Структура і зміст Об’явлення (закінчення)

б) Друга серія видінь (Об. 12-21)

У цій другій серії все ніби розпочинається спочатку; тут описано життя Церкви у світі з погляду її боротьби із сатаною-антихристом та його союзниками. Тут можна простежити безпосередніші натяки на конкретну ситуацію в Церкві на той час, коли Іван писав книгу Об’явлення.

Утім, ця ситуація є зразком інших аналогічних становищ, в які потраплятиме Церква в різні моменти історії і, зокрема, наприкінці часів, коли сатана отримає змогу виявити проти неї всю свою жахливу руйнуючу силу.

Останній вірш 11-ої глави становить перехід від першої до другої серії видінь. Поява ковчегу Заповіту, як символу Божого бажання приєднати до себе людей, подає мотив для завершення описаної в попередніх видіннях драми і є запевненням щасливого закінчення нової серії подій, про які пророк починає оповідати. Усе стає більше зрозумілим, якщо згадати, що Бог не сотворив людини, щоб залишити її самотньою на землі, а сотворив її, щоб могти їй дарувати Своє власне вічне життя і щастя. Саме задля цього Він розпочав діялог з нею: щоб об’явити їй Себе самого й укласти з нею союз, що спершу, у Старому Заповіті, обмежувався одним народом, а згодом через діяння Христа був відновлений і поширений на всіх людей. Залишаючися вірним цьому союзові, Бог чуває над Церквою серед усіх пригод її земного життя, запевнюючи її в кінцевій її перемозі.

Чуда і погрози на небі (Об. 12:1 – 15:4). Після такої прелюдії в 12-ій, найславнішій і найвідомішій, главі книги пророк описує першопричину боротьби між Церквою та її ворогами. Образ зодягненої в сонце жінки, що приводить на світ дитину, котра відразу переноситься на небо до Божого престолу, має подвійне значення: з одного боку, вона вказує на матір Ісуса, а з другого – на Церкву, матір послідовників Ісуса. Марія – найдосконаліший, ніби віддзеркалений образ Церкви, яка духовно народжує Божих дітей: вона теж є одночасно матір’ю і дівою, подібно, як і мати Ісуса.

Церква, переслідувана драконом, тобто сатаною, втікає в пустелю, подібно, як і Божий народ, звільнений від переслідування фараона, – і там, у пустелі, як колись давні пророки, вона знаходить зустріч і близькість з Богом в усьому часі свого життя на цій землі («1260 днів»).

У другому небесному видінні пояснено, що сатана – це не якесь начало зла, не якийсь злий бог нарівні з Богом добрим; він був одним із створених Богом ангелів, що насмілився повстати проти Нього, бажаючи стати Йому рівним, і разом зі своїми послідовниками зазнав поразки від Михаїла (ім’я якого значить «хто як Бог»), котрий став на чолі вірних Богові ангелів. Цей спокусник започаткував свою боротьбу проти Бога і на землі. Не можучи знищити Церкви як такої, тобто знищити діла Христа, він намагається віддалити від неї якнайбільше людей. Для досягнення цієї мети він послуговується різними людськими потугами, над якими невидимо панує і керує ними. Саме таке значення мають два звірі 13-ої глави, з яких перший символізує політичну силу (репрезентовану в часі Івана потугою Риму та його імператорів, зокрема Доміціяна), а другий – різні релігійні ідеології, що перекручують і нівечать правду Євангелія, і взагалі будь-яке ідолопоклонство, що перебуває на службі в політичної влади.

Перший звір виходить з моря, адже володіння Риму над середземноморськими прибережними областями поширювалося і здійснювалося морським шляхом; другий виникає із землі, тобто зі середини Малої Азії, звідки походили ідеології і культи, що загрожували чистоті віри Церков-адресатів Об’явлення. Ще в Посланні до Колосян звернено увагу на ці небезпеки. Цей другий звір є також образом провіщених Ісусом фальшивих пророків (Мт. 24:24), що мали робити небачені чуда, вводячи в оману маси людей.

Одна дуже цікава для нас і характерна для апокаліптичного літературного жанру річ – число першого звіра: «666» (Об. 13:18). Над цим числом багато хто ламав собі голову, намагаючися його «розшифрувати». Це мав би бути результат цифрового значення букв, які відповідають імені звіра. Спершу в ньому вбачали Нерона; утім, кожна епоха знаходила собі своє ім’я, яке могло відповідати числові 666 (у час Другої світової війни хтось вивів такий результат навіть із шести літер імени Гітлера). Та всі ці намагання і їхні результати будуть безуспішними, якщо ставити собі за мету встановити якусь конкретну особу, з якою ототожнювався б цей звір (Об. 13).

Подібно, як ці два звірі є союзниками сатани, Церква на своєму боці має Агнця, жертву і переможця, главу тих, хто незламно вірить, що кінцева перемога належатиме таки йому. Це ті, хто жив у «чистоті», говорячи символічною мовою, – тобто ті, хто зберіг неушкодженою передану апостолами і Церквою віру, хто не дав себе звести фальшивими вченнями, хто не дав себе ввести в оману ідолопоклонством, що в пророчій традиції часто мало назву невірности і перелюбства (Об. 14:1-5) і було зрадою союзу з Богом.

