Служіння в Південній Америці

Південна Америка стала для мене дуже близькою. Багато місяців я подорожувала такими країнами, як Чилі, Перу, Бразилія і Венесуела. Це була незабутня місія в Латинській Америці.

Я вперше побачила землетрус у місці під назвою Віна дель Мар у Чилі. Хоча він спричинив незначну шкоду, однак я дуже налякалася, коли побачила, як моє ліжко танцює по кімнаті маленьку джигу.

Саме там Бог повів мене в церкву, де вже чекав священик. Йому наснився сон, в якому було сказано чекати на когось у церкві. Мені також було дано побудження прийти в ту церкву, де я змогла послужити йому.

У Перу мене чекало багато небезпек місіонерського життя, але радість і віра тисяч людей, які приходили, щоб поклонитися Ісусові і шукати Його зцілення, мене дуже зміцнювали. Я була свідком багатьох зцілень убогих Божих дітей. Годинами молилася з кожним індивідуально.

Я часто чула від людей про стан запаморочення. Він може бути з багатьох причин. Особливо я це відчула в Болівії, зокрема в місті Ла Паз, розташованому на висоті 24 500 футів над рівнем моря. Потрапила туди проїздом, прямуючи в Кочібамба, щоб провести там реколекції, проте хід подій змінив мої плани. У ніч мого перебування в Ла Пазі там стався військовий переворот.

Аеропорт тимчасово закрили. Протягом наступних семи днів ми з чилійською перекладачкою Бланкою і американським супутником по подорожах Джілом були свідками страхітливої кривавої громадянської війни. Щодня з вікна нашого помешкання ми спостерігали, як солдати стріляють один в одного. У місті панував безлад.

Коли ми зрозуміли, що не зможемо вибратися звідти, можливо, ще багато тижнів, вирішили провести нічне чування і шукати Божого захисту. Нам прийшло слово знання, що замість перейматися собою слід заступатися за багатьох бідних людей, які страждають від цієї війни. Ми відчули, що Ісус закликає нас до більшої довіри і безпеки під Його захистом. Коли Він говорив ці слова, ми пригадали Псалом 91, в якому йдеться про безпеку під Його покровом.

У Сполучених Штатах це не було проблемою. Багато людей почало молитися за нашу безпеку, але мати Анжеліка в Бірмінгемі, жінка, яка вірить у дію так само, як і в молитву, подзвонила в державний департамент у Вашингтон і повідомила про нашу проблему. Це спрацювало. Через два дні до нас прибула жінка з Посольства Сполучених Штатів. Вона наказала прибути в аеропорт вранці наступного дня – для евакуації американських громадян прислали два військові літаки з Панами.

Джіл і я повідомили про себе американським офіційним особам. Коли вони читали прізвища людей, які мають залишити країну, я всміхнулася, почувши запитання пілота: «Це ви ті два американські місіонери?» Я ніколи раніше не вважала себе американською місіонеркою.

Яке полегшення ми відчули, коли зійшли на борт військового літака, що доправив нас назад до Перу. Нас зустріли працівники Американського Посольства в Лімі і безліч телевізійних камер. Також нас поінформували про те, якими літаками можна долетіти додому, в яких готелях можна зупинитися і ще про багато інших речей, якими Посольство може допомогти нам у цій надзвичайній ситуації.

Зустрів нас отець Майк Ляфей, який якраз за тиждень до цього змусив мене пообіцяти йому, що я колись повернуся в Ліму. Він сказав, що не сподівався, що я так швидко виконаю обіцянку. Відтак я вирушила до Бразилії, країни, яку полюблю і відвідаю ще багато разів.

Населення Бразилії нагадує мені ірландців. Гадаю, що це через просту віру і теплу дружню манеру поведінки, притаманну їм. Я почувалася в цій країні зовсім як удома, незважаючи на багато незручностей і перепади клімату.

Інгрід і Пітер Орглмейстери спланували графік мого візиту до Бразилії. Інгрід була моєю перекладачкою в Бразилії. Вона багато подорожує зі мною по світу, допомагаючи в донесенні послання Господа. Вони з Пітером – чудова пара, які служать Церкві різними способами.

Я проповідувала в багатьох місцях по всій Бразилії. Тисячі людей заповнювали стадіони. Якось мені довелося вилізти на вантажівку і звідти звертатися до натовпу, який налічував понад двадцять тисяч осіб.

Саме на таких зібраннях я закликала людей молитися за священиків. Ми переважно завжди служили Месу. Я допомагала людям зосереджувати свою увагу на нашому Господеві в Євхаристії, а не на мені чи на собі. Я викликала священиків наперед і запрошувала людей єднатися в молитві за них. Це було великим джерелом підбадьорення для священиків, які, як я зрозуміла, потребували визнання і вияву вдячності за їхню місію.

Ця подорож до Південної Америки 1979 року стала початком місійної діяльності також для священиків та єпископів по всій Латинській Америці, особливо в Бразилії. З тих пір я часто повертаюся, щоб проводити реколекції в дієцезіях на запрошення різних кардиналів і єпископів.

Попередній запис

Ходімо – в Ім'я Господнє!

Наступний запис

Зустрічі з національними лідерами