Структура і зміст Євангелія від Матвія (закінчення)

4) Тайни царства (Мт. 11:1 – 13:53)

а) Ще одна розповідна секція (Мт. 11:1 – 13:53) подає низку різних епізодів, що мають одну спільну характеристику: трудність увійти в нове бачення, нерозуміння Ісуса, Його проповіді та Його дій. Навіть сам Іван Христитель виявляє деяку непевність. Давши відповідь його посланцям, Ісус виголошує чудове похвальне слово для Христителя, але водночас каже, що найменший з його учнів є більший від нього, бо Іван належить до часу приготування, тимчасом як Ісусові учні вже є членами царства благодаті та відкуплення (Мт. 11:2-14). Далі йде гіркий докір Ісуса на адресу міст, що отримали благодать чути Його проповідь більше, аніж інші, але невдовзі виявилися байдужими й нечуйними.

Мешканцям цих міст протистоїть маленький гурток тих, хто увірував в Ісуса з чистим серцем, як мала дитина: саме ці люди будуть спроможні зрозуміти об’явлення Ісуса і об’явлення Його Отця (Мт. 11:25-30).

Коли на сцену виходять книжники і фарисеї, яких шокувала надто вільна, на їх погляд, поведінка Ісуса щодо безлічі юдейських приписів, початкове нерозуміння переростає у ворожість. Відтепер супротивники дедалі завзятіше намагатимуться знищити Ісуса: цей пророк не був на їхньому боці, він не був вірним і слухняним виконавцем директив та звичаїв, встановлених ізраїльськими вчителями, які все своє життя присвятили вивченню Мойсеєвого закону. Він критикував їх за те, як вони розуміли і проповідували релігійність, що базувалася не на Божому слові, а на встановлених ними звичаях; і Він ніяк не погоджувався вчинити перед ними чудеса, яких вони домагалися. Його чуда, як і Його Євангеліє, – це дар спасіння для тих, хто відчуває в Ньому потребу і звертається до Ісуса з покірною та щирою вірою. Ті ж, хто домагається «знаків» для того, щоб могти судити Ісуса, а не щоб Його прийняти, знаків, встановлених ними самими, так мовби вони мали право диктувати Богові правила гри, – отримають ще більш незбагненний знак, знак Його воскресіння, символом якого було триденне перебування Йони в середині китовій, звідки він вийшов неушкодженим (Мт. 12:38-40).

На вид нерозуміння, що оточувало Ісуса, Він оголошує, що Його справжня родина – це ті, хто чинить волю Отця, яку Він їм об’являє (Мт. 12:46-50). Для інших же Його вчення залишається немов закритим таїнством.

б) Дидактична секція (Мт. 13:1-53) являє собою збірку притч, в яких Царство Небесне порівнювано з простими реаліями щоденного життя селян, рибалок та купців, що допомагають ефективно описати ознаки цього царства. Воно подібне до зерна, яке сіяч щедро розсіває по різному ґрунті, не роблячи жодної різниці, і лише згодом оцінить урожай, який, утім, не залежатиме від сіяча. Воно схоже до маленького зерна, з якого колись виросте велике дерево; до поля, на якому разом з доброю пшеницею росте теж і бур’ян, якого, втім, не виполюють передчасно; до закваски, яка розчиняється в тісті і діє всередині нього, заквашуючи його так, що виходить добрий хліб. Подібне воно до цінної перлини, яку купець хоче купити за будь-яку ціну; до сітей, в які збирають різного роду улов, що його переберуть пізніше, коли причалять до берега.

Не можна гордувати скромним зародком царства або присвоювати собі право виключати когось із нього чи дискримінувати: царство відкрите для всіх народів і для людей будь-якої категорії, а насамперед – для найбільш пригноблених. Ісус звертається до всіх, зокрема до найпокірніших і найпростіших, виявляючи таким чином всеохопну любов небесного Отця.

Слухачі цих притч не завжди розуміли їх значення. Утім, коли хтось Його просив, Ісус завжди був готовий пояснити, що вони означали (Мт. 13:18-23). Так можна було відрізнити Його правдивих послідовників, тобто тих, хто справді цікавився Його словом, від тих, хто, послухавши Його, не намагався зрозуміти, кого не цікавила єдина справді необхідна річ – пізнати істину, через яку осягають спасіння.

5) Устрій царства (Мт. 13:54 – 19:1)

а) Розповідна секція цієї частини охоплює Мт. 13:54 – 17:27. Тут починається та частина життя Ісуса, що в Марковому Євангелії відповідає подорожам Ісуса поза Галілеєю.

Брак віри, що його Ісус зауважив у Назареті (Мт. 13:54-58), спонукує Його покинути Галілею та побути якийсь час у безпосереднішій близькості зі Своїми учнями. У цей період сталися події, які вже записав був Марко: мученицька смерть Івана Христителя, що спрямовує розповідь про життя Ісуса до хреста, подібно, як проповідь Христителя передувала проповіді Ісуса; два помноження хлібів; чудо, що його випросила ханаанянка для своєї дочки, та кілька сутичок із фарисеями.

