Страждання, спричинене самотністю

Тільки в «Лярші» я по-справжньому зрозумів, що таке страждання, спричинене самотністю. У моєму житті до «Ляршу» було багато моментів, коли я почувався самотнім, але тоді я ще не усвідомлював, наскільки болюча ця реальність – можливо, тому що мені було легко втекти від неї, займаючись багатьма різними справами. Можливо, я ніколи над тим не задумувався і не давав назви своїм почуттям.

Але коли я почав приймати до «Ляршу» розумово неповносправних чоловіків та жінок з психіатричних лікарень, закладів, розбитих сімей, то почав усвідомлювати, наскільки вони почувалися самотніми. Переді мною відкрилося те жахливе відчуття хаосу, яке породжувала в їхніх душах оця непомірна самотність.

Звичайно, почуття самотності можна притлумити безупинною працею в пошуках успіху. Це я й робив, коли був молодий. Усі ми так робимо. Усі ми хочемо, щоб нашу працю оцінили, хочемо відчути, що чогось варті, що життя наше має сенс. Та коли ми не можемо бути діяльними, продуктивними, відчуття самотності знову охоплює нас.

Страждання, спричинене самотністю, є фундаментальною частиною нашої людської природи. Ми можемо намагатися забути про нього багатьма різними способами, але воно завжди залишається. Самотність вписана в саме людське єство, бо ніщо в цьому світі не може вповні заспокоїти тугу людського серця.

Самотність невіддільна від нашої людськості. Іноді саме вона звільняє в нас творчу енергію, яка штовхає нас відкривати нові шляхи, веде до нових досягнень, спонукує до пошуку справедливості та правди. Митці, поети, містики, пророки – люди, які не можуть знайти свого місця в цьому світі та в нашому, такому, як воно є, суспільстві, – це, дуже часто, самотні люди. Вони відчувають себе інакшими, вони незадоволені існуючим станом речей та посередністю, незадоволені нашим світом змагання та конкуренції, де стільки енергії витрачається на неважливі, минущі речі. І ті, що повстають проти несправедливості та прагнуть змінити суспільство, часто є самотніми людьми в ньому. Їхня самотність – наче вогонь, що палає в них та дає їм енергію для боротьби.

Самотність – рушійна сила, яка змушує містиків шукати глибшої єдності з Богом. Самотність стала для них нестерпною, але замість того, щоб впадати в злість чи апатію, вони використовують енергію цього почуття, щоб іти ще далі в їхньому пошуку Бога. Пережиття зустрічі з Богом втамовує їхню спрагу, але водночас, хоч як це парадоксально, посилює її, тому що тут, на землі, єдність з Богом ніколи не може бути повною, вона зостається завжди частковою. Відчуття самотності ще більше розкриває серце містика і породжує в ньому бажання любити кожну людину так сильно, як її любить Бог.

Проте почуття самотності не тільки може вести нас до більшої любові, до повнішого життя – на жаль, значно частіше наслідки його негативні. Самотність може породжувати в нас апатію та депресію, деколи аж до бажання померти. Щоб утекти від відчуття внутрішньої пустки, людина може захопитись алкоголем, наркотиками. У людей стареньких та неповносправних це відчуття найчастіше призводить до апатії, відчаю, небажання жити, повної замкненості в собі.

Одного разу я відвідав психіатричну лічницю, яка була справжнім жахіттям. Сотні глибоко неповносправних дітей лежали, занедбані, у своїх ліжках – і… мертва тиша. Ніхто з них не плакав. Коли дитина розуміє, що ніхто не турбується про неї, ніхто не відповість на її плач, вона перестає плакати. Щоб плакати, треба мати енергію. Ми не плачемо, коли не маємо надії бути почутими. У цих дітях оселився відчай, зневіра, депресія.

Депресія веде до розриву стосунків з іншими людьми, вона створює ще глибшу ізоляцію. Позбавлена усіх орієнтирів, людина стає в’язнем цієї ізоляції і не відчуває нічого, крім внутрішньої пустки; у неї зникають усі стремління і бажання, вона втрачає смак життя, почувається відрізаною від усіх і всього. Внутрішній хаос, який заповнює її, блокує усяку можливість спілкування з іншими. І в цій повній розгубленості вона замикається в собі, її заповнює тривога та відчай, життя для неї втрачає усякий сенс.

