СПІВЧУТТЯ – ЧУЙНІСТЬ ДО ІНШИХ

Чуйність до інших людей належить до важливих людських якостей та є передумовою співчуття. У Третій імперії співчуття було недозволеним. «Слава всьому, що робить тебе сильним», – ось формула ідеології, спрямованої на велич чоловічої сили. Тут йдеться про велику дистанцію до власних почуттів і до готовности зрозуміти іншу людину в її ситуації.

Мої співбрати в Мюнстершварцаху повстали проти Третьої імперії. Однак, очевидно непомітно для них самих, вони перейняли ті думки, які пропагували в тогочасному суспільстві. Відповідно після війни в моєму ордені побутувала така думка: «Співчуття – це слабкість». Мій дядько – о. Штурміус Ґрюн – який уже самим ім’ям свідчив про свою репутацію, штурмував і виступав проти всього, що не відповідало його відчуттям. Незабутньою була його вражаюча проповідь про співчуття, її переповідають до сьогодні. Ця проповідь привела до того, що більше ніхто в спільноті не вважав співчуття слабкістю і більше не повторював тієї помилкової приказки. Мій дядько описав цю чесноту як дуже важливу християнську поставу.

Німецьке слово «співчуття» (нім. Mitleid) – це переклад грецького слова «sympatheia» і латинського «compassio». Воно вражає готовністю відчувати і співстраждати разом з іншими. Цей термін означає солідарність зі стражданням іншого. Звісно, він зовсім не означає, що ми повинні розплистися у своєму співчутті, бо в такому стані нікому не допоможемо. У розмові одна жінка, яка зазнала великої кривди від свого батька, зізналася мені: «Я не хочу жодного співчуття. Моє дитинство було таким жахливим, що чужі люди зупинялися і співчували мені. Я не хотіла жодного співчуття, бо воно було лише підсиленням мого страждання». Я серйозно задумався над цим твердженням. Вочевидь ця жінка переживала співчуття як поблажливість. Таке співчуття аж ніяк не зміцнило її, а радше навпаки, воно робило її ще слабшою. Вона не бажала, щоб її жаліли, а прагнула просто вирватися із замкнутого кола страждань. Тут вона справді потребувала солідарности людей, які були би дійсно готовими їй допомогти, зміцнити її. Однак коли вони просто її шкодували, то це наче її паралізовувало, відбирало усі сили. Вона потребувала підбадьорення і не бажала жодного співчуття. Якщо розібрати німецьке слово «жаліти» (нім. bedauern), то його частинка «dauern» власне й означає «викликати жаль», і цей процес тривалий, постійний. Я знову і знову раню того, кого жалію, замість того, щоб його підбадьорити та зміцнити.

Коли Біблія говорить про Ісусове співчуття, то на позначення цього почуття вона використовує слово «splanchnizomai». Це слово означає «бути глибоко зворушеним у своєму нутрі». Нутро для греків – це місце дуже вразливих почуттів. Ісус проявив співчуття до прокаженого (див. Mp. 1:41). Він відкривається на страждання людини, яка не може саму себе прийняти. Він стає вразливим. Від того Він відчуває ту гіркоту, яка сховалася в душі цього хворого чоловіка, глибоку внутрішню злість, яка його пожирає. Вона не може пожерти Ісуса, Він може доторкнутися до неї, бо безпечний, бо Він єдиний із Богом Отцем. А там, де Він єдиний із Богом, біль і страждання не мають ніякого доступу. Це також дуже важлива умова співчуття: ми повинні відкрити своє серце на інших, щоб з ними відбувати і з ними страждати. Однак це вимагає такого простору в нас, який не заражений чужим стражданням, того простору, куди ми завжди можемо повертатися, щоб із нього побачити й відчути біль іншої людини. Ми солідарні з тим, хто страждає, однак не руйнуємо своїх меж. У кожній душі має бути той незайманий простір, до якого чуже страждання не має доступу. Словами євангелиста Луки Ісус закликає нас бути співчутливими (oiktirmon), як і сам Бог співчутливий та милосердний (див. Лк. 6:36). Лише співчутлива людина перебуває близько до Бога, вона розуміє, яким є Бог. Вона бере участь у житті Бога, дозволяє Божому Духові, щоб провадив її. Навіть буддистам знайоме співчуття. Ми повинні бути чутливими до людей, ба навіть до тваринного і рослинного світу – до всього живого. Ця думка належить також до християнського світосприйняття, однак люди так часто нехтують нею.

