Структура послання. Пролог

Це Послання, останнє в Павловому епістолярієві, але гідне зайняти місце поряд із Посланням до Римлян з огляду на свою довжину і зміст, – дійшло до нас без заголовку та без відправника. Іншими словами, нам точно не відомо, хто його написав і кому воно адресоване. Від найдавніших часів християнства його авторство приписували Павлові; але й від тих же часів завважували також і його відмінність від інших послань корпусу Павла. Як бачимо, дискусії навколо його автентичности розпочалися дуже рано: уже в першій половині III століття Ориген говорив, що лише Бог відає, хто написав це послання. Утім, щойно з’явившися на світ, воно відразу вразило всіх своєю доктринальною вартістю для пізнання особи Ісуса Христа та звершеного Ним чину відкуплення.

Ім’я адресата теж відсутнє в цьому посланні. З огляду на зміст ще в II столітті воно отримало заголовок «Послання до Євреїв». І справді, його читання наводить на думку, що збагнути його зміст могли хіба євреї, і то, правдоподібно, лише зі священицького роду. Звісно, тут маються на увазі євреї, що прийняли Ісуса з Назарету як обіцяного Месію і як Сина Божого згідно з тим, як звіщала апостольська проповідь (пор. Дії 6:7). Найімовірніше, вони жили в Палестині і переживали труднощі чи радше небезпеку відступництва від християнської віри й повернення до юдаїзму.

З останньої глави послання дізнаємося, що його адресати знали Тимофія і що воно, правдоподібно, було написане в якомусь містечку на півдні Італії. Деякі міркування схиляють учених до висновку, що воно мало бути написане перед знищенням Єрусалимського храму, тобто перед 70-им р. по Хр.

Структура послання доволі складна. Тяглість думки час від часу переривається заохоченнями й закликами до витривалости в християнській вірі.

Мал. 8 – План Єрусалимського Храму

Окрім прологу (Євр. 1:1-4) та епілогу (Євр. 13:20-25), у ньому можна розрізнити дві частини: в першій (Євр. 1:5 – 10:18) переважає доктринальний виклад; у другій (Євр. 10:19 – 13:19) – заохочення до сумлінного збереження християнської віри і любови.

Пролог (Євр. 1:1-4)

Пролог, позбавлений як адресації, так і привітання, відразу представляє нам Ісуса Христа в усій Його безмежній величі як Сина Божого та остаточного об’явника Божого слова.

На цій основі автор базує свою доктрину про вищість особи Ісуса та сповненого Ним чину над усіма іншими особами чи установами, якими Бог послуговувався в минулому для встановлення взаємин із людством.

Пролог унаочнює насамперед тяглість усієї історії спасіння: у Сині остаточно реалізовується те Боже об’явлення, що в минулому здійснювалося лише фрагментарно й недосконало. Це один і той самий Божий замисел спасіння людини, що в Ісусі знаходить свій повний вираз. Однак поряд із тяглістю тут показана і вся вищість Божого втручання в людську історію через Свого Сина.

Ісус є «спадкоємцем усього», бо як Богочоловік Він має ту саму божественну владу над цілим всесвітом, що й Отець. Як відвічний Божий Син Він брав участь у сотворенні й продовжує брати участь у збереженні всіх сотворених істот. Його рівність з Отцем у божественній природі висловлена тут за допомогою двох порівнянь: Отець – це джерело світла, а Син – проміння, що поширюється від нього; Отець – немов печатка, а Ісус – той відбиток, що вона залишає на м’якому воску.

У Сині Бог у повноті об’явив Себе Самого і в Ньому здійснив очищення сумління людей від гріха. Звершивши Свою місію, Син, так би мовити, повернувся до Отця зі Своєю людською природою й отримав незрівнянно вищу від усякої сотвореної істоти на землі чи на небі честь і славу.

Попередній запис

Послання до «любих синів» Тимофія і Тита

Наступний запис

Доктринальна частина (Євр. 1:5 – 10:18)