Посередництво, силу та форми специфічного шляху до зцілення захисника добре зрозуміємо, якщо поділимо і його на повчальний, моральний, трансцендентальний і богословський шляхи.
Повчальний шлях до здоров’я
Повчальний шлях полягає в поясненні й розумінні травматичних станів і шляхів виходу з них, тобто шляхів до здоров’я. Для здоров’я захисників вони важливі, щоби з’ясувати умови та обставини, в яких вони діяли у вітчизняній війні та за яких настав посттравматичний стресовий розлад. Таке пізнання є важливою передумовою в лікуванні ПТСР. Для успіху цього шляху потрібно вслухатися в зміст тут написаного, потім роздумувати про це, шукати доказів, збагнути значення шляху до здоров’я і вільно на нього зважитися. Тому добре насамперед повільно читати наступні рядки та запам’ятати їхній зміст, а потім важливо про них роздумувати, доки не переконаєшся в правдивості. Тільки тоді їх можеш провести в життя. У богослов’ї це називаємо, як уже було згадано, auditus fidei, intellectus fidei та fides fiducialis, тобто слухання віри, розуміння віри і вхід у довірливу віру (певність віри). Насамперед потрібно знати, а потім розуміти те, що знаєш, і врешті почати діяти. Отже, шлях до духовного здоров’я – це читати, роздумувати і практикувати.
- Добро і зло змішані у світі. Людина, слухаючи голос своєї совісті, має обирати добро й уникати зла. Проте війна – це особлива ситуація, в якій не можемо вибирати добро чи зло, а лиш менше або більше зло. Захисник на війні мусить вибирати менше зло, щоби уникнути значно більшого. Він не міг не вбивати, був змушений бачити поранених і мертвих, понівечених і побитих людей. Його почуття та уява затримали це в пам’яті, а в совісті відразу виникло відчуття провини, яке за таких обставин не може розумно розміститися в рамках реальності, бо емоції і ціла істота захисника були збуджені, у позиції тривоги. Так з’явилося викривлене відчуття провини, яке важко терзає, аж до самогубства. Травмовані почуття, спогади кривавих сцен, докори сумління, поранення від воєнних подій, нерозуміння в близькому оточенні, несправедливе звинувачення в суспільстві та засобах масової інформації, самотність, в якій не можна дійти до мудрих висновків, бо бракує знання і того, хто їх розуміє, – усе це призвело до найважчих мук і нестерпного болю душі.
- Захисник не вибирав свого життя. Він тут народився, а коли вибухнула війна, мусив дати свою лепту для порятунку батьківщини і рідних. Не вибрав він народитися в цій країні, жити в цьому часі, іти на цю війну. Усе це спіткало його. Таке життя. Тепер захисник мусить його прожити. Але до цього його ніхто не привчав і не підготував, як правильно мав би поставитися до зла, що його мав усунути. Жоден із солдатів не хотів би вбивати. Найбільша несправедливість, якої зазнали захисники, у тому, що вороги примусили їх убивати. Це не був вільний вибір, а щось накинуте збоку. Через ворожу агресію захисники опинилися у вихорі зла, убивств, війни. Вони найважче поранені духовно, їх треба лікувати. Ті рани ззовні невидимі й тому дужче болять.
- Захисник ішов обороняти вітчизну, батьків, дружину, дітей, старих і немічних, хворих і засмучених. Він захищав свою країну, а не нападав та не загарбував чужої. Він був зобов’язаний робити це. Ворог, навпаки, був агресором, хотів поневолити чужу країну. Загарбник знав, що захисники мусять боронити батьківщину, а він не має жодного права захоплювати їхню країну. Ворог знав, що захисники мусять стріляти. Він несправедливий агресор, який іде на зброю захисника і чинить при цьому самогубство. Він змушує захисників убити його, адже вони не мають виходу, захищаючи невинних, немічних, старих і тих, що під загрозою. Так ворог сам засудив себе на смерть і вбивав зброєю захисника.
- Захисник ішов на війну з любові до свого народу, до батьківщини і був готовий загинути за інших. Тому він – мученик, людина, яка все віддала за інших. Солдат любить найбільше. Саме про нього Ісусові слова: «Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх»[1]. Ворог же йшов на війну й на захоплення нашої батьківщини через ненависть, розбійництво, несправедливість, гордість, нахабство та заздрість. Захисник боронив країну, а ворог нападав на неї, воїн стояв на сторожі життя людей, ворог прийшов їх знищити. Захисник був зобов’язаний обороняти батьківщину, а напасник не мав права захоплювати чужу країну. Захисник був глибоко людяним, а ворог – злочинцем. Захисник був на боці добра, а нападник – на боці зла. Вітчизняна війна стала зіткненням любові й ненависті – двох протилежних позицій. Той, хто їх ототожнює, чинить злочин.
