Сила, що йде від Бога

Щоб досягти правдивого примирення, нам потрібна сила, більша за людську, хоч би навіть кривдника і скривдженого разом. Ґейко Мюллер-Фаренгольц пише: «В кінцевому рахунку, люди не можуть визначити, що становить їхню людськість. І коли ми працюємо над прощенням, нам слід пам’ятати, що ми створені за образом Бога, Який є абсолютне Милосердя. Наше покликання, наша місія – стати дзеркалом милосердя…»

Ми усі маємо схильність носити маски – вищості чи меншовартості, володаря чи жертви. Нелегко дозволити, щоб ці маски впали, і відкрити, що всередині нас є мала дитина, спрагла розуміння, любові й світла, дитина, що боїться бути зраненою. Однак прощення передбачає, що ми ці маски викидаємо геть і приймаємо себе такими, як ми є насправді: зраненими і такими, що завдають ран.

Щоб собі простити, треба прийняти себе таким, яким ти є. Втрата неправдивого образу, завдяки якому ми могли живити своє відчуття вищості та ховати свої помилки і свою ранимість, може викликати в нас тривогу та внутрішні страждання. Ми не зможемо прийняти це страждання, якщо не відкриємо приховане за масками та ранами наше справжнє обличчя – набагато прекрасніше, ніж ми могли собі уявити. Коли ми усвідомимо нашу внутрішню убогість, то не муситимемо уже впадати в депресію. А усвідомивши нашу красу, не муситимемо вважати себе центром всесвіту. Відкриття своєї краси і своєї зраненості допоможе нам краще бачити красу інших людей, приховану за їх ранами. Це відкриття приходить як благословенна мить, немов тихе світло, що зостається в нашій душі після зустрічі з Богом любові, зустрічі, яка відкриває нам, що Бог любить нас усіх.

Разом з бажанням стати вільним, щоб звільняти інших, віднайти мир, щоб передати його іншим, наше серце наповнюється новою силою, що йде від Бога. Це наче перехід через Червоне море від рабства до свободи. Нова любов та нове самоусвідомлення додають нам сили прийняти втрати і тривоги.

Заклик Ісуса любити ворогів здавався галілеянам, мабуть, небезпечно утопічним. Можливо, деякі з них – побачивши, як Ісус протистоїть первосвященикам, як мужньо бореться за звільнення пригноблених і виголошує послання правди та любові, – таки зрозуміли той новий спосіб розривати кайдани рабства та боротись за мир, який проповідував Ісус. Любити своїх ворогів – означає передовсім бачити в них людей – хоч і ув’язнених страхом, ненавистю, жадобою влади, але все ж таки людей, цінних і неповторних, як і кожна людина. Любити ворогів – означає бачити, що їх справжнє обличчя приховане за стінами страху. Це означає сподіватись, що вони можуть бути визволені від гордості та владолюбства, і прагнути їхнього визволення.

Чи не тому увечері перед Своєю смертю Ісус покірно умиває ноги Своїм учням і закликати їх робити так само один одному, що добре усвідомлює: владу часто використовують для того, щоб гнобити та поневолювати, а не щоб визволяти? Але для того, щоб визволяти інших, допомагати їм відкривати свої дари, ми потребуємо віднайти ту силу любові та єднання, що йде від Бога.

Людськими силами так любити, здається, неможливо.

Одного дня 1944 року в концентраційному таборі в Освенцімі з-поміж в’язнів було відібрано до страти групу чоловіків. Один із них благав, щоб його помилували, бо він, мовляв, має сім’ю, дітей. Тоді з натовпу виступив чоловік і сказав, що готовий піти на страту замість цього. Це був отець Максиміліян Кольбе. Комендант оторопів, проте дозволив священикові замінити того в’язня. Отець Кольбе пішов разом з іншими в бункер. Там він намагався допомогти кожному прийняти смерть у мирі духу. Останнім стратили його. Своїм вчинком отець Кольбе засвідчив, що любов сильніша за смерть.

