Будучи цілком відданими Богу і переповненими Духом Святим, ми, пілігрими, справді можемо мати невичерпну радість…, незважаючи на труднощі земного шляху пілігрима чи тиск нових переслідувань…, одержуючи в нагороду захист від Бога.
Насолоджуйся подорожжю
Він почувався зовсім виснаженим. Дуже хотілося повернутися в готель у провінції Чжендзянь, Китай. Але Дух Святий спонукував цього працівника «Відчинених дверей» зробити ще один візит. До брата Вань, нашого китайського співробітника, який нещодавно звільнився з в’язниці, він прибув дуже пізно. Вань хотів розповісти йому про труднощі, які він пережив після того, як при огляді в нього знайшли Біблії і християнську літературу.
«Коли офіцер показав на сім великих сумок, я намагався залишатися спокійним. Оглянувши вміст цих сумок, мене заарештували, а потім тримали у в’язниці три місяці, постійно допитуючи.
В тюремній камері площею 16 м2 разом зі мною знаходилося ще сімнадцять ув’язнених. Вікна і вентиляційні отвори замінювали довгі щілини в стінах.
У цих жахливих умовах я занедужав. Але з кожним днем допити і погрози ставали все більш жорсткими. Мені постійно говорили, що я більше не побачу свою дружину.
Я майже втратив надію, – продовжував Вань, – але одного разу під час молитви Бог втішив мене видінням. Він сказав мені, що цей світ не є моїм домом, що Ісус вже приготував для мене місце на небесах. І тоді абсолютний мир огорнув усе моє єство. Я почав співати і прославляти Бога.
Раптом я почув, що хтось кличе мене. Це був тюремний охоронець.
– Збирай речі, ти вільний!
Я вийшов з камери попереднього ув’язнення вільною людиною. Обвинувачення проти мене залишилися недоведеними».
Наш працівник сидів із широко відкритими очима, забувши про втому. Він запитав брата Ваня, що той планує робити тепер. Вань здивував його, відповівши, що збирається знову привозити Біблії, – і це через кілька днів після звільнення з в’язниці![1].
* * *
Під час подорожі по Франції Бог навчив мене дечому. Ось урок, який я отримав. Я подорожував цією чудовою країною разом із моїм колегою Гиллом Вессом, який навчав мене французької, поки ми їздили з однієї частини країни в іншу, щодня долаючи багато миль і проводили тур-опитування від місії «Відкриті двері».
Коли погода була ясна і вдалині виднілись мальовничі Альпи, з наших вуст виходили тільки слова захоплення. Але якщо йшов дощ, і було похмуро, ми бачили, лише темні смуги дерев, що пробігали повз нас. У такі дні, щоб «насолоджуватися подорожжю» нам доводилося докладати певних зусиль.
Під час цієї поїздки я згадав те, що мене так дивувало в жителях Філіппін, серед яких я проживав дванадцять років. Вони вміють перетворювати у веселощі будь-яке нудотне заняття. Вони дійсно навчили мене «насолоджуватися подорожжю».
Коли сім’я подорожує машиною, діти часто ставлять одне й те саме запитання: «Ще довго, татку?» А він терпляче відповідає: «Не довго, діти!»
Обмежені часом люди завжди висловлювали свої переживання з приводу власних уявлень про Божий час. Найчастіше це виражалося такою фразою: «Скільки ще, Господи?».
Автори Псалмів часто повторюють своє запитання про те, скільки ще їм чекати, поки Бог відкриє Себе[2]; скільки ще чекати відповідей на молитви[3]; чекати явлення Божої справедливості у світі, особливо стосовно покарання несправедливих людей[4].
Багато пророків Старого Заповіту волали до Бога «Як довго, Господи?» Найбільш яскраво це виражено в книгах Єремії й Авакума, які жили у важких особистих обставинах, а також при складному становищі в країні.
Але найгіркіший крик – це питання, поставлене Богу в останній час. В Об’явленні 6:10 мученики за віру голосно волали до Бога, запитуючи, як довго ще їм залишилося чекати помсти за їхню смерть. Відповідь дається вичерпна.
«І кожному з них дано білу одежу, і сказано їм іще трохи спочити, аж поки доповнять число їхні співслуги, і брати їхні, що будуть побиті, як і вони» (Об. 6:11).
Тільки Богу відомий початок і кінець усього. А поки Його творіння повинні терпляче чекати призначеного Ним часу[5].
Західній культурі не властиве терпляче очікування. Коли я вперше відвідав Кубу, один брат сказав:
– Ви, північно-американці, такі смішні. У вас в усіх є годинники, але у вас немає часу. У нас годинників немає, але в нас багато часу!
На годиннику в нашій кімнаті зроблений напис зі словами із Псалмів: «Навчи нас лічити отак дні наші, щоб ми набули серце мудре!» (Псалом 90:12)
Виступаючи на святі місії у Ванкувері, Канада, Джоні Іріксон Теда запитала:
– Що значить лічити дні?
Потім вона продовжила:
«Я думаю, це означає просуватися по життю розміреними кроками. Ви не учасники марафону! Господь говорить нам йти в ногу зі Святим Духом. Просувайтеся по життю розмірено…
У вас є шанс прожити 24 години на добу так, як вам ніколи цього вдавалося – унікально, особливо, не так як в усі інші дні вашого життя. Ваш день буде заповнений чудовими можливостями. Бог дає вам ці 24 години, щоб цим днем ви зробили внесок у вічність, рівний тисячі рокам»[6].
