Сила звички

Для того, щоби мій час став приємним часом – kairos – латинською цей поняття звучить occasio, тобто вдала нагода, зручний та сприятливий час – слід плекати добрі звички. Ритуали наповнюють святий час та святі місця. Для греків святим є все, що взяте від світу. Для них тільки святе може зцілити. Людина ж завжди залежить від вимог іншої людини. На неї тиснуть очікування її родини, керівника, священика, праці, клієнтів, суспільства. Якщо людина відчуває, що повинна відповідати багатьом очікуванням, то матиме враження, що живе лише зовнішнім життям. Це робить її розчарованою та твердою. Ось чому ми потребуємо ритуалів, які дарують нам святий час, той час, який належатиме тільки нам, якого ніхто не може від нас відібрати. Саме за цей святий час можемо спокійно вдихнути. Якщо ми кожного дня виділяємо для себе цей святий час, який належить тільки нам, яким можемо насолоджуватися, в якому почуваємося вільними, то це впливатиме і на весь інший час доби. Саме цей святий час, наповнений святими ритуалами, здатний перетворити наш час-chronos в час-kairos, тобто в приємний час.

Святий час дарує особливе відчуття всьому іншому часові. Тоді людина усвідомлює, що не просто існує. Вона може працювати чи на щось чекати, однак її не покидатиме відчуття, що всередині неї є щось святе, чого не можуть відібрати інші. Таким чином ми відчуватимемо справжню свободу навіть у найважчій праці.

Грецьке слово на позначення святого звучить hagios. У німецькій мові цей корінь використовують у словах на позначення живоплоту, живого паркану, загородженої території. Навіть німецьке слово «комфортний» (нім. «behaglich») походить від нього. У святий час та на святому місці я почуваюся тепло, комфортно, мені там добре, мені подобається це місце. Там і тоді я почуваюся безпечно та захищено.

Святий час – це завжди час подарований. Однак багато людей не усвідомлюють, що робити з цим подарунком. Вони не знають, як насолодитися цим подарованим часом. Відтак вони переповнюють його надмірною активністю. Вони перевантажують свій час чималою кількістю подій та зустрічей. А Паскаль Брукнер говорить про аскетизм вільного часу: «У наші численні пошуки різного задоволення вривається щось на кшталт строгости та аскетизму». Аскетизм у цьому випадку означає стриманість та самовиховання. Саме ця практика може навчити нас визволятися від тиску своїх надмірних потреб. Однак сучасний аскетизм вільного часу – це щось протилежне: людина змушує себе, не для того, щоб собі відмовити, а щоб насолодитися. А позаяк всім треба насолодитися, то все потребує зусиль. Тут Брукнер говорить про новий тип людини, яка практикує такий аскетизм вільного часу: «гіперактивний нероба, який постійно напоготові штурмувати все нові й нові фортеці задоволення». Звички допомагають внормувати ритм часу дня. Вони дарують йому позитивну структуру. А ця зовнішня структура впорядковує і нашу душу, а отже – все наше життя. Важливим аспектом звичок та ритуалів є те, що вони зачиняють одні двері, а відчиняють інші. Люди, які піддаються багатозначності, завжди в он-лайні, завжди готові до якоїсь діяльности. Однак це негативно впливає на їхню душу. Насамперед вони ніколи не перебувають там, де вони є в цю мить, а завжди деінде. Це найчастіше легко помітити ввечері. Люди повертаються з роботи додому, однак їхня голова залишається на роботі. Тож тілесно вони вдома, а душею і серцем – ні. Найкраще це розуміють діти, вони одразу бачать, чи батько зачинив двері роботи і відчинив двері родини, а чи залишився всіма думками при своїй праці. Тоді вони починають капризувати і вимагають уваги до себе. Однак якщо батьки справді встигають зачинити двері своєї праці, дитина це відразу відчує і заспокоїться. Вона відчуває, що батьки в цю мить справді з ними. Тоді дитині не потрібно щохвилини нагадувати про свою присутність. Той, хто не зачиняє дверей, спричиняє протяг. А такий протяг шкодить не лише тілу людини, а й її душі. На протязі можна дуже легко застудитися. Тому добре виробляти звичку зачиняти двері. Тоді вже можна відчиняти двері до якоїсь іншої кімнати.

