Стань, ким ти є! або: Покликання потрібно розпізнати

Якось під час проведення єпархіяльного Дня молоді на тему: “Чому я живу сьогодні в монастирі?” молода монахиня зголосилася давати інтерв’ю. Сотні юнаків та дівчат запитували в неї: “Чому сьогодні йдуть до монастиря?”

Сестра спонтанно відповіла: “Щоб цілковито віддати своє життя для інших”.

Молодий репортер перепитав: “Щоб віддати своє життя цілковито для інших – чи є потреба задля цього йти в монастир?”

“Ні, властиво, ні, – погодилася сестра і шукала більш переконливої відповіді: Ми живемо в монастирі, щоб перебувати близько Бога”.

І знову прозвучало критичне зауваження: “А чи потрібно для цього йти в монастир?” Посміхаючись, однак переживаючи всередині глибоке збентеження, сестра намагалася знайти іншу відповідь, та весь час чула одне і теж заперечення: “Невже для цього потрібно йти в монастир?” І нарешті, подолавши збентеження, зібралася з думками і запитала сама себе: “Чому я живу в монастирі?” А тоді знайшлася відповідь, переконлива і спокійна, чітка та компетентна: “Я живу в монастирі, бо вірю, що Бог цього хоче”.

Ця сестра без сумніву справила надзвичайне враження. Запитай серед кола своїх приятелів та знайомих людей, які свідомо живуть за покликанням, чому вони вирішили стати священиками чи помічниками в ділянці пасторальної праці. Але не задовільняйся поспішною відповіддю. Бо коли продовжуватимеш наполягати, почуєш під кінець подібне, а властиво, те саме: бо вірю, що Бог цього від мене хоче”.

Покликання від Бога нелегко віднайти, нелегко також і зважитися жити за покликанням. За весь період мого навчання я вагався перед вибором, цей процес пізнання тривав довго, поступово я почав розуміти своє покликання. Коли одного разу я проявив нетерпеливість, не дочекавшись слушного часу, вважаючи, що слід негайно прийняти рішення, то згодом воно виявилося передчасним та немудрим. Моє ж “прийняття рішення” полягало в тому, щоб сказати “так” або “ні”, коли знову частково прояснювався Божий задум щодо мене на даному етапі. Боротьба за “так” часто ставала досить запеклою.

Як схожі ми на ті різноманітні сорти в Терезиному саду! Навіть за найменшим пагінцем можна визначити персикове дерево чи троянду, жито або пшеницю, проте юнацькі пориви некомпетентним оком не розпізнати. До багатьох характерних рис, що вкладені від зачаття до моєї колиски, а не набуті згодом, належить і покликання. Тобі це може видатись трохи перебільшеним порівнянням. Однак, той, хто розгадав своє покликання і намагається діяти згідно з ним, не може собі уявляти більше іншого Божого задуму. Він тісно поєднаний зі своєю професійною діяльністю, якою б обтяжливою вона не була, та приймає себе покликаним по імені своєму (пор. Іс. 43:1), чи то священиком, чи бенедиктинцем…, чи чоловіком жінки… Пророк Ізраїля Єремія, який жив 600 років до народження Христа, вірить у те, що чує голос Божий: “Ще поки тебе вформував в утробі матерній, Я пізнав був тебе, і ще поки ти вийшов із нутра, тебе посвятив, дав тебе за пророка народам!” (Єр. 1:5).

Великий апостол народів Павло подібно пише про Бога: “Коли ж Бог, що вибрав мене від утроби матері моєї і покликав благодаттю Своєю…” (Гал. 1:15).

Він знає, що і його особливе покликання дано йому “не за наші діла, але з волі Своєї та з благодаті, що нам дана в Христі Ісусі попереду вічних часів” (2Тим. 1, 9).

На одному вітражі в Ерфуртському соборі є гарне зображення, що спонукає до роздумів. Бог сотворив Адама, людину. Лагідно торкається Його рука Адамового підбородка, немов хоче промовити: “Подивись на мене, Адаме, Христофоре, Іване, Христино, образ твій неповторний та єдиний серед мільярдів інших людей, які живуть, жили і будуть жити на цій землі. Ти – той, кого Я назвав по імені. Цілим своїм внутрішнім єством ти є тим, кого Я бачу в тобі, і те, що Я вклав у тебе…” Підняті пальці правиці здається хочуть сказати: “Іди і будь тим, ким ти є. У тебе немає іншого доручення в житті”. Червоний колір на задньому плані зображення символізує любов, яка єднає Адама з Богом, і в цьому любовному зв’язку відбувається покликання. Англійський кардинал Джон Генрі Ньюмен (пом. 1890) пише: “Я покликаний робити та бути тим, до чого не є покликаний хтось інший. Божий задум і для мене призначив місце на Божій землі, що нікому іншому не належить. Ким би не доводилось бути в людей, убогим чи багатим, зневаженим чи шанованим, Бог знає мене і кличе по імені”.

Французький письменник Леон Блой (пом. 1917), зі свого досвіду й досвіду інших пар про покликання до подружнього життя, пише до своєї коханої нареченої, а згодом дружини: “Звичайно, є люди, які в непомильному мереживі Божественного задуму мають конкретне відповідне місце… І оскільки знаю, що і з нами обома так є, душа моя переживає сьогодні вранці такий блаженний стан”.

Бог не створює людей немов серійний фабрикат. Він творить оригінали. Його любов та безмежна фантазія з кожним із нас має свій певний план. Однак наголосимо, що Він також не діє за принципом: спочатку послати Павла у світ, а потім придивлятись, що з нього вийде. “Споконвіку” Він знає, для чого його потребує.

Та як знайти це покликання? Зробимо значний поступ на шляху пошуків, коли навчимося розкривати та реально оцінювати дари та здібності і дозволимо сказати собі, для чого Бог нас призначив. В одному зі своїх віршів парох Лотар Зенетті, який напротязі багатьох років працював з молоддю, говорить:

  • “Коли захочеш помолитись
  • зайди в комірчину,
  • у темну комірчину свого “я”,
  • і образ розгорни,
  • лиш той, що Бог тобі подарував”.

І ти, і я – кожен хоче бути щасливим. Що таке щастя? Люди віддавна шукали його по-різному: у благополуччі і грошах, у праці, у “любові”…, та завжди знаходили лише на хвилину, і серця їхні знову ставали порожніми. А щастя швидше можна було зустріти в хатинах убогих, ніж у замках багатіїв. Можливо, бути щасливим – це просто бути справжнім, знати, що: Я є тим, ким я є перед моїм Творцем.

“Прийди, пограйся зі Мною!” або: Як Христос кличе сьогодні

Те, що діялося “споконвіків”, і є початком історії кожного покликання. “Вибраність від материнського лона” – до певної міри наріжний камінь, на якому Бог будує далі. Не один саме через правильну оцінку своїх обдарувань знаходить “свій” стан та “свою” професію. Інші залишаються в непевності, вважаючи, що Бог попровадить їх далі. А декотрі почуваються впевненими, сидячи в сідлі, та раптом Бог скидає їх з коня, подібно як учинив із Савлом.

Він провадить їх іншими шляхами, йдучи поруч. Вони змушені покинути свої сіті, як ті апостоли, що були рибалками, бо Христос їх покликав. Так і сьогодні кличе Христос. Застає зненацька, приходить і приголомшує. Він веде.

Попередній запис

ПОКЛИКАННЯ НАСЛІДУВАТИ ІСУСА В "ПОДВІЙНОМУ СЛУЖІННІ"

Наступний запис

ХРИСТОС ВЕДЕ