«Тому ми віднині нікого не знаємо за плоттю; а коли й знали Христа за плоттю, то тепер уже не знаємо. Отже, хто в Христі, той нове створіння; давнє минуло, тепер усе нове. Усе ж від Бога, Який Ісусом Христом примирив нас із Собою і дав нам служіння примирення, бо в Христі Ісусі Бог примирив із Собою світ, не ставлячи в провину людям злочинів їхніх, і дав нам слово примирення. Отже, ми – посланці від імені Христового і мовби сам Бог умовляє через нас; від імені Христового просимо: примиріться з Богом. Бо Того, Хто не знав гріха, Він зробив жертвою за гріх, щоб ми в Ньому стали праведними перед Богом». (2Кор. 5:16-21)
Людський фактор готує простір для ділання Божого. Тому важливо акцентувати на ролі священика в сповіді. Найпростіше її можна порівняти з роллю лікаря в процесі лікування хворого. Лікар повинен добре знати недуги та їх причини, а ще ліпше – ліки та процес видужування. Це ж стосується і священика. Він мусить бути людиною глибокої віри, любові та надії, але й мати великий досвід і знання про духовне життя та принципи зростання. Він повинен вміти слухати та розуміти те, що відбувається в душі пенітента[1]. Лише такий сповідник може вчинити все, що людське, щоб підготувати до всього, що Боже.
У розмові духовна особа спрямовує людину до доброго, звертає увагу на небезпеки, кидає нове зерно Божих слів згідно з підготовленістю ріллі та душі пенітента. Тому священиків часто називають душпастирями, тобто тими, котрі піклуються про душу. Вони готують душу і від Імені Бога відпускають гріхи та лікують рани.
Окрім людського знання та рівня пізнання людських душ та сердець, священикові, якщо це можливо, потрібні знання і про конкретну людину, яку він сповідає. Пенітент повинен представитися. Сказати, ким він є і що робить, якими є його матеріальні, соціальні і етичні Можливості. Повинен коротко розповісти історію свого духовного життя. Це важливо, бо на основі цього можна дати конкретні поради та вказівки, яким способом подолати недоліки, а особливо, на що звернути увагу в позитивному аспекті. Тому добре мати постійного сповідника, а іноді, коли є нагода, шукати іншого. Це важливо для укріплення духовного життя. Людина, яка не живе глибоким духовним життям, з великим бажанням буде постійно змінювати сповідників, бо щоразу хотітиме показати себе в такому світлі, що вдовольнимо б сповідника. Можливо, вона боїться запитання, чому нічого не змінилося від часу останньої сповіді.
Іншими словами, сповідь – це дружня зустріч людини, яка шукає благодаті примирення і прагне внутрішнього зцілення після відпущення гріхів, з людиною, котра в Ім’я Бога вислуховує і говорить: “Не бійся! Твої гріхи відпущені. Йди в мирі й більше не гріши!” Сповідник і той, хто сповідається, у зустрічі примирення прославляють Божі милосердя, любов і прощення.
Отож сповідь є святом і радісною зустріччю.
[1] Англійське слово «penitent» українською мовою означає «розкаюваний грішник»