Через день після написання першої частини попереднього розділу, я вперше подивився у вікно і побачив благоговійний спокій Мертвого моря Ізраїлю. Але в мені кипіли негативні емоції, бо під час перельоту з Парижа в Ізраїль загубилася моя валіза і портфель.
Такі крайнощі властиві багато кому з нас, але я рідко зустрічав християн, які б, незважаючи на різноманітні труднощі, так щиро насолоджувалися б подорожжю, як християни в країнах з великими обмеженнями, християни переслідуваної Церкви.
Пілігрими
Для того щоб описати життєвий шлях християнина, дуже часто вживають біблійний образ пілігрима. Найбільш влучне значення слова «пілігрим», яке я знайшов, говорить, що це – «інтенсивне звуження і обмеження всіх наших земних інтересів і інтенсивне розширення всіх наших інтересів у Богові»[7].
Більшість американських християн не мають жодної уяви про те, що означає бути пілігримом. Дещо краще ми розуміємо значення цього слова в День Подяки, коли згадуємо тих, хто кілька століть тому пройшов жертовний шлях пілігрима з Європи в нашу країну.
Під час поїздки в Єрусалим я був просто вражений словами жінки-гіда, яка супроводжувала нашу групу на пагорби міста в перший день. Вона сказала: «Приїжджаючи до Єрусалиму, навіть ті, хто постійно проживає в Ізраїлі, почувають себе пілігримами!» Дійсно, я почав усвідомлювати значення цього слова саме в цьому історичному і святому місті!
Д-р Стефан Ольфорд у проповіді про святість говорив: «Ми – пілігрими, і повинні думати про своє небесне громадянство… Ми повинні бути святі, як пілігрими… Як пілігрими ми повинні віддати себе Небесному Батькові, Який зберігає нас непорочними»[8].
Д-р Кен Тейлор у своїй Живій Біблії перекладає 13-16 вірші 11 розділу Послання до євреїв так: «Ці мужі віри вмерли, так і не одержавши того, що їм обіцяв Бог; але вони бачили все це перед собою й очікували та раділи, тому що погодилися із тим, що земля – не справжній їхній дім, а вони – тільки мандрівники на ній. І очевидно, що, коли вони говорили так, вони з нетерпінням чекали, щоб прийти у свій справжній дім у небесах. Якби вони захотіли, вони б змогли повернути всі блага того світу собі. Але вони не захотіли. Вони жили заради небес. І тепер Бог не соромиться називатися їхнім Богом, бо Він створив небесне місто для них».
Християнин не повинен відчувати стабільності тут, на землі. Ісус говорив, що ми повинні бути у світі, але не бути частиною його[9]. Навіть Творець не був вдома на землі, яку Він Сам створив. У Євангелії від Івана 1:10 ми читаємо: «Воно в світі було, і світ через Нього постав, але світ не пізнав Його».
Але, на жаль, замість того, щоб бути пілігримами з чітким баченням кінцевого пункту призначення, ми носимо на собі ярлики «прив’язаних до землі туристів, які шукають останнього духовного підйому»[10].
Один китайський християнин охарактеризував служіння в такий спосіб: «Ми, пілігрими, несемо на спинах невеликі рюкзаки!»[11] А так відбувається лише через тверде переконання в швидкому поверненні Ісуса із нагородою для тих, кого Він знайде вірними.
Восьмидесятидвохрічний китайський пастор Аллен Юань, як і багато інших, не залишив свого пасторського служіння лише тому, що не знайшов у Біблії жодної згадки про те, що це можна зробити. Він говорить: «Ісус незабаром повернеться! Ми повинні старанно працювати, поки ще день, бо наступає ніч, коли ніхто не зможе працювати».
Ричард Халверсон красномовно підсумував це в такий спосіб: «…Люди Божі – пілігрими і мандрівники в цьому світі, де панує жадібний бог неправди, інтриг і вбивств – сатана… Зручне уподібнення до світу, в якому ми живемо, є найбільш прихованою формою зречення від Христа»[12].
[1] Резюме про розвиток в Азії (Гонконг: місія «Відкриті двері», №32, жовтень-листопад 1992 p.), стор. 2
[2] Псалом 13:1 і Псалом 89:46
[3] Псалом 80:4
[4] Псалом 82:2
[5] Дії апостолів 1:18а
[6] Джоні Іріксон Теда, виступ на святі місії у Ванкувері, 13 лютого, 1994 р.
[7] Oswald Chambers, My Utmost For His Highest (Westwood, NJ: Dodd Mead & Company, 1935), стор. 39
[8] Стефан Ольфорд, виступ на зустрічі християнських дикторів з усього світу, Лос-Анджелес, лютий 1993 р.
[9] Євангелія від Івана 17:14-18
[10] Гордон Фі, виступ на святі місії у Ванкувері, 31 січня, 1993 р.
[11] Carl Lawrence, The Church in China (Minneapolis, MN: Bethany House Publishers, 1985), стор. 144
[12] F. Kefa Sempangi, A Distant Grief (Glendale, CA: Regal Books, 1979), стор. 11