«Згадавши жах, що супроводжував його, коли він переходив з камери в камеру, Іван затремтів. Маленька камера, в якій зі стелі лилася крижана вода, потім морозильна камера, а потім камера смертників. «Ісус Христос веде боротьбу». Ці слова знову і знову звучали в розумі, і нездоланне почуття Божої присутності наповнювало його. Потім його серце переповнила радість, відігріваючи, обпалюючи, ставлячи на коліна прямо у воді. «Ти повинний боротися для Мене. Але нехай дух твій радіє. Я з тобою. Я переміг світ…» Сльози текли по обличчю Івана. Він нахилився так низько, як тільки міг, він ридав і поклонявся Богові в цій маленькій холодній камері»[1].
Ці слова, написані Мирною Грант у зворушливій біографії російського мученика Івана Мойсеєва, яскраво описують переживання в’язнів, про які я довідався під час свого дослідження.
Франциско, літній кубинський професор теології, говорить:
«Історія Єремії особливо повчальна для нас, кубинців. Господь звертається до Єремії у в’язниці: «Покликуй до Мене – і тобі відповім, і тобі розповім про велике та незрозуміле, чого ти не знаєш!» (Єр. 33:3). Біблія не говорить: «Поклич до Мене – і Я зроблю тебе вільним». У єврейському оригіналі це звучить так: «Я покажу тобі не просто величне, але важке, загадкове і недоступне, те, що тобі не під силу уявити. Єремія допоміг кубинцям переборювати важкі обставини навколо них»[2].
* * *
Я дуже добре пам’ятаю, як на початку 1988 року сидів за кухонним столом у Москві разом зі своїм компаньйоном у подорожах Карлом Лоуренсом. З нами був один з найвідоміших дисидентів Радянського Союзу, Олександр Огородников, якого щойно звільнили після восьми років жорстокого знущання у в’язниці. Коли він докладно розповідав нам про те, що йому довелося пережити, мене здивував спокійний голос і поведінка Олександра.
У словах Огородникова не було ні гіркоти, ні бажання помститися. Повільно, збиваючись, він говорив англійською мовою: «176 днів і ночей я провів у карцерах і ізоляторах. Підлога завжди була мокрою через те, що каналізація постійно забивалася і екскременти виливалися прямо в камеру. Врятуватися від цього можна було лише піднявшись на невисоку бетонну підпірку. Узимку в камерах температура ніколи не піднімалася вище нуля. Доводилося сидіти на голій бетонній підлозі. Це було щось жахливе»[3].
Карл Лоуренс мистецьки написав продовження:
«Потім він не зміг говорити. Його очі наповнилися сльозами і, опустивши голову, він промовив: «Деякі дні здавалися нескінченними». Олександр знов зупинився, торкнувся бороди і продовжував: «Іноді години здавалися нескінченними…» Він заплакав: «Іноді хвилини здавалися нескінченними…» Наступна пауза була довгою. «Іноді секунди здавалися нескінченними». Потім він поглянув на небо і сказав: «Але все було добре… все було добре»[4].
Усе було добре, бо Олександр знову і знову відчував присутність Ісуса Христа. Будучи православним віруючим, котрий не користується євангельськими кліше, він приписував це благословення тим, хто брав участь у заступницьких молитвах за нього. Після звільнення він писав:
«Саме в найжахливіші хвилини в крижаній камері я фізично відчував тепло ваших молитов і вашого співчуття, силу, що з’єднує нас потоком духовної енергії, яка створюється взаємною вірою і чудесними зв’язками братерської єдності.
Це було подібне на тепло дотику руки брата, що проходило крізь лінії колючого дроту і похмурі стіни. Сила вашої любові і співчуття перетворювали мій розпач у невимовну надію, мої крики – у молитви, а помутніння розуму – у прояснення думки»[5].
Інші більш чітко описують переживання «теплої присутності». Християнин з Пакистану Гул Мазих нещодавно потрапив до в’язниці за свою віру. Його засудили до страти за богохульство щодо пророка Магомета. У в’язниці він написав довгий лист до тих, хто за нього молився. Ось деякі рядки з нього: «Мої дорогі друзі, мій Господь двічі приходив до мене в тюремну камеру. Одного разу я сидів і роздумував про несправедливість, сумний і зневірений. Раптом камера наповнилася світлом, і моє тіло затремтіло. Я побачив свого Господа. Через чотири дні мій Ісус знову прийшов і, піднявши руки, благословив мене. З того дня я щасливий, і серце моє наповнене світлом. Мій Господь зі мною у в’язниці. Він не залишив мене одного…»[6]
* * *
Освальдо Магдангал, християнин з Філіппін, працює в місті Риядхі, у Саудівській Аравії. Він пастор підпільної домашньої церкви. Протягом півтори тисяч років у Саудівській Аравії не було офіційної церкви.
