«Ще сказав: один чоловік мав двох синів. І сказав молодший з них батькові: батьку, дай мені частину майна, що належить мені. І батько розділив між ними майно. Через кілька днів молодший син, зібравши все, пішов у далекий край і там розтратив своє майно, живучи розпусно. Коли ж він усе розтратив, настав великий голод у тій країні, і він почав бідувати. І пішов, пристав до одного з жителів тієї країни; а той послав його на свої поля пасти свиней. І він радий був насититися стручками, які їли свині, але ніхто не давав йому. Опам’ятавшись, він сказав: скільки наймитів у батька мого мають надлишок хліба, а я вмираю з голоду; встану, піду до батька мого і скажу йому: батьку! Згрішив я перед небом і перед тобою і вже недостойний зватися твоїм сином; прийми мене як одного з наймитів твоїх. Встав і пішов до батька свого. І коли він був ще далеко, батько побачив його і переповнився жалем; побіг і, кинувшись йому на шию, цілував його. Син же сказав йому: батьку! Я згрішив перед небом і перед тобою і вже недостойний зватися твоїм сином. А батько сказав рабам своїм: принесіть найкращий одяг і вдягніть його, і дайте перстень на руку його і взуття на ноги; і приведіть відгодоване теля, і заколіть; будемо їсти і веселитися! Бо син мій оцей був мертвий і ожив, пропав і знайшовся. І почали веселитися». (Лк. 15:11-24)
Для багатьох людей сповідь є лише прикрим моментом, коли іншій людині треба представити свої гріхи, провини й недосконалості та чекати на слова догани, заборони, погроз і, врешті, покарання; часто це лише звинувачення самого себе перед священиком, якого не знаєш, а якщо знаєш, то з сорому говориш щось, не згадуючи часто навіть про те, що найважливіше, і якось це “добре минає”.
Чим більше сповіді загрожує криза як серед священиків, так і серед вірних, тим інтенсивніше починаються пошуки людей, з якими можна розмовляти про духовні справи, гріхи та рани, які завдали інші люди. Одиниці, а іноді цілі родини, шукають психотераптевтів та порадників, очікуючи від них помочі в духовних справах. А коли вже знайдеться такий порадник або психотерапевт, перед ним відкривають душі та серця, і людина від людини отримує потрібну поміч у вирішенні своїх проблем. Людський досвід підтверджує, що людина завжди шукає людину і момент, коли могла б довіритися, щоб полікувати душу та серце. І чим більше безладу в житті конкретної особи, тим більше ран та страждань, тим більше потрібна інша людина, котра б усе вислухала і тільки слухаючи, вже б заспокоювала, втішала, допомагала.
У християнській сповіді ми знаходимо саме цей глибоко людський момент: людина-священик є в розпорядженні іншої людини і в цілковитій таємниці вислуховує її проблеми та гріхи. Однак сповідь з Волі Христа переростає вимір людської зустрічі, ведучи до зустрічі людини з Богом, Отцем милосердним, котрий з радістю чекає, щоб притулити, дати новий одяг, і запрошує до столу, щоб спільно святкувати в радості та мирі.
Тому сповідь є зустріччю людського з Божественним через людський фактор – довіру та розмову.