А вже не так давно, у 1996 році, в Алжирі убили трапістського монаха Крістіана де Шержи разом з його шістьма братами-монахами. Вони не хотіли покинути свій монастир, розташований у небезпечному і незахищеному районі, щоб бути свідками присутності Бога, Який любить кожну людину, якою б не була її релігія. Крістіан залишив своїй родині листа, якого просив прочитати лише якщо загине. У ньому він висловлює свою вдячність: «Це «дякую», яким я висловлюю вдячність за все в моєму житті, я, безумовно, кажу й вам, друзі моїх минулих і нинішніх днів… а також тобі, друже моєї останньої миті. Я знаю: ти не відаєш, що робиш. Так, за тебе також я кажу «дякую» Богові, Якого побачив завдяки тобі. Може, ми зустрінемось з тобою в раю як два благословенних, добрих розбійники, якщо цього бажає Бог, наш спільний батько. Нехай буде так! Амінь! Інш’Аллах!»

Ми маємо найбільший дар – дар прощати!

Ісусів заклик любити ворогів – це також обіцянка, правдива як для християн, так і для нехристиян: те, чого ми не можемо зробити своїми силами, нам допоможе здійснити внутрішня сила Духа, Який перемінює наші кам’яні, наповнені страхом серця в тілесні – чутливі й відкриті до інших. Через дар Духа Божого ми отримуємо нову силу, що допомагає нам стояти твердо в любові.

Ми працюємо, і Бог працює

Прощення – це не є миттєва подія, не раптова переміна серця. Неможливо одразу, тільки-но ми так вирішили, полюбити свого ворога, так само, як і простити собі. Переважно це тривалий процес, який починається з бажання бути вільним, прийняти себе таким, як ти є, рости в любові до тих, що інакші, тих, що зранили нас, до наших супротивників. Це процес виходу з в’язниці наших симпатій та антипатій, нашої ненависті й наших страхів, це рух до свободи і співчуття. У процесі визволення ми все ще стикаємося з нашою скутістю, прихованими образами, злістю, але в нас постійно зростає бажання свободи.

Я переконаний, що це бажання приходить від Бога, Який живе в глибині кожного з нас. Але ми мусимо докладати і власних зусиль, наприклад, ми повинні перестати тішитися, коли хтось погано говорить про наших ворогів, не осуджувати і не принижувати інших, стримувати свого язика, коли з нього бризкає отрута. Можливо, ми повинні по-дружньому ставитися до друзів нашого ворога, щоб почати його розуміти. Ми повинні долати в собі поставу жертви, щоб не ховатися за страхом, депресією, злістю, байдужістю.

Щоб простити, важливо зрозуміти ворога як зовні, так і всередині нас. Якщо ми над цим працюємо, то Бог працює в нас, і настане день, коли наші образи почнуть зникати. Простити – це означає почати любити і приймати себе, стараючись зрозуміти і взяти до уваги все, що в нас є цінного, молячись за те, щоб упали ті бар’єри, які стоять на нашому шляху до свободи, щоб могло розцвісти те найкраще, що є в нас.

Прощати – це означає руйнувати мури ворожнечі, що роз’єднують нас, це виводити один одного з полону страждання, спричиненого самотністю, страхом, хаосом, до єдності та згоди. Ця єдність народжується з взаємної довіри і прийняття одне одного, свободи бути собою у всій своїй самобутності й красі, свободи реалізовувати наші дари. Тоді нас більше не сповнює і не тримає страх, упередження, заздрість, потреба весь час себе утверджувати.

Отож почуття приналежності, яке є необхідне, щоб відкрилися наші серця, народжується тоді, коли ідемо разом, потребуючи одне одного, супроводжуючи одне одного незалежно від того, слабкі ми чи сильні, здібні чи ні. І якщо ми ідемо до внутрішньої свободи, то ця приналежність не породжуватиме в нас почуття вищості. Ми не відкидатимемо слабких, знедолених, чужинців, а, навпаки, прийматимемо їх, бо вони мають таємничу силу відкривати наші серця до взаємної довіри, до співчуття. Така приналежність буде для кожного з нас піснею радості та подяки. Усе це потребує часу. Але усі ми покликані йти цією дорогою, якщо хочемо стати справді людьми, подолати роз’єднаність та пригноблення в нашому світі, творити мир. І якщо кожен з нас вирушить сьогодні в цю подорож, віднайде в собі мужність прощати та просити прощення, то наші рани уже не матимуть влади над нами. І якщо ми день у день дозволятимемо нашому серцю перемінюватись, ставати вільним, любити, то всюди, де б ми не були – у сім’ї, на роботі, з друзями, у церкві чи на відпочинку – ми будуватимемо новий світ, творитимемо нову цивілізацію – світ миру, цивілізацію любові…

КІНЕЦЬ

Попередній запис

Правила і кроки на шляху до прощення

Наступний запис

Вступ