Самотній людині властивий внутрішній неспокій, тривога, хаотична, не скерована на жодну ціль активність. Самотність руйнує нормальний ритм сну, розбалансовує життя, породжує відчуття розгубленості. Людина почувається тоді покинутою, небажаною, їй здається, що вона огидна і ніхто не може її полюбити. Самотність має присмак смерті, небуття; вона породжує внутрішню агонію. Тому не дивно, що деяких людей ця незмірна самотність веде до психічного захворювання, насильства над іншими чи над самим собою – до будь-чого, щоб тільки утекти від цього нестерпного внутрішнього страждання. Їх засмоктує небуття.

Я вперше зустрівся з Еріком у 1977 році, йому було п’ятнадцять. Він лежав у дитячій палаті психіатричної лічниці за 40 км від села Тролі, де я живу. Це був незрячий, нечуючий та глибоко неповносправний розумово хлопчина. Наповнений страхом і тривогою, він не міг ні ходити, ні самостійно їсти. Постійно сидів на підлозі і часто, коли відчував, що хтось є поруч, намагався ухопитися за цю людину і вилізти їй на руки. А коли йому це вдавалося, він ставав абсолютно диким, втрачав усякий контроль над собою: міцно вхопившись за ту людину, він підстрибував та гойдався на всі боки. Зрозуміло, що це було нестерпно і закінчувалося тим, що людина намагалась скинути його, а він – щосили намагався втриматись.

Ерік був страшенно самотній хлопець, відірваний від інших людей, позбавлений можливості спілкування. Він потребував любові, але його спрага любові і внутрішня пустка були настільки великими, що ніхто не міг їх втамувати. Ми прийняли його до «Ляршу», але минуло багато часу, заки він віднайшов певний внутрішній спокій. Крок за кроком, навчаючись довіряти і довірятися, він відкривав, що його люблять, а отже, що він цінний.

П’єра я зустрів у Монреалі. Хлопець провів шість років у в’язниці. Він був шостою дитиною з тринадцяти дітей у сім’ї. У дванадцять років, почуваючи себе небажаним, зайвим, нікому не потрібним, утік з дому. Довгий час жив на вулиці з групою підлітків-злочинців. Але й далі почувався самотнім, загубленим, безпритульним. Його життя було позбавлене сенсу. Йому потрібен був друг, учитель, хтось, хто б допоміг йому віднайти себе і сенс у житті.

Коли П’єрові було шістнадцять, він скоїв злочин, який, я переконаний, був воланням про допомогу. Його засудили. Під час ув’язнення він закохався в жінку, яка постійно приходила до в’язниці. Згодом вони одружилися, і життя П’єра набуло цілком нового змісту. Він мав для кого і для чого жити. Це був початок його становлення як людини, і все це стало можливим завдяки тому, що П’єр відчув, що хтось його любить.

У спільнотах «Ляршу» ми переконуємось, що люди тоді починають змінюватися, відкриватись, зцілюватись, коли відчувають, що їх люблять, поважають, коли вони спілкуються з іншими людьми. Наші спільноти – це місце, де кожен може працювати, творити, служити іншим, але понад усе – де кожен може любити і бути любленим. Внутрішнє зцілення не стається автоматично. Щоб змінити напрямок руху людини від смерті до життя, від бажання померти до бажання жити, треба спершу встановити справжні, глибокі стосунки. Бажання жити народжується з відчуття єдності…

Бути людиною – означає зростати. Щоб стати справді людиною, щоб жити повним життям, треба постійно рухатись назустріч новому. Мало того – постійно стреміти, прагнути оновлення.

У житті Еріка та П’єра було стільки хаосу та внутрішнього безладу! Але вони змогли знайти вихід з цього хаосу, відтворити гармонію в собі та в стосунках з людьми і світом довкола.

Попередній запис

Передмова

Наступний запис

Порядок і хаос