Ніщо не може відлучити нас від любові Божої, котра в Христі Ісусі, Господі нашому! Тому любіть Його усім своїм єством.
Невід’ємна любов
Коли я стояв у довгій черзі, щоб пройти митний контроль в аеропорту Сайгона «Тон Сон Нат», серце мліло в мене в грудях. Був 1984 рік, і я вперше приїхав у В’єтнам при комуністичному режимі.
Митники ретельно переглядали усі валізи і ручну поклажу. У моїх сумках було безліч в’єтнамських Біблій. Слова, які пролунали на тій нараді, стукали зараз у моєму розумі:
– Щоб не сталося, не дозволяй їм побачити християнську літературу на їхній рідній мові. Вони вважають, що місцеві жителі зв’язані з ЦРУ.
– Господи, – молився я. – Здається, ситуація безвихідна!
У такий напружений момент я забув, що Бог спеціалізується саме на безвихідних ситуаціях.
Я згадав, як легко і просто проходив митний контроль у цьому ж аеропорту під час в’єтнамської війни, коли був директором проекту зі створення в’єтнамської програми від Далекосхідної радіомовної компанії в Манілі, Філіппіни. Тоді митники були досить дружелюбними, а цього разу мали дуже похмурий вигляд. На обличчях усіх, хто чекав своєї черги, помічалась напруженість.
Чекаючи своєї черги, я пригадав звіт останньої групи наших кур’єрів, які відвідали В’єтнам. У черзі перед ними стояла жінка з Франції в капелюсі з широкими полями, вона везла коробку з котом.
Коли вона проходила контроль, виявилось, що в неї немає відповідних санітарних паперів на кота. Це дуже затягнуло процедуру. Мої колеги виявилися останніми в залі. Вони дуже хвилювалися про сумки, наповнені Бібліями в’єтнамською мовою.
Коли вони підійшли до столу митного огляду, офіцер сказав:
– Нам дуже шкода, що ця дама з котом змусила вас чекати так довго! Проходьте, будь ласка, вільно!
Я оглянув зал, але ніякої жінки в капелюсі з котом я там не побачив.
Нарешті черга дійшла до мене. Я нервово дістав паспорт і віддав усі документи жінці-офіцеру. Як і усіх перед і мною, вона попросила перерахувати всі гроші при ній.
Я вже майже закінчив, коли вона перервала мене, говорячи чистою англійською мовою:
– Сер, ви не задекларували свої каблучки!
Я був дуже здивований. «Я ніколи і ніде не декларував каблучки!» – подумав я.
– Ви повинні задекларувати каблучки. Яка їхня ціна?
– Я не знаю. Моя дружина подарувала їх мені… Оцю, на лівій руці, двадцять років тому, коли я одружився на ній… і оцю, на правій руці, сімнадцять років тому, коли я пообіцяв, що більше не буду ходити до школи.
Саркастично посміхнувшись, вона сказала:
– Ви повинні вказати їхню вартість!
Так я взяв бланки і написав: «Дві обручки – двісті доларів».
Потім я почав відкривати ручну сумку, бо бачив, як інші робили це до мене, але офіцер швидко поставила штампи на бланки, віддала їх мені і жестом показала, що можна проходити!
– Дякую, Господи, за відповідь на молитву! – прошепотів я. – І дякую тобі, Діано, за ці обручки!
Бог знову зробив для мене неможливе, як і для п’яти інших моїх компаньйонів по подорожах.
Наші Біблії призначалися для в’єтнамської церкви, яка зростала швидкими темпами. У неділю ми відвідали богослужіння. В усьому світі я бачив лише дві церкви, де вкінці зібрання говорились такі дивні слова: «Не приходьте в наступну неділю, щоб ті, хто не потрапив на служіння сьогодні, могли теж взяти участь наступного разу». (Другою церквою була домашня церква пастора Лема в Ханчжоу, Китай).
Того ранку всі співали «Будь готовий віддати своє життя за Ісуса!» Під час розмови з пастором Мієнг після служіння я запитав його, які слова я можу передати людям у вільному світі від віруючих, які знаходяться в таких скрутних обставинах. Він відповів віршем з Послання до римлян 8:36.
«За Тебе нас цілий день умертвляють, нас уважають за овець, приречених на заколення».
Але не можна виривати ці слова з контексту. Адже пастор міг дати відповідь, прочитавши Псалом 44:23 – слова зі Старого Заповіту, які процитував Павло в Посланні до римлян 8:36.
Попередній вірш із цього послання Павла починається словами: «Хто нас розлучить від любови Христової?» Явною відповіддю було б «сатана» – наклепник на святих, наш останній ворог. Але друга половина вірша відповідає на запитання «що?»: що може відлучити? – і перелічуються ті трюки, які використовує сатана, щоб змусити віруючих думати, що вони відлучені від Божої любові: скорбота, утиск, переслідування, голод, нагота, небезпека чи меч.
Скорбота, утиск, переслідування
Церква в комуністичному В’єтнамі є яскравим прикладом того, як сатана використовує тактику переслідувань. Усі регіони, де працювали місіонери з Заходу, піддалися жорстоким репресіям. Віруючих безперестанку звинувачували в тому, що вони є агентами ЦРУ. Особливо це торкнулося районів, населених племенами. Церкви у великих містах постійно перевірялися шпигунами з уряду.
Навіть тепер існують певні обмеження для діяльності пасторів і членів домашніх церков. Доступ до християнської літератури також обмежений.
Коли пастор Ха почав організовувати церкву в Хошіміні наприкінці 70-х, у ній налічувалося двадцять дев’ять членів. Їм дозволили збиратися в залі старої Інтернаціональної церкви Сайгона. До арешту пастора Ха в 1983 році церква зросла до п’яти тисяч членів. Щомісяця в церкві каялися від восьмидесята до ста чоловік. В один рік водне хрищення прийняли більше, ніж вісімсот віруючих.
Церква швидко зростала завдяки тригодинній молитві щоранку і класу із вивчення Біблії щовечора. Щонеділі потрібно було проводити чотири служіння, щоб усі бажаючі могли брати в них участь.
На кожне зібрання приходили шпигуни, які працювали на уряд, щоб під час проповідей пастора Ха виловити щось, спрямоване проти існуючої влади. На одному із служінь були присутні дванадцять шпигунів. Один із них покаявся і розповів пастору про 11 інших.
Перед Різдвом 1983 року під час ранкової молитви нагрянула поліція. Поліцейські конфіскували Біблії і збірники гімнів, закрили церкву і повісили на ворота замок. Багато віруючих стояли протягом кількох днів біля воріт і плакали[1].
Сім’ю пастора Ха виселили з квартири, яка була побудована при приміщенні церкви, а самого пастора заарештували. Ви вже прочитали про той вплив, який вони мали на оточуючих. Вони зрозуміли, що скорбота, утиски чи переслідування ніколи не зможуть відлучити їх від любові Христової.
Пані Ха говорить, що Бог зробив багато доброго з їхніх труднощів. Вона відчула, що Господь нагородив її тим, що двоє її дітей прийняли рішення піти за Христом і стати гарними християнами.
Церква у В’єтнамі продовжує рости, незважаючи на тиск, який особливо відчувається в домашніх групах, при тому, що декілька пасторів домашніх церков провели роки у в’язницях. Одна домашня церква приводить до Христа дві тисячі триста чоловік щороку, інша збільшується на триста чоловік щомісяця.
[1] «Церкви у В’єтнамі закриті», Свідчення громадськості, 14 березня 1984 p., стор. 18-19