Після того як патріарх китайської Церкви Вань Минь Дао просидів у в’язниці більш двадцяти трьох років, його запитали: «Чи змогли б ви зробити більше для Бога, якби не сиділи у в’язниці?». Він відповів: «Ні, робота, яку я виконав у в’язниці, більша за будь-яку іншу роботу, що я зміг би зробити поза в’язницею»[1].
Можливо, це здається неймовірним, але в узах є сила! Апостол Павло дуже ясно висловив це в Посланні до филип’ян 1:12-14. Він говорив, що багато християн вважають його ув’язнення чимось жахливим, але Бог перетворив це на добро. Ув’язнення не стало перешкодою для поширення Євангелії, а навпаки, сприяло цьому. І в результаті всі навколо довідалися, що Павло потрапив до в’язниці за любов до Христа. Але ще важливіші такі його слова: «А багато братів у Господі через кайдани мої посміліли та ще більше відважилися Слово Боже звіщати безстрашно» (Фил. 1:14).
Хоча в’язниці, що існують за межами Північної Америки, відомі тим, що в них панує фізична жорстокість, психічне насильство і нелюдські умови життя, з усього світу надходять повідомлення від християн, які дивляться на своє ув’язнення, як на можливість служити Господеві. Таких свідчень настільки багато, що з них можна було б видати цілу книгу.
В Аддис-Абебі, Ефіопія, чотирнадцять християн свідчили про Христа у в’язниці, читаючи вголос Святе Письмо. До свого звільнення вони прочитали весь Новий Заповіт, а сорок чотири ув’язнених увірували[2].
Педро Пабло Кастилло, який сидів зі мною, ніс служіння серед політичних в’язнів у Нікарагуа. Поступово майже половина з чотирьох тисяч ув’язнених тюрми Джорджу Наварро біля Манагуа стали християнами. Напередодні свого звільнення сімсот політичних в’язнів молилися разом, співали пісні і читали Святе Письмо, святкуючи своє прощення. Кастилло повернувся у в’язницю до дня їхнього звільнення, щоб просити їх «дозволити Христу сяяти» в їхніх життях завжди, «у в’язниці чи за її межами»[3].
У зворушливій книзі «Проти всякої надії» Армандо Валладарес розповідає про в’язня-християнина, який вплинув на його життя і віру:
«Вітер зірвав з нього капелюх і скуйовдив сиве волосся. Тільки дехто знав його справжнє ім’я, але про те, що віра в нього не висихає, знали усі. Йому вдавалося якимось чином запалювати цією вірою і своїх приятелів, навіть у найбільш важких, безнадійних ситуаціях.
„Віра, брати“, – постійно повторював він, йдучи. І в тих, з ким він спілкувався, залишався оптимізм і світло надії. Цього Брата Віри всі називали Жерардо. Він був протестантським служителем і присвятив своє життя проповіді Слова Божого. Він сам був живим свідченням своїх проповідей»[4].
* * *
Пані Чен з Китаю пережила подібне під час першого ув’язнення:
«Якось, коли вона сиділа і тихенько співала гімн, Господь проговорив до неї: „Це твоє служіння“.
„Але, – заперечила вона, – я тут одна. Кому я можу проповідувати?“
Вона продовжувала молитися, щоб слова про її служіння здійснилися. Раптом їй на думку спала ідея. Вона встала і покликала охоронця.
„Пане, чи можу я тут прибрати?“
Охоронець подивився на неї з відразою, змішаною з подивом. Ніхто ніколи про це раніше не запитував.
„Послухайте! – сказала вона. – Ця в’язниця така брудна, скрізь повно сміття й відходів. Дозвольте мені просто пройти по камерах і позбирати відходи. Вам потрібно лише дати мені воду і щітку“.
Невдовзі сестра навколішки прибирала в камерах і проповідувала Євангелію. Вона дивилася на обличчя, які вже важко було назвати людськими. Через постійні страждання ці люди вже не сподівалися зустріти когось, хто б не хотів їх побити.
„Усвідомлення того, що вони можуть мати вічне життя, дуже хвилювало в’язнів, і вони падали на коліна на брудну підлогу і каялися в гріхах. І ви знаєте, що відбулося? Всі ув’язнені стали християнами“»[5].
* * *
Згідно вироку пастор Матта Буш провів понад сім років із тридцяти, присуджених йому в Судані. Зовсім нещодавно наш працівник відвідав його після чудесного звільнення. Термін ув’язнення був скорочений до десяти років, і пастора перевели до іншої в’язниці.
Розповідаючи наступне, він випромінював радість.
«Бог… вирішив помістити мене у в’язницю з особливою метою. Багато людей приходять до Господа у в’язницях… У в’язниці Ель Обейд ув’язнені насправді знайшли спасіння і почали свій новий шлях з Богом. Християнами ставали навіть охоронці, тому мене через деякий час перевели у в’язницю Ель Хобар»[6].
