Рівновага між самоприниженням та гордістю

Є ще одна форма поміркованости, яку варто плекати, – це баланс між самоприниженням та гордістю. Зрештою, ці дві постави мають спільну причину: надмірне уявлення про себе самого. Нам хотілося би бути найбільшими, найкращими, найрозумнішими, найкрасивішими, найпривабливішими, найулюбленішими та найбагатшими людьми. Однак коли усвідомлюємо, що досягнути цього ідеалу неможливо, то впадаємо або в самоприниження, або ж у гордість. Через надмірні вимоги до себе почуваємося меншовартісними й не приймаємо себе. Однак в основі самоприниження приховане бажання того, щоб люди оцінили нас належним чином. Навмисно називаємо себе маленькими, щоб інші заперечили, сказали, що ми великі. Також у цьому випадку уникаємо критики інших людей. Це така собі інфантильна поведінка, яка призводить до самоприниження. Дитина також іноді вдає, що вона менша, ніж є насправді, щоби дорослі її похвалили та підняли у своїх очах.

Як самозневага, так і гордовитість формують певні уявлення про нас самих. Якщо я сам себе принижую, то ношу в собі уявлення про те, що я – недостатньо добра людина, що людям некомфортно поруч зі мною. Я – занадто повільний, неприйнятний для інших. Ці уявлення про власну меншовартість тягнуть мене на дно. Вони викрадають внутрішню силу та енергію. Так само мало допомагають уявлення про надмірну вартість в очах інших: я все можу зробити, я – ідеальний, вмілий, успішний. У мене все під контролем, і я завжди думаю лише позитивно.

Багато проблем, з якими люди звертаються, приходячи до нас, пов’язані з тим, що вони не можуть співставити уявлення про себе з реальністю свого життя. З іншого боку – вони не можуть зректися цих уявлень, а міцно їх тримаються, і постійно скаржаться на погане самопочуття. Часто такий стан закінчується депресією. Даніель Гель, швейцарський психіятр, констатує: часто депресія – це крик душі проти надмірних і завищених уявлень людини про себе. Душа бачить, що ці уявлення занадто високі та не відповідають сутності людини. І душа починає протестувати. У цьому випадку депресія стає запрошенням усвідомити, як позбутися цих уявлень і не провалитися у відчуття меншовартости. Це запрошення прийняти себе таким, яким я є.

У стані депресії людські почуття завмирають. Ми боїмося вступити у свій біль. Однак таким чином ми його ніколи не уникнемо. Людина залишається на поверхні болю. Так ми позбавляємо себе шансу, тому що туга за тим, щоби бути самим собою, веде нас крізь біль через власну посередність аж до основ душі. Тут нас чекає тихий простір, в якому ми можемо відчути мир із самим собою. Тут ми не задовольнятимемося ні самоприниженням, ні гордістю. У цьому просторі людина торкається свого первинного образу і визволяється від ілюзій меншовартости та гордовитости. Просто стає знову сама собою. Те чисте буття собою – це глибокий внутрішній досвід свободи та миру.

Багатьом сучасним людям дуже важко визнати власну обмеженість. Вони вважають себе суперменами, а це їм надиктувала численна реклама та засоби масової інформації. Людина прагне бути найкращою в усьому, а це не має нічого спільного з реальністю. Найкращим може бути тільки хтось один. Якщо всі змагатимуться за це звання, то у світі буде дуже багато незадоволення. Якщо я не найкращий спортсмен, то буду найкращим мислителем. Або ж буду найкращим у благочесті, тоді моє бажання вищости буде ще й мати духовну користь. Однак якщо людина найкраща в певній сфері, тоді в багатьох інших сферах вона маленька-маленька: найбільш грішна або ж найбільш нерозумна. Все ж про ці найвищі ступені порівняння в негативному значенні ми хотіли би чути тільки про інших людей, а не про себе. Якщо якійсь людині, яка має себе за найбільшого грішника, вказати хоч на дрібну помилку, вона дуже емоційно відреагує. Або ж якщо тим, які називають себе найдурнішими, вказати на справжню дурість, вони стануть немилосердними. Такі люди не відчувають своєї міри. Вони завжди мусять виділятися чимось особливим.

Причиною того, що людина постійно прагне відчувати себе особливою, часто може бути досвід відкинення. Якщо ми почерпнули цей досвід з дитинства, це може привести до нарцисизму. Така людина кружляє лише довкола власних бажань та потреб. Відповідно її душа випрацьовує таку стратегію, щоб не відчувати болю відкинення. Стратегія ця полягає в манії величі. Людина вихваляється сміховинними примхами. Часто цю рису бачимо в телезірках. Вони виражають широкими жестами свій нарцисизм, вдаючи, що відчувають щось надзвичайне, і прагнуть переконати в цьому широкий загал. Це тільки утверджує самозакоханість.

Манія величі певною мірою допомагає самозакоханим людям відчувати задоволення від життя. Однак врешті це виявляється лише ілюзією, яка їх переслідує. Колись вони стануть перед правдою про те, що вони такі самі, як інші люди. Тоді вони боляче впадуть обличчям до землі. На людину дуже впливає те, що вона роками живе не за своєю мірою, перевантажує душу грандіозністю уявлень про себе лише для того, щоб не відчувати болю відкинення. Коли ця велич зазнає краху, людина почуватиметься справді покинутою, так, як про це красномовно каже приказка: самотня, як сирота.

Надмірне уявлення про себе призводить також до того, що людина купує собі речі, які їй не по кишені. Наприклад, для потвердження свого статусу вона потребує дорогого автомобіля. Під час відпустки ми їдемо далеко від дому і відпочиваємо там, дозволяючи собі значно більше, ніж є в нашому гаманці. Один друг розповів мені, що часто їздив у відпустку з однією подружньою парою, з якою товаришував. Тут ніхто не зважав на ціни. Однак одного разу при плануванні поїздки він сказав: «Це занадто, я не можу собі цього дозволити. Це боляче вдарить по нашому сімейному бюджету». Тут його товариш насмілився також сказати: «Я також вважаю, що для нас це занадто дорого». Бачимо, що іноді сміливість визнати свою міру потребує того, щоб хтось перший зізнався, що це справді занадто. До того часу вони наче заражалися надміром добробуту, хотіли йти в ногу з часом. Надмірність у кількості та якості одягу, автомобілів, відпусток часто вказує на комплекс меншовартости. А позаяк не бажаємо показати себе меншовартісними, то мусимо нагромаджувати зовнішні речі. Людині здається, що вона підвищує свою самооцінку, коли наближається до межі.

Одні батьки розповідають, що їхні діти повинні носити в школі спеціяльну шкільну форму. Якщо ні, то інші насміхатимуться з них. У такому випадку дитина мусить мати високе почуття власної гідности, щоби протистояти такому тиску і вдягти те, що відповідає їхній мірі. Одного разу я читав курс для дворян. Що мені в них найбільше сподобалося – це відчуття внутрішньої свободи. Їхні діти не носять жодної форми. Вони знають свою цінність, розуміють свою вартість і не потребують чужого визнання. Надмірна потреба нового модного одягу – це заміна відсутнього почуття власної гідности. Та це більше нагадує бездонну бочку. Туди можна ввіпхати стільки, скільки бажаєте, все ж ніколи її не наповнити. Тож вартує розвивати в собі почуття власної гідности замість того, щоби піднімати свій імідж надмірними витратами, бо він стоїть на крихкому фундаменті.

Попередній запис

Рівновага між жадібністю і марнотратством

Наступний запис

Рівновага між турботою про себе та турботою про інших людей