Ісус Христос установив сім Святих Тайн для особистого добра поодиноких людей та для загального блага всього Божого народу. Перші – це Хрещення, Миропомазання, Покаяння, Євхаристія і Єлеопомазання; другі – це Подружжя і Священство.
У цій та в наступних науках роздумуватимемо про Святу Тайну Священства та Подружжя.
В останніх десятиріччях Христова Церква повинна оберігати в особливий спосіб цю Святу Тайну. Сучасна криза захитала не тільки спосіб життя і працю священика, а поставила під сумнів догматично-богословські основи самої Святої Тайни. Внаслідок цієї кризи священство втратило в опінії народу свою вартість, а в душах самих священиків зродила сумніви, зневіру, і це стало причиною зменшення покликань до священичого стану. Однак сучасна криза принесла також позитивні зміни, бо спонукала до роздумів над Святою Тайною Священства та до переосмислення її під оглядом історичним, таїнственним, богословським, духовним, пасторальним і євангельським. Це якраз зробимо й ми в наших проповідях.
а) Священство серед поган
Як знаємо, не всі релігії мають священство. Отак його не мають магометяни, бо в них спільну молитву проводить імам, а відправою в мусульманських мечетях керує мулла, який, однак, не є правдивим священиком, а лише знавцем літургічних обрядів, тож його завдання – старатися, щоб ці обряди були докладно виконувані. Також буддисти не мають властивого священства і жертвоприношень, а буддистські монахи не є правдивими священиками. Та все ж більшість релігій має своїх священиків, завданням яких є приносити жертви Богові. Отак першим і найголовнішим завданням поганських священиків завжди було приносити жертви богам, а другим завданням – приймати Боже об’явлення та його передавати народові. Те об’явлення божество подавало священикові особисто через об’явлення, або він мав його знайти в книгах, в яких були списані ці Божі об’явлення. В Єгипті було понад сто тисяч священиків – жерців.
б) Початок священства в євреїв
Патріярхи ізраїльського народу вели кочівне життя, бо були пастухами й провадили своє стадо там, де знаходили обильнішу пашу. Коли ж паша закінчувалася на одному місці, тоді вони переходили на інше. Тим-то вони не споруджували помешкань, а проживали в шатрах, також не будували храмів і не мали священиків, які дбали б про храм і про культ. Отож голови родин, звані патріярхами, не тільки керували цілою родиною, але й самі виконували обряди культу Богові. Отак Ной приніс жертву після Потопу (Бут. 8:20), Авраам готовий був принести в жертву свого сина (Бут. 21:13), Яків приніс на горі Богові жертву (Бут. 31:54). Подібно й Мойсей, який випровадив ізраїльський народ з єгипетської неволі, – він, заключивши союз із Богом, приніс під горою Сінай жертву Господеві (Вих. 24:8), хоч не Мойсей був священиком, а його брат Аарон. Такий же привілей приносити жертви мали провідники й голови важливих міст, як Мелхиседек, званий «царем і священиком» (див. Бут. 14:18). Та вже за часів Мойсея були також правдиві священики, про яких сам він каже: «А також священики, що будуть підходити до Господа, нехай перше освятяться, щоб Господь їх не повбивав» (Вих. 19:22); «навчають вони про права Твої Якова, а про Закона Твойого Ізраїля, приносять кадило Тобі та на жертівник Твій цілопалення» (Втор. 33:10). Мойсей же посвячує Аарона, свого брата з роду Леві, та його синів на священиків (Вих. гл. 28-29). Тому священики-левіти могли бути тільки з роду Леві, вони не мали ні частки, ні посілости в Ізраїлі, а жили тільки з приношуваних пожертв, проте матимуть Господню спадщину (Втор. 18:1-2).
Коли ж ізраїльський народ здобув Палестину і там поселився, то і з’явилися перші місця для культу під проводом священиків. Першим таким місцем був Сихем (Бут. 24:25), опісля Шіло (1Сам. 1-2), відтак Ґів’он (1Цар. 3:4), а накінець Єрусалим із святинею Соломона. В тих-то святинях наставлено священиків, щоб вони вчиняли Богослужби. В добу царів священство мало особливу повагу та стало союзником царських дворів, виконуючи урядові чинності за царя Давида (2Сам. 8:17; 1Цар. 2:27,35) у цілковитій залежності від суверена (2Цар. 18:10-18).
