СМУТОК – ШЛЯХ ДО НОВОГО ЖИТТЯ

Під час курсу для батьків, які втратили своїх дітей, одна мати, дочка якої загинула в автокатастрофі, розповіла мені, що після смерти дитини вона почувалася наче прокажена. Колишні знайомі та друзі переходили на інший бік вулиці, зустрічаючись з нею. Вони просили вибачення за свою поведінку, бо ставали безпорадними і справді не знали, чим зарадити в її великому горі. Це вибачення було радше заспокоєнням, щоб не витрачати зусиль на перебування з тією жінкою в її нещасті. Коли згорьована мати розмірковувала над поведінкою уникнення з боку її знайомих, то усвідомлювала, що її смуток не має права на існування. Своєю скорботою вона заважає іншим. Вони прагнуть далі жити звичайним життям, їм не потрібний її сум. Тому вони й не бажають її бачити. А позбутися великого смутку на той час вона не могла.

Коли помирає дорога людина, смуток штовхає нас у хаос почуттів, спричинений болем від втрати рідної особи. Спочатку я відмовляюся усвідомити, що вже ніколи не побачу свого померлого батька, померлої матері, дитини чи друга. Відтак занурююся в смуток. Якщо допущу його, то земля справді тікатиме з-під моїх ніг, аж до невпізнання самого себе. Тут навіть віра не витримує, принаймні вона не прийме цього болю. Сум визначається різними почуттями. Однак найпершим відчуттям завжди буде біль. Це справді невимовний біль від того, що я втратив дорогу мені людину і тепер мушу попрощатися з нею. У болі криється почуття безсенсовности: якщо зі мною більше немає такої дорогої особи, то я не розумію, для чого мені жити дальше.

Все ж у смутку та болю приховані ще й інші почуття. Коли роздумую про дорогу мені людину, яку я втратив, то усвідомлюю, що і в наших стосунках не все було так гладко. Не завжди наші взаємини були ясними, сповненими любови, гармонійними. Між нами були конфлікти, непорозуміння та зранення. Коли думаю про це, то ловлю себе на злості, однак не можу собі її дозволити, бо я повинен відчувати біль. Однак праця зі смутком полягає в тому, що я усвідомлюю свої стосунки з особою, яку втратив, і не лише приємні моменти, за які я їй вдячний і які мені дуже дорогі, але й те, що мені не подобалося і що ранило мене. Ця праця означає з’ясувати стосунки з померлим, опрацювати неопрацьоване, щоб у майбутньому більше до цього не повертатися.

Окрім злости й болю в праці зі смутком людина наштовхується ще й на почуття провини. Я шкодую про те, що не сказав цій людині ще за життя, що я її люблю, що вона для мене дуже дорога. Я не подякував їй належно, не попрощався з нею як слід. Згадую про всі ті прикрощі, яких завдав дорогій особі. Одна жінка дуже шкодувала про те, що остання її розмова з чоловіком була сваркою. Вночі після сварки чоловік раптово помер. Справді дуже важливо усвідомити своє почуття провини, показати його Богові, доручити Йому і надіятися, що Він пробачить нам наш нерозум. Уявляю собі, що померлий стоїть цієї миті перед Богом, він вже в мирі. Він нічого мені не закидає, бо все мені пробачив. Я також повинен собі пробачити. Померлий не бажає, щоб я усе життя мучив себе самозвинуваченням, а хоче, щоб я жив.

Я ніколи не сумую лише за померлою дорогою людиною. Смерть рідної особи спонукає мене до оплакування своїх нездійсненних планів та мрій. Бо моє життя таке, яким я собі його уявляв, разом із чоловіком чи дружиною, батьками чи дітьми, через смерть раптово постало під питанням. Розбиті мої уявлення про це життя. Шкода мені й самого себе, бо відтепер моє життя поточилось зовсім не так, як я того бажав. А часто смерть близької людини нагадує мені про власне непрожите життя, і цей смуток стає смутком неусвідомленого проживання свого життя дотепер.

Марґарета Мічерліх[1], опрацьовуючи теми смутку, наголошує на тому, що ми маємо в цьому житті дуже багато причин для того, щоб сумувати. Я шкодую через нездійснені життєві плани, втрачені шанси, посередність у стосунку до себе, посередність у ставленні до своїх дарів, посередність у своєму шлюбі, у своїй родині, у суспільстві. Людина, яка уникає смутку, може закам’яніти душею. Сумувати – означає, що я проходжу крізь біль через втрачені шанси та розбиті мрії і досягаю основ своєї душі. А тут, на глибині свого єства, торкаюся своїх можливостей, можливостей свого життя. У глибині свого болю відчуваю внутрішній мир і свою справжню ідентичність. Якщо ж я уникаю цього проходження в смутку крізь свій біль, то переді мною вибудовуються дві можливості реакції та досвід втрати. Я нарікаю і кружляю довкола жалости до самого себе. Замість того, щоб засмутитися через посередність свого шлюбу, я починаю нарікати на те, що ми втратили любов, що наше життя стало буденним і банальним. Відтак я тону в жалості до себе, нездатний ступити і кроку вперед. Інший спосіб – вдаюся до нарікання: нарікаю на свою дружину чи свого чоловіка, це вони винні в тому, що наш шлюб розпадається. Нарікаю на свого роботодавця, це він винуватий у тому, що мої професійні плани не справдилися. У наріканні та скигленні я не проходжу крізь свій біль, а радше залишаюся на поверхні. Тут не відбувається жодного розвитку, не відкривається шляху в нове життя.

Смуток лише тоді буде мені на користь, коли я виявлю готовність позбутися своїх уявлень про себе, про власне життя та про Бога. Тут у мене з’являється альтернатива: або я дозволяю, щоб мої уявлення розбилися, і мій смуток підніс мене до нового життя, або ж міцно тримаюся за свої уявлення про своє життя. Тоді смерть дорогої людини розіб’є мене вщент. Одна мати розповіла мені про смерть свого 38-річного сина, який щонеділі ходив до церкви. Вона була сповнена гіркоти й ненависти до Бога через те, що Він забрав у неї сина. Я висловив їй своє розуміння звинувачення і бунту проти Бога. Я сказав їй, що бунт проти Бога мусить мати остаточну мету – довіритись колись незбагненному Богові. Однак мої слова просто відскакували від неї і я відчув: ця жінка міцно тримається за свої уявлення про життя і про Бога. Отож за її уявленням Бог мав би подарувати її синові довге життя на землі, бо він щонеділі ходив до церкви. Якщо ж Бог його не захистив, то вона не хоче Його знати. Однак людині, яка 70 років трималася за Бога, тепер важко вирвати Його зі свого серця, тому вона почувається особисто розбитою. Смуток мав би означати: я дозволяю піти моїм уявленням про те, що мій син доглядатиме мене на старості років. Також дозволяю зникнути моїм уявленням про себе саму, бо я постійно уявляла себе лише в ролі матері. Також вивільняюся з моїх уявлень про Бога. Тоді відкриюся до нових можливостей свого життя, до свого істинного буття, до зовсім іншого Бога, Який, попри всю Свою незбагненність, є Любов’ю.

Смуток дозволить мені доторкнутися до власних можливостей, які лежать в основі моєї душі. Також він дозволить вибудувати нові стосунки з померлим. Якщо я відпущу його в смерті, то зможу почати з ним зовсім нові взаємини. Він може стати мені внутрішнім порадником, провідником. Я можу переживати це уві сні, коли він скаже мені слово, яке наштовхне мене на подальші вчинки, або просто мовчазно вкаже на те, що добре так, як є. Можу також попросити померлого, щоб він супроводжував мене, щоб підтримував і показував шлях, яким маю крокувати далі. А у своєму смутку можу запитати його: яким є твоє послання до мене? Як би ти хотів, щоб я відповів на твоє життя і твою смерть? Як я повинен тепер жити без тебе? Якою є твоя спонука? Жінка, яка народила мертвих дітей, через кілька років після цієї трагедії сказала: мої діти – як ангели, які супроводжують мене і вчать знаходити підхід до важких дітей у моїй виховній та мистецькій праці.


[1] Марґарета Мічерліх (1917-2012) – німецький психоаналітик, лікарка, авторка численних книг. – Прим. перекл.

Попередній запис

ГОРДЕ ЗАДОВОЛЕННЯ – ПІДТВЕРДЖЕННЯ ВЛАСНОЇ ЦІННОСТИ

Наступний запис

НЕСПОДІВАНА РАДІСТЬ – НЕОЧІКУВАНИЙ ПОДАРУНОК