Далі три ангели звіщають час Страшного суду, погрожуючи Божою карою всім прибічникам звіра, а видіння самого суду показує праведних у блаженному спочинку та Сина Людського, Який посилає Своїх ангелів на «жнива», тобто на знищення безбожних (Об. 14:6-20).

І ось останнє в цій секції небесне видіння: незліченні маси спасенних ідуть слідом за Агнцем. Пісня Мойсея (пор. Вих. 15) нагадує про звільнення євреїв, що є образом усіх відкуплених Христом людей (Об. 15:1-5).

Сім чаш і перемога Христа (Об. 15:6 – 20:15). Після цього видіння небувалий Божий гнів спадає на землю: сім ангелів символічно виливають його із семи чаш. Ці кари – це лише прелюдія до знищення звіра і пекельного дракона (Об. 16).

Далі на сцені постає Вавилон. Це ім’я теж символічне – воно вказує на місто Рим, резиденцію імператорської влади, що виступила проти Церкви. Поганський Рим приречений на руїну і знищення. Його названо також «великою розпусницею» (Об. 17:1), адже Рим був точкою схрещення всіх ідолопоклонницьких релігій та всіх збочень, пов’язаних з ними. Ця блудниця була п’яна «від крови святих» (Об. 17:6) – стільки крови було пролито Римом. Після пояснення цього видіння (Об. 17:7-18) пророк чує провіщення падіння великого міста і плач усіх тих (царів, купців і моряків), чий добробут, багатство і сила були пов’язані з ним (Об. 18:21-24).

Падіння Вавилону знаменує перший великий тріюмф Бога, що отримує тут титул Переможця. Тим часом Церква, Христова наречена, уже може готуватися до свого вічного весілля з Агнцем (Об. 19:1-16; пор. Еф. 5:25-27).

Після падіння Вавилону одна за одною настають інші перемоги: усі царі і союзники Вавилонії зазнають поразки від Агнця, змальованого тут непереможним воїном на бойовому коні. Звіра та всіх його дрібніших прибічників знищено, і хижі птахи пожирають їхні тіла. Також дракона знешкоджено і зведено до стану безсилля (Об. 19:17-21).

Здавалося б, що настав уже кінець світу, але Іван ще говорить про тисячолітній період, в якому пекельний дракон безсилий, а Христос зі Своїми вірними владарює на землі (Об. 20:1-6). Після цього сатану знову буде звільнено, і він відчайдушно намагатиметься здійснити останній реванш, завершенням якого стане його остаточна поразка і вічна мука у вогненній безодні, в яку разом із драконом будуть скинені всі ті, чиє ім’я не вписане до книги життя (Об. 20:7-15). Цю загадкову, якщо так можна сказати, 20-ту главу треба розуміти в ключі того способу мислення, в якому була написана ціла книга. Числа мають символічне, а не реальне значення. Тож тисяча років вказує на увесь період земного існування Церкви, яка, укріплена перемогою Христа та Його захистом, сповнює впродовж століть свою місію. Перше воскресіння, про яке тут згадано, – це духовне воскресіння в хрещенні і благодаті, а перша смерть – це фізична смерть тіла; друге воскресіння – це воскресіння тіла наприкінці світу, а друга смерть – це остаточне засудження безбожників на вічне прокляття.

Найімовірніше, під цим символом автор хотів у дуже загальних рисах зобразити життя Церкви, яка, витривавши перші криваві переслідування, матиме змогу жити й утверджуватися у світі у відносному спокої, хоч наприкінці часів її очікуватиме ще останній напад сил зла, зібраних в коаліцію для останньої спроби подолати її.

Небесний Єрусалим (Об. 21:1 – 22:5). Останні дві глави містять у собі райське видіння вічного миру і блаженства відкуплених Христом-Агнцем праведників. Іванові бракує відповідних слів чи образів, аби висловити те, що він бачив у цьому видінні: безмежжя, велич, розкіш та краса небесного Єрусалиму не має нічого подібного на цій землі.

У цьому останньому видінні автор збирає докупи основні мотиви цілого об’явлення: остаточно віднайдений первісний рай; повна єдність з Богом, якої храм був лише символом, що тепер уже втратив своє значення; подружня злука між Христом та Церквою – Його непорочною, незаплямованою нареченою, злука, про яку мріяли стародавні пророки (Осія, Єремія, Єзекіїл, автор Пісні Пісень), зрозумівши ще тоді, що взаємини союзу з Богом мали бути взаєминами вічної і нерозривної любови; святе місто Єрусалим, мешкання Бога та Його дітей, місце миру і безпеки.

У цих останніх двох главах Об’явлення описана кінцева мета шляху, по якому Церква крокує впродовж століть. Випробовування лише утверджують певність, що цієї мети буде досягнуто, і радість, яку Бог тепер дає Своїм вірним, – це лиш її блідий відблиск. Тому Наречена не перестає благати свого Господа про Його прихід: «Прийди, Господи Ісусе!» (Об. 22:20).

Попередній запис

Структура і зміст Об’явлення

Наступний запис

Епілог