Але й після постання окремого священицького класу голови родин, де виконували акти культу, як, наприклад, батько Самсона (Суд. 13:16-24); Елкана, батько Самуїла в храмі Шіло (1Сам. 1:3-4). Навіть після розколу-схизми в 931 році перед Христом, Ілля, не бувши священиком, приносив жертву Богові на горі Кармел (1Цар. 18:12). Також царі ізраїльські, як Савло (1Сам. 13:9), Давид (2Сам. 24:25), Соломон (1Цар. 3:4,15) і Ахаз (2Цар. 18:1), хоч уже існувало станове священство, то вони ще приносять жертви, бодай з нагоди урочистих подій. Вони також благословляють народ (1Сам. 6:18). Зрештою, пасхальна літургія (Вих. 12:1) завжди була виконувана головами родин, і то аж до 622 року перед Христом. Щойно після вавилонської неволі (538 р. до Христа) було застережено жертвування виключно для священиків (Лев. 17:3). Реформа царя Йосії застерегла остаточно родові Цадока священицькі завдання, лишаючи родові Леві другорядні функції в храмі (Єз. 44:10-31).
в) Завдання єврейського священика
Віддавна особливим завданням було пророкувати, тобто передавати народові від Бога відповідь на запитання народу (Вих. 18:15). Тому й звано його «провидцем» (1Сам. 9:11). Священик бо заносив до Бога людські прохання, а від Бога передавав людям Божу відповідь і благословення. Це завдання священики виконували за допомогою двох паличок, званих урім і тумім, що їх витягали з торбинки (ефоду) (1Сам. 14:37,41; 23:9,11). Однак ще перед вавилонською неволею, а головно після неї завдання пророкувати переходить на окрему групу людей, званих «пророками» (1Цар. 14:5; 2Цар. 3:11) і серед них є також жінки (2Цар. 22:14).
Крім того, священики мали ще одне завдання, а саме: навчати, як сказано: «Навчають вони про права Твої Якова, а про Закона Твойого Ізраїля, приносять кадило Тобі та на жертівник Твій цілопалення» (Втор. 33:10). Священики також вирішували спори і сумніви, і їхній вирок був невідкличний (Вих. 22:8; Втор. 17:10). Вони також подавали практичні норми законної чистоти (Зах. 7:3) та інші Мойсеєві приписи моралі й культу (2Цар. 17:28), посту, словом, вони стояли на сторожі обрядових і моральних звичаїв та стерегли книги закону.
Своє учительське завдання єврейські священики не виконували поза храмом, бо перший обов’язок навчати своїх дітей лежав на батьках. Щойно в пізніших століттях священики навчали «в Юдеї, а з ними була книга Закону Господнього. І ходили вони довкола по всіх Юдиних містах, і навчали серед народу» (2Хрон. 17:9). Тому пророк Малахія упоминав священиків, кажучи: «Уста священикові знання стережуть та Закона шукають із уст його, бо він – Ангол Господа Саваота» (Мал. 2:7).
г) Приношення жертви
Найістотнішою і притаманною функцією священиків завжди було приносити жертви. Це завдання особливо було наголошене обрядовою реформою, яку провів цар Йосія (Втор. 18:1-8), коли то священикам залишено тільки завдання жертвоприношення. У Святих Писаннях завдання священиків приносити жертви зветься «служінням Господеві» (див. 1Сам. 2:11; Втор. 17:12), а самих священиків – «слугами Господніми» (Пс. 113:1; 134:1), бо вони стоять «перед Господнім лицем» (Втор. 10:8), щоб Його прославляти і народ благословити. Таке було первісне значення єврейського слова «коген» – стояти перед, подібно, як грецьке «гієреус» означає того, що пов’язаний із святими речами. Гідне уваги є те, що в єврейській мові немає жіночого відповідника на слово «коген – священик», а це, мабуть, тому, що в євреїв було строго заборонено почитати богинь плодовитости, наприклад, Астарти.
Звідти походить те, що священиків називаємо «святими», чи «посвяченими» (1Сам. 7:1; Лев. 8:12), бо вони мали особливе відношення до самої Господньої святости (Лев. 1:3) під час приношення жертви, як написано: «Святі вони будуть для Бога свого, і не збезчестять вони Ймення Бога свого, бо вони приносять огняні Божі жертви, хліб свого Бога. І будуть вони святі» (Лев. 21:6). Ціллю приношуваних священиками жертв було відпущення гріхів (Лев. 4-5), бо завжди вважалося, що конечною передумовою, щоб одержати Божі дари, є найперше відпущення гріхів. Отож висхідним завданням священиків було возносити до Бога молитви й жертви народу, а нисхідним – прощати гріхи і благословити (Втор. 21:5). З таким поняттям священство зі Старого Заповіту перейшло до Нового Заповіту (Євр. 5:1; 8:3), бо як у Старому Заповіті священик був пророком, щоб навчати жертви за людські гріхи і випрошувати від Бога Його благословення і поміч на різні людські потреби, так і новозавітне священство має як головне своє завдання навчати народ і приносити Богові Євхаристійну Жертву. Це значить, що священик є посередником між Богом і людьми, він є Божим служителем, і тому мусить бути близьким до народу, тому й узятий він з-поміж народу, як написано: «Кожен бо первосвященик, що з-між людей вибирається, настановляється для людей на служіння Богові, щоб приносити дари та жертви за гріхи» (Євр. 5:1).
влад. Софрон Мудрий, ЧСВВ