Господь сказав пророкові Йоні: «А Я не змилувався б над Ніневією, цим великим містом, що в ньому більше дванадцяти десятисячок люда, які не вміють розрізняти правиці своєї від своєї лівиці, та численна худоба?» (Йона 4:11). Бог співчуває людям, які втратили орієнтири, які не бачать сенсу у своєму житті. До того ж, Він чутливий навіть до худоби. Отож те співчуття, якого Ісус вимагає від нас, це чутливість до всього живого. Латинське слово «compassio», від якого англійська мова запозичила своє слово «compassion», означає не лише пасивний жаль, а й муку, страждання. Той, хто співчуває, стає на страждальне місце іншої людини. Він не може поводитися пасивно, дозволяє, щоб те страждання спонукало його заступатися за людей і вміти відчути себе на місці всього живого, яке страждає.

Апостол Лука описує Ісусову поставу так, що вона має бути поставою всіх християн. Священик і левит пройшли повз пораненого чоловіка, якого побили злодії, не проявивши жодного співчуття. Однак про самарянина він каже: «змилосердився» = «esplanchnisthe» (див. Лк. 10:33). Святий Єронім переклав це слово так: «misericordia motus est» = «ведений, натхнений милосердям». Співчуття – це порив серця. Я відкриваюся на чуже страждання. Для самарянина співчувати означало негайно взятися за порятунок людини. Євангелист Лука описує активність його дій: «І він підійшов, і обв’язав йому рани, наливши оливи й вина. Потому його посадив на худобину власну, і приставив його до гостиниці, та й клопотався про нього» (Лк. 10:34). Співчуття самарянина не закінчилося лише почуттями, а саме це великодушне почуття підштовхувало його до активних дій. І ці дії одні з найактивніших, які лише можна собі уявити: він бере пораненого напівмертвого чужинця на свої плечі, садить на свою скотину. Це не гордовите й заступницьке піклування, а справжнє співчуття, яке не заспокоїться, допоки не дасть людині того, чого вона зараз найбільше потребує. Самарянин врятував життя побитому чоловікові, однак не носив його з собою все життя. Навіть у справі допомоги він знаходить нагоду, щоб виконувати власні справи, жити власним життям. Він залишає пораненого на опіку господаря заїзду. Спочатку він бере на свої плечі опіку над потребуючим, потім передає це завдання іншому. У притчі про доброго самарянина описана таємниця справжнього співчуття. Згідно з нею співчувати по-справжньому – означає співпереживати. Однак цей процес не має права залишитися на рівні почуттів, він надихає нас на вчинки. Ми відкриваємо своє серце на іншого й розмірковуємо, чим саме можемо йому допомогти, щоб зменшити його біль, або якось його пом’якшити. Тоді нашою реакцією буде розуміння, проникнення в ситуацію, сприйняття. Я не повинен нагороджувати того, хто страждає, численними порадами, однак у розмові з ним дам йому зрозуміти, що він може без страху висловити мені свій біль. А це вже може допомогти. Після цього вартує запитати людину, як я можу їй допомогти, чого вона потребує у своєму стражданні. У цій людині присутній не лише біль, вона має у своїй душі водні джерела, з яких може черпати полегшення. Я можу лише порадити їй намагатися налагодити контакт із тими джерелами. Можу запросити цю особу зануритися до основ своєї душі, попри страждання і біль, до того внутрішнього простору тиші, який не заражений стражданням, до того пристановища душі, де людина почувається захищеною і захованою. Я сам можу подарувати своєму ближньому справжнє співчуття лише тоді, коли знайду в собі цей незайманий внутрішній простір тиші, куди чуже страждання не має доступу. Ось як про це пише ісламський містик Румі: «Якщо ти хочеш, щоб тебе обняли, відкрий свої обійми».

Попередній запис

РАДІСТЬ – ЛІКИ ВІД СМУТКУ

Наступний запис

ЗАЗДРІСТЬ – ОТРУЙНЕ ЖАЛО