Наприкінці 1992 року Освальдо був заарештований разом з помічником на місці їхнього зібрання представниками «муттава», релігійною поліцією Саудівської Аравії. Протягом трьох з половиною годин над ним знущалися фізично і душевно.
Його били в обличчя. Потім довгим ціпком шмагали по спині і долонях рук, потім по ступнях ніг. Він не міг стояти, не здригаючись від болю. Він описує, що його тіло, вкрите слідами від побоїв, було схоже на баклажан.
Повернувшись до камери, Валлі протягом п’яти годин молився, дякуючи Богові за можливість брати участь у стражданнях Ісуса. Ось що він розповідає: «Раптом я побачив світло. Камера наповнилася сяйвом слави Господа. Мене огорнула Його присутність. Він схилив коліна і доторкнувся до мого обличчя. Господь сказав мені: «Мій сину, Я все бачив, тому Я тут. Я обіцяю тобі, що ніколи не залишу тебе і не зраджу тебе»[7].
Через дві години він прокинувся повністю оновленою людиною. Його дуже здивувало, що його тіло було цілком зцілене від побоїв. Не було ні синців, ні порізів, ні кровотечі, ні слідів крові. Освальдо говорить: «Бог повністю відновив мене».
Потім виконання вироку дивним чином відклали до Різдва, і в останній момент він та деякі інші були депортовані на Філіппіни. Сьогодні Освальдо подорожує по всьому світі, розповідаючи про Божу милість і любов.
Четвертий у горні
Четверта людина в горні Навуходоносора – це біблійний образ, з яким ми досить часто зустрічаємося. Китайська християнка Дінь Ксіангоа говорить, що теж зустріла четверту людину в її горні під час ув’язнення: «Зовсім не страшно бути у в’язниці, коли з тобою Господь, – говорить Дінь, – палаюче горно – дійсно жахливе місце, але нам не варто боятися. „Четвертий“ завжди з’являється вчасно і дарує нам невимовну радість»[8].
Невдовзі після звільнення з в’язниці в Ірані в 1994 році Меді Дибадж поділився спогадами із працівниками місії «Відкриті двері»: «Дні, коли я був так близько з Богом під час пережитих випробувань, були найбільш щасливими в моєму житті… Прекрасно знаходитися в горні, коли знаєш, що не один. Ти із Сином Божим, як і друзі Даниїла… Коли з нами Господь, в’язниця перетворюється на небеса. Це просто рай. Я такий вдячний Богові за можливість бути там. Дійсно, найкращий час у своєму житті я провів у в’язниці, бо я провів його з Ісусом – Він був дуже близько!.. Рай там, де з вами Господь. Хвала Йому!»[9]
* * *
Господи, Ти звелів мені бути Твоїм відданим слугою і служити Тобі, де б Ти не поставив мене. Прости мені бажання знаходитися в «безпечному місці» Допоможи побачити те, що Ти бажаєш показати в період випробувань і важких обставин. І дякую Тобі за те, що Ти пообіцяв бути зі мною, де б ми не служили разом.
[1] Myrna Grant, Vanya (Alamonte Springs, Florida: Creation House, 1974), стор. 137.
[2] Томас C. Оден, «Церква Кастро не могла убивати», Християнство сьогодні, 25 квітня 1994 p., стор. 22.
[3] Carl Lawrence, Glasnost and the Believers in the Soviet Union (Hollywood, CA: Heaven of Rest Ministries, 1988), стор. 18
[4] Там же, стор. 24-25
[5] Там же, стор. 25
[6] Гул Мазих, переклад листа з мови Урду, написаного у в’язниці Саргодха, 8 березня 1993 р.
[7] Oswaldo Magdandal, Arrested In The Kingdom (Witney, Oxon, UK: Open Doors UK, 1993), стор. 22
[8] Денніс Балкум, «У Китаї героїня віри ризикує життям», Харизма, січень 1994 p., стор. 33
[9] Інтерв’ю, проведене місією «Відкриті двері», січень 1993 р.