, що для мене це великий духовний виклик не стати твердим та злим через це розчарування. Саме розчарування поставило переді мною чітке запитання: а що я прагну досягнути у своєму житті? Визнання і схвалення людей? А чи я бажаю – навіть попри зовнішнє несприйняття – залишитися вірним своєму єству, і, попри будь-яке розчарування, створити довкола себе атмосферу довіри та впевнености. Розчарування вивільняє моє намагання випромінювати довіру, попри всі егоцентричні тенденції. Дуже важливо зберегти вірність своєму єствові та своїм ідеалам, не очікуючи людського визнання. Таким чином розчарування звільнятиме мене від егоїзму, роблячи мій дух усе прозорішим і схожим до духу Ісуса Христа. А з цієї прозорости я знову можу створити новий ідеал. На своєму шляху до цього ідеалу усвідомлю, що існує багато перешкод, а це важко прийняти. Це спонукає мене просити в Ісуса Христа прозорости та чистоти духа.

Попередній запис

ЕМОЦІЙНА ПОСУХА – ВНУТРІШНЄ ОМЕРТВІННЯ

Наступний запис

ЗВОРУШЕННЯ – ГЛИБИНА ДУШІ