Люди, які не можуть уявити себе без праці, нездатні перебувати тут і тепер, вони розпорошені, неспокійні, тому що в їхніх головах завжди киплять робочі питання, вони завжди зайняті. Вони просто не можуть дозволити собі приємного часу, часу тільки для себе, того часу, яким можна насолоджуватися, який подарований тільки їм. А це призводить до тривалого стресу. Якщо поглянути на них об’єктивно, то вони не працюють більше за тих людей, які працюють зі спокоєм. Помилкове лише їхнє відчуття постійної занятости. І саме це відчуття, ця постійна напруга виснажує їх до краю. Багато фірм вимагають від своїх працівників, щоби вони постійно були на зв’язку. Тому ці люди не можуть дозволити собі вільного часу в сімейному колі чи прогулятися вечірнім містом або прочитати книжку на ніч. Вони постійно повинні відповідати на телефонні дзвінки і вирішувати фінансові справи. І власне цей примус бути постійно на зв’язку – це велика надмірність, яка заперечує самій сутності людини.

Ще два аспекти впливу ритуалів та звичок на наше життя мають для мене важливе значення. Перший з них – звички творять батьківщину, вони дарують мені відчуття дому. Я відчуваю, що це моє власне життя, що я формую його. Знову і знову повторювані ритуали дарують мені відчуття захищености. Ергард Кеснтер, німецький письменник XX століття, так описує здатність ритуалів творити відчуття безпеки та захищености: «Поруч з бажанням заволодіти світом живе вроджене прагнення постійно формувати самого себе за давно усталеними формами. У ритуалах і звичках душа почувається добре. Тут її міцні фортеці. Тут їй добре живеться»[1]. Той, хто почувається вдома, торкається своїх внутрішніх джерел. Така людина швидко не виснажується і не вичерпується. Батьківщина – це образний простір, в якому ми почуваємося добре, де охоче живемо та внутрішньо відпочиваємо. Ми приносимо зі собою у свою батьківщину те, чого потребують наші тіло і душа. Той, кому звички дарують відчуття батьківщини, може внутрішньо розслабитися, набратися нових сил. Він не повинен постійно з кимось воювати. Він вільний від тиску думки про те, що треба постійно завойовувати цей світ. У батьківщині він знайде спокій. Там він знайде позитивні сили, які пульсують у його нутрі.

Інший вплив ритуалів та звичок такий: вони дають нам змогу торкнутися своїх коренів, пізнати їх краще. Наприклад, коли родина святкує Різдво, використовуючи різні ритуали, вже звичні для такого свята, то це зовсім не ностальгія чи прояв консерватизму. Ба більше, ритуали та звичаї допомагають людям почерпнути більше життєвої сили та сили віри. Одна благородна жінка якось розповіла про своїх синів, які працюють на виробництві. Її хлопці – сучасні люди, знають собі ціну. Однак саме на Різдво вони мають потребу святкувати в родинному колі, згідно зі всіма давніми ритуалами та звичаями. Тим вони формують своє життя і підтримують його, особливо в складні часи. Ці молоді хлопці відчувають, що у великих потрясіннях свого життя потребують повернення до коренів, до основ. Торкаючись своїх основ, вони черпають з них прадавню силу і здатність будувати своє життя, гідно відповідаючи на його вимоги. Психологи стверджують, що відсутність коренів – це одна з багатьох причин глибоких депресій. Дерево без коріння всохне, навіть якщо постійно литиме дощ. Якщо ж людина тримається своїх коренів, то її дерево не всохне, а переможе сильні вітри та посухи.


[1] Е. Kastner, Die Stundentrommel vom heiligen BergAthos, Wiesbaden 1956, c. 53.

Попередній запис

Життя в ритмі

Наступний запис

Триматися одного