Для Матвія найважливішими подіями в цьому періоді теж є дві. Перша – це урочисте Петрове визнання Ісуса Месією і Сином Божим, у відповідь на яке Ісус дає Петрові обітницю, що той одержить гідність і відповідальність бути главою Його Церкви, що стане початковою реалізацією на цій землі царства Божого, проти якого безуспішно повставатиме пекло з усіма силами зла (Мт. 16:13-19). Друга подія – це переображення (Мт. 17:1-9).

Після кожного з цих фактів іде провіщення страждань, що різко контрастує як із Петровим проголошенням Ісуса Сином Божим (Мт. 16:21-22), так і з тріюмфальним об’явленням цієї гідности в переображенні (Мт. 17:22-23).

б) Дидактична секція (Мт. 18:1-35) охоплює так звану «церковну» проповідь, що присвячена темі, як учні мають поводитися в житті спільноти, об’єднаної в ім’я Ісуса. Щоб ця спільнота була справді гідна свого імени, Ісус подає деякі норми поведінки, знаючи, що вони необхідні для будь-якого спільного життя: зразком цієї поведінки має бути простота і покора найменших. Далі Ісус вказує, яким руйнівним може бути згіршення; Він подає вказівки, з якою добротою і щирістю – але й також із твердістю в разі впертости – слід картати брата; у кінці Він закликає до великодушности в прощенні.

Ісус збагачує Своє повчання двома зворушливими притчами: притчею про доброго пастиря, що вирушає на пошуки загубленої вівці, та притчею про пана, що дарує величезний борг за умови, якщо його боржник подарує маленьку позику своєму співслузі. Обидві притчі зображають поведінку небесного Отця, Який чуває над усіма і визнає Своїми дітьми лише тих, хто поводиться, як Він, хто наслідує приклад Ісуса. Перша притча становить також образ церковних пастирів, що мусять наполегливо й терпеливо відшукувати тих, хто віддаляється від Церкви, а не просто пасивно очікувати їхнього повернення; друга ж – стосується до всіх послідовників Ісуса загалом.

6) Есхатологічна перспектива царства (Мт. 19-25)

Період прилюдного життя Ісуса зближається до завершення; все ближчою і ближчою стає остання Пасха, в часі якої відбудуться установлення Євхаристії, страждання, смерть та воскресіння Ісуса. Отож, Ісус востаннє вирушає до Єрусалиму.

а) У розповідній секції (Мт. 19-23) описано низку епізодів з останньої подорожі, серед яких варто згадати суперечку з Ісусом про розлучення, остаточно скасоване в новому законі, відмову багатого юнака йти слідом за Ісусом та пов’язані з цим фактом міркування Петра і, врешті, третє провіщення близьких страждань. Глава 21 розповідає про тріюмфальний в’їзд Ісуса до Єрусалиму та про викликану цим лють начальників народу, що ухвалюють рішення вбити Ісуса. Усвідомлюючи все це, Ісус іде назустріч наставленим у підступних запитаннях пасткам і рішучо викриває їх. У такій ворожій атмосфері Він розповідає три притчі: про батька і його двох синів, про злих виноградарів та про запрошених гостей, що відмовляються прибути на весілля (Мт. 21:28 – 22:14). Супротивники Ісуса зрозуміли значення цих притч (Мт. 21:45). У цих притчах вибраний народ показано в образі старшого Божого сина; народу, якому Бог довірив скарб Свого об’явлення та Свого союзу; в образі товариша, якого Він запросив до Себе на бенкет. Але Ізраїль, відкидаючи Ісуса, насправді відкидає Божого Сина, відкидає Його царство; це царство приймуть багато інших народів, стаючи його членами, тимчасом як ті, що за правом мали увійти до нього перші, будуть виключені.

Фарисеї зрозуміли все це ще краще, коли Ісус відкрито виступив проти них, викриваючи їхню показову і лицемірну побожність (Мт. 23:13-35). Грізна інвектива Ісуса починається беззастережним твердженням, що відтепер існує лише один Учитель, Якого всі муситимуть слухатися (Мт. 23:1-12), і завершується скорбним оплакуванням святого міста (Мт. 23:36-39) та його близької трагедії, що стане таємничим епілогом усіх виявів любови з боку Бога, Який неодноразово посилав йому Своїх пророків, та всіх нехтувань цієї любови з боку його мешканців.

Хоч 23-тя глава теж являє собою промову Ісуса, її зазвичай не відносять до тих проповідей, що їх уклав Матвій, завершуючи їх своїм звичним ритурнелем. Це можна пояснити тим, що «п’ять промов», на яких євангелист акцентує увагу, є промовами позитивними, конструктивними, усі вони розповідають про царство Боже, про його устрій, про його характер та про його членів. Натомість проповідь Ісуса проти фарисеїв має лише полемічний характер, вона осуджує тих, хто вперто супротивиться Йому, втягуючи також інших до своєї опозиції.

Стосовно цього та інших звинувачень Ісуса проти книжників і фарисеїв слід зазначити, що Він не говорив тут узагальнено, а звертався головним чином до тих, хто безпосередньо стояв перед Ним.

До фарисейського руху, якому було притаманне скрупульозне