СПОКІЙ – ВІДПОЧИТИ ДУШЕЮ

Майстер Екегарт, великий німецький містик, автор німецького терміна «Gelassenheit (Gelazenheit)» – «спокій, самовладання». Для нього спокій – чи не найперша з усіх чеснот, постава, якої ми повинні навчитися. Звісно, спокій також належить до людських емоцій, однак він стає емоцією лише тоді, коли ми навчимося бути спокійними та врівноваженими. Я стаю спокійним, коли не зациклююсь на собі, коли можу відпустити свої невпорядковані бажання і надмірні потреби. Коли зрікаюся своїх нерозумних ілюзій, тих образів, які я створив про себе та про інших людей. Послаблюю той тиск, який так часто спричиняю сам собі. Можу просто спокійно посидіти. У такому значенні спокій тісно пов’язаний із внутрішнім спокоєм.

Водночас спокій – це постава прийняти людей та речі такими, якими вони насправді є. Сьогоднішня культура тисне на нас постійним викликом змінювати все. Саме тому спокій можна назвати довірою до того, що люди і речі добрі, вони мають право бути такими, якими вони є. Водночас у спокої прихована надія, що все-таки якось вони зміняться, зростуть, приймуть таку поставу і покликання, яке подарував їм Бог. Однак маю усвідомити, що не мені їх змінювати. Мені варто дати їм спокій, віддати на милість Божу й ті можливості зростання, які закладені в кожній людині.

Спокій потребує часу, він не терпить поспіху. Я справді потребую більше часу, щоб спокійно сприймати певні речі. Також мені потрібен час, щоб взяти участь в якійсь розмові чи зустрічі. Термін «дати собі час» – це антонім до терміна «зловживати часом», дозволяти, щоб на мене тиснули певні часові рамки. Коли я даю собі час, то наче вириваюся з його влади наді мною. Тоді я свідомо приймаю цей час, насолоджуюсь ним, розумію, що він мені просто подарований. Відпускаю тиск необхідних термінових справ, які мушу виконати. Дозволяю йому плисти і сприймаю його серйозно. Наш час завжди є подарованим часом, тим часом, який належить мені та Богові, в якому я належу своєму істинному єству.

Насправді спокійний лише той, хто вміє відпочити в гармонії із самим собою. Однак часто ми дозволяємо різним речам і справам вирвати нас із цієї гармонії, бо ми реагуємо на всі найменші дрібниці. Постійно перебуваємо серед людей і дозволяємо їм на себе впливати. Лише той, хто вміє спокійно перебувати в гармонії із собою, спокійно прийматиме іншість кожної людини. Бо він просто прийматиме її такою, якою вона є, не осуджуючи і не оцінюючи. Він дозволить їй бути собою і навіть радітиме з її інакшости. Той, хто не вміє бути в гармонії з самим собою, дозволятиме всім людям впливати на себе. Зрештою він почуватиметься розірваним на шматочки чужими думками, очікуваннями та осудженнями. Спокій вимагає відчуття самого себе, входження в самого себе і дозволяння іншим бути самими собою і там, де вони самі хочуть бути.

Спокій означає також визволення від тих очікувань та претензій, які ми пред’явили самим собі. Більшість людей живе у великому тиску на себе самих, вони страждають від тиску успіху в усьому, що роблять. А який жахливий тиск спричиняє порівняння з іншими. Вони не можуть просто бути собою тут і тепер, тому що постійно зайняті думками про те, як інші їх оцінюють. Вони не здатні просто бути присутніми усіма думками в тій справі, яку виконують. В їхній праці завжди прихована побічна мета – справити враження на когось. Тому вони працюють не лише для того, щоб утвердити себе у своїй праці, а й щоб перевершити іншого у своїх успіхах. Ця побічна мета заважає їм просто бути присутніми думками і вчинками в тому, що вони роблять. Спокійним є лише той, хто вміє перебувати в гармонії зі собою, вільний від думок, які осуджують його самого та його діяльність.

Спокій завжди був чи не найважливішою чеснотою, вважали китайські мудреці. Вони дотримуються того, що все найкраще трапляється з людиною лише тоді, коли вона визволяється від своїх уявлень про те, як усе має відбуватися. Вона згідна з Тао, згідна з життям. Людина служить життю, щоб воно могло розкритися саме так, як це задумав Бог. Вона не піддається спокусі ламати життя на свій лад. Чуанг-Тсес[1] розповідає про давніх мудреців, які уособлювали справжній спокій: «Вони приймали все таким, яким воно є. Навіть смерть вони приймали абсолютно спокійно. Без жодних нарікань вони йшли геть, туди чи на той бік». Справжній спокій матиме в серці той, хто зустріне із внутрішньою свободою все, що даруватиме йому життя. Той, хто навчився такого спокою, той відчуває в собі це глибоке спокійне пережиття. Його вже не так легко роздратувати, бо йому вдається сприймати всі життєві події із тим живим спокоєм. Навіть інші перейматимуть цей спокій від самого перебування поруч із такою людиною. Вони сповняться відчуттям, що мають повне право бути собою тут і тепер. У такому випадку людина відчуває простоту та велич.


[1]  Чуанг-Тсес (IV століття до Хр.) – китайський філософ. – Прим. перекл.

Попередній запис

РАДІСТЬ – ВЕЛИЧ ЛЮДСЬКОГО СЕРЦЯ

Наступний запис

ЖАДІБНІСТЬ – НЕ ДОСИТЬ