Святість вінчання

Покайтеся і наверніться від усіх злочинів ваших, щоб нечестя не було вам спотиканням. Єз. 18:30

Ми з чоловіком побралися в доволі юному віці. Нам здавалося, що все життя попереду, що жити потрібно для себе і для свого задоволення, тож витрачали час на веселощі, гучні компанії та затяжні вечірки. Місця для Бога в нашому житті, на жаль, не було. Та ми на те не зважали. Нам подобалося безтурботне буття поза вірою. На всі прохання матері взяти шлюб у церкві я відмовлялася і шукала сотні безглуздих аргументів на своє виправдання. Чомусь їй не вдалося прищепити мені релігійного світогляду. Дитиною мама брала мене з собою в храм на великі свята. Коли ж я подорослішала, то почала ігнорувати церковні відправи.

З почуттям провини крізь шпару в дверях поглядала я в бік матері, яка щовечора стояла на колінах зі складеними до молитви руками, на які стікали сльози, і молила Господа про наше з чоловіком прозріння.

Час збігав, і раптом виявилося, що мама тяжко хвора. Ми з чоловіком намагалися створити для неї максимально комфортні умови, обстежували в професійних лікарів, возили на найкращі курорти, проте хворе серце ніяк не хотіло працювати в потрібному ритмі. Ми розуміли, що час у матері лічений, тому намагалися не засмучувати її і не турбувати зайвий раз. Мама мала ще одне прохання, яке ми ніяк не могли виконати. Вона хотіла онуків. Правду кажучи, ми з чоловіком також хотіли дітей, але чомусь ніяк не складалося. Я бачила, як Богдан із сумом дивиться на дитячий майданчик, на якому молоді татусі бавилися зі своїми дітьми, і мені ставало так прикро й боляче, що не могла стримати сліз. Врешті ми вирішили пройти медичне обстеження, яке, однак, довело, що ми цілком здорові і перешкод для народження дітей у нас нема. Тоді в чому річ? – подумки запитувала себе. Ніяк не могла зрозуміти, чому ми не можемо народити дитину. Пройшли курс дорогого лікування, поїхали, як нам радили, на море, але все було марно. Якось я прийшла з роботи, впала на ліжко і гірко заплакала. Всі мої розчарування, тривоги, невдачі зібралися у велику мильну бульбашку, яка тріснула. Стало так тяжко, що я вже не стримувала сліз. Ридаючи, навіть не помітила матері, яка стояла на порозі моєї кімнати, з жахом спостерігаючи тривожну картину. Аж тепер я розповіла матері про те, як ми з чоловіком хочемо дітей, але, мабуть, мати їх не будемо… Мені в одну мить стало страшно, що мама розхвилюється і їй стане зле, але, на диво, вона подивилася на мене з ніжною усмішкою і сказала: «Дочко, твоя проблема не медична, не біологічна, а Божа. Господь хоче поблагословити ваш шлюб. Лише в такому союзі Він дарує дітей». Ще ніколи слова матері не звучали так переконливо. Я нічого не відповіла, але чомусь перестала плакати, бо вже знала, що робити далі.

Чоловік також уже не був проти вінчання в церкві. Тож я ще не встигла отямитися, як ми стояли у величезному храмі. Було так спокійно і так затишно, як ніколи в житті. Мені стало соромно, що зневажливо відкинула Божу опіку над собою, що нехтувала Господніми молитвами та заповідями. Щиросердно пообіцяла, що змінюся і більше ніколи не відкину Божої ласки.

За якийсь час я дізналася, що вагітна. Для мене це було величезним щастям, за яке й донині дякую Господу. До народження немовляти готувалися ретельно. Перше, що обговорювали, – це Таїнство Хрещення, а все інше було несуттєве. Моя донечка народилася в перший день весни. Вона була, наче сонечко після довгого зимового холоду. А другого весняного дня померла моя мати – і сонечко закотилося. Але я не дозволяла собі сумувати, бо знала, що це частина великого Божого задуму.

Настя.

Попередній запис

Молитовник для душі

Наступний запис

Хай Господь благословить вас