Як виявилося, у пастора Матта Буша було від тридцяти до сорока учнів у колишній в’язниці. Він робить такий висновок:
– Через те, що Бог любить мене, і я люблю Його, Він дав мені можливість говорити про Нього і проповідувати у в’язницях. Оскільки там не було нікого іншого, Він використовував мене для досягнення цієї мети.
Пастор розповідає, що в новій в’язниці більше ніж двісті чоловік увірували в Христа завдяки групі з вивчення Біблії, яку він вів з дозволу начальства. Тюремне начальство дозволило навіть будівництво каплиці на тюремній території.
Незадовго до його остаточного звільнення з в’язниці, начальство сказало Матта Бушу, що ув’язнення не мало на нього негативного впливу, і він не став частиною в’язниці, а залишився гарною Божою людиною. Вони дозволили йому залишати територію в’язниці вдень, якщо він хоче, але на ніч він обов’язково повинен був повернутися. Він відразу ж прийняв їхню пропозицію і пішов відвідати своїх друзів-християн у Хартоум. Але потім він усвідомив, що на це не було Божої волі. Як він зможе потім свідчити тим ув’язненим, які не могли залишати територію тюрми? Він пішов до начальника в’язниці і сказав, що більше не буде користуватися наданим йому правом виходити за територію в’язниці. Він сказав, що Божий час для цього ще не настав.
Пізніше Матта Бушу запропонували спати в приміщенні, яке провітрювалося. Він відмовився, бо це позбавило б його можливості проповідувати ув’язненим уночі, у найбільш плідний час. Сам Матта пізніше назвав ці два привілеї двома найбільшими спокусами[7].
* * *
Навіть діти з християнських сімей дивним чином розуміють важливість таких випробувань. Якось дітей з однієї китайської сім’ї запитали:
– Вам не сумно через те, що ваш тато так довго у в’язниці?
Вони відповіли:
– Як би тоді ув’язнені змогли б почути Євангелію Ісуса, якби не це?[8]
Один з наших працівників в Африці на ім’я Соломон отримав завдання довідатися, чи багато християн знаходиться у в’язницях і трудових таборах Мозамбіку. Під час розслідування його заарештували:
«Усе, що в мене було, у тому числі і Біблію, у мене конфіскували. Потім мене допитували протягом шести годин, після чого зовсім знесиленого кинули до камери. Мені довелося спати на бетонній підлозі. У мене не було навіть ковдри…
Знаючи, що мій Небесний Батько ніколи не залишить мене, я сконцентрував усю свою увагу на ув’язнених у тій камері. Хоча мені доводилося спати на підлозі, і мене буквально з’їдала малярія, блохи і постійне почуття голоду, я намагався якнайбільше говорити про свою віру.
Після того як одному християнину пощастило пронести в нашу камеру маленьку Біблію – можливо одну з тих, які я сам контрабандою привіз у цю країну, – у мене з’явилася можливість проповідувати ув’язненим. Я молився за хворих, і Бог відповідав на молитви і зцілював їх. Для них це було дуже важливо. Під час мого перебування у в’язниці п’ятнадцять осіб увірували в Христа.
Зовсім несподівано я довідався, що у в’язниці крім мене були й інші християни. Тепер мені стало зрозуміло, чому мене потрібно було заарештувати. По-перше, щоб принести звістку про спасіння душам, які гинули у в’язниці, і по-друге, зміцнити тих християн, які на той час перебували за ґратами»[9].
Інший в’єтнамський пастор, якого нещодавно звільнили після довгого тюремного ув’язнення, розповідає, як в’язнів змушували носити уніформу з написом «СТ» попереду. Ув’язнені християни носили цю уніформу з гордістю. В’єтнамською мовою ці літери є скороченням «Сао Тао», що означає «той кого перевиховують». Але для християн вони також були скороченням «Сон Трой», що означає «Син Божий»[10].
Ігнатій Лойола, засновник ордену єзуїтів, найвідоміший завдяки своїй молитві: «Навчи нас, благий Господь, служити Тобі, як Ти заслуговуєш; віддавати і не зважати на ціну; боротися і не звертати уваги на рани; працювати і не шукати відпочинку; трудитися і не просити нагороди, окрім однієї – знати, що ми виконуємо Твою волю».
[1] Carl Lawrence, The Church in China (Minneapolis, MN: Bethany House Publishers, 1985), стор. 149.
[2] «Ефіопські віруючі продовжують свідчити, незважаючи на позбавлення волі», Рішення, грудень 1987 p., стор. 19.
[3] «Звільнення ув’язнених», Християнство сьогодні, 12 травня 1989 p., стор. 59.
[4] Armando Valladares, Against All Hope (New York: Alfred A. Knopf, 1986), стор. 199.
[5] Carl Lawrence, стор. 44-45
[6] Інтерв’ю, проведене місією «Відкриті двері», червень 1993 р.
[7] Повідомлення місії «Відкриті двері», листопад 1993 р.
[8] Ross Paterson, Heart Cry For China (Chichester, UK: Sovereign World Ltd., 1989), 186 стор.
[9] Повідомлення місії «Відкриті двері», грудень 1987 р.
[10] «Пісні Божі», Повідомлення з Азії, стор. 17.