- Війни та збройні конфлікти, на жаль, завжди існували в історії людства. І нині в нашому технологічному світі не припиняються численні війни на різних меридіанах, не кажучи вже про терористичні напади та щоденні вбивства невинних, а ніхто проти цього не реагує належно.
Треба також згадати, що завжди існували справедливі й несправедливі вбивства. Справедливі – це ті, коли держава когось засудить за важкі злочини на смерть, або коли хтось зі зброєю нападає на іншого і той мусить зі зброєю вбивством захиститися та, врешті, тоді, коли оборонна війна неминуча. Несправедливі ж – ті, коли хтось нападає на іншого, на його сім’ю і майно, коли одна держава нападає на іншу націю і державу. Проти несправедливих убивств існували й справедливі. Між ними велика різниця. Несправедливу агресію на особу, сім’ю чи державу спричиняє ненависть, при цьому ворог не тільки вбиває тіло людини, на яку нападає, а також душу, бо спокушає її ненавидіти у відповідь. Тому захист не лише справедливий і дозволений, а й обов’язковий. Справедливий захист спонукає любити немічних, слабких, старих, невинних і дітей та не вбиває душі несправедливого загарбника, а лише його тіло. Духовна душа не підлягає фізичній смерті, вона безсмертна, тож у кінці світу спасеться та оживить і тіло, якщо нападник навернеться та покається за свої злочини. Крім того, оборонець робить добро агресорові, бо позбавляє його можливості чинити ще гірші й триваліші злі діла та вбивства. Він дає напасникові шанс спасти свою душу, каючись за зло, і так врятувати себе цілого. Найгірше зло – це вбити не лише тіло, а й душу. Якщо душа справедлива та вільна від ненависті й зла, то вона спасе цілу людину з її тілом. Отже, тілесна смерть – це не вічна втрата життя, а тимчасова. Мученики віддавали своє тілесне життя, щоби зберегти вічне. Якщо ж душа зла, тоді й тіло, й душа гинуть, духовно мертві і не мають змоги ожити на воскресіння мертвих. Важливо не забути про те, що людина є духовною і тілесною, тлінною і нетлінною, смертною і безсмертною.
- Святе Письмо описує криваві війни. На світанку людства Адам і Єва звинувачують одне одного, Каїн вбиває Авеля, Авраам воює, щоб звільнити свого племінника Лота, Мойсей веде численні війни, Ісус Навин війнами забезпечує ізраїльтянам нову батьківщину, Давид веде великі кровопролитні війни, знищує Ґоліята, а Мойсей – єгиптянина, який хотів убити його земляка.
- У Новому Заповіті йде мова про військових, без застереження, що вони ними не мають права бути, чи їхня професія грішна або суперечить совісті. Святий Іван Христитель мовить воякам: «Нікого не кривдьте, ані не оскаржайте фальшиво, удовольняйтесь платнею своєю» (Лк. 3:14). Він їм не каже, що не мають права бути вояками. Військовий і захисник – це життєве покликання, і якщо воно здійснюється чесно та справедливо, людина спасається, як і в будь-якому іншому званні.
Цікаво, що Ісус у Гетсиманії силою Своєї божественної влади кинув на землю вояків і слуг, які прийшли схопити Його. Таким чином показав, що має владу над військовою службою, яку здійснюють несправедливо. Важливо також усвідомити, що Ісус оборонявся перед первосвящеником, гостро протестуючи, коли один із сторожі вдарив Його в обличчя: «Якщо зле Я сказав, покажи, що то зле; коли ж добре, за що Мене б’єш?» (Ів. 18:23). Так Ісус, Богочоловік, засвідчив, що треба захищатися від злих і жорстоких людей та їхніх нападів.
- У Церкві перших віків знаходимо подібний хід мислення. Сорок мучеників, римських вояків, прийняли християнство, і через це їх засуджено на смерть заморожуванням у воді. Військова служба не була перешкодою для прийняття християнства і навіть мучеництва. Вони не перестали бути вояками, коли хрестилися, і з цього можемо зробити висновок, що в первісній Церкві, тобто в апостольські часи, військова служба не вважалася грішною, а була почесною, її здійснювали також перші християни.
Християнські захисники гинули на полях битв, захищаючи Європу і Церкву від турецьких завойовників. Незліченні хорвати протягом своєї історії обороняли свій дім і свободу, змагаючись за «чесний хрест і золоту свободу». Усі вони – велетні Хорватії і Європи, мученики і свідки того, як потрібно віддавати життя за справедливість, свободу і захист невинних, немічних, старих та дітей.
За духовні цінності, такі як свобода, справедливість, любов і честь, треба віддати все, навіть тілесне життя, бо вони вічні, божественні, а тому найцінніші. Трагічно, коли люди погоджуються стати рабами зла, задля пограбування і колоніалізму вибирають завойовницьку війну, убивають та здійснюють етнічні чистки на чужій території, виганяють людей з батьківщини, щоби створити міфічну, несправедливу, нереальну державу. Через таких людей і колонізаторів спалахують війни, в яких найбільше страждають невинні люди, але водночас гинуть та програють самі нападники й агресори. Коли людина збереже гідність і чесноти, вона є незнищенною, вічною, подібною до Бога, безсмертною, знаходить зміст життя. Тому треба любити себе, а це означає бути готовим усе втратити, навіть тілесне життя, лишень аби не згрішити, не робити зла, не перебувати в ненависті та несправедливості, але покаятися. Зло – це брак добра, як каже філософія. А добро – це те саме, що й існування, вічність, безсмертя. Коли ми чинимо добро, перебуваємо в існуванні, у бутті, у Богові. Якщо жертвуємо життя за інших, за їхню свободу, тоді ми, як Ісус, милі Богові, а водночас щасливі, бо вічні, безсмертні та незламні.
- Лікарі застерігають, що треба звернути належну увагу на особу, яка говорить про намір себе вбити. Вона таке розповідає, бо вже роздумує над самогубством. А роздумує, бо не може витримати мук і внутрішнього терпіння, які виникли від нерозуміння, докорів сумління, відчуття безглуздя і внутрішніх конфліктів. У таких ситуаціях першою допомогою можуть стати такі застереження:
- Лише Бог має владу над людським життям. Тому самогубство – це гріх і зло. До того ж, покінчивши з собою, людина не звільняється від провини, а збільшує її.
- Самогубство не звільняє від терпінь і вини, навпаки людині буває ще гірше. Усіх провин, мук, жахливого болю і терпіння можна позбутися лише на цьому світі. Тому важливо витримати, покаятися та повірити в Божу любов, в Ісусову смерть за тебе і в повноваження, які має Церква, щоби тебе звільнити від терпінь, провин і докорів сумління. Ісус переміг смерть, гріх, диявола та злих людей, тому гарантує тобі, що твоя жертва і твоє завзяття за свободу інших безсумнівно перемагає, що ти досягнеш усіх своїх прав і визнання, бо, захищаючи батьківщину, ти робив щось найкраще.
- Якщо вб’єш себе, у твоїй сім’ї і на твоїх дітях залишиться неприємне відчуття, що мали батька-самогубцю, який не витримав до кінця війни за свободу батьківщини.
- Якщо вб’єш себе, то вороги матимуть нагоду вважати, що вони переможці. А цього ніколи не може бути, бо справедливість завжди перемагає, хоч деколи її треба трохи довше чекати.
- На передовій, на війні, ти боронився від ворожих небезпек, тож і тепер захистися від спокус злого, який намовляє тебе до самогубства. Будь стійким до кінця! Ти зробив найкраще для інших, тепер уся честь країни та історії належить тобі. Не применшуй своєї гідності. Витримай напад пекла на тебе і на твою батьківщину. Справедливість на твоєму й на нашому боці, бо з нами Бог.
- Пам’ятаймо, що захисників треба розуміти, вислухати й навчити. Вони потребують насамперед вирозуміння, любові, довір’я, когось, хто підтвердить їм, що вони вчинили найкраще, що могли. Нехай цілковито наблизяться до Бога. Проте важливо навчити їх, що Бог не є безіменним, холодним законом, а Особою. Він повний співчуття, жалю та любові, мов лагідний батько, наче турботлива і любляча мати; Бог знає, що з воїном траплялося, Він на його боці. Це лікує рани захисника, дає відчуття задоволення, виправдовує його і сповнює гордістю за все, що чинив для свободи батьківщини.
[1] Ів.15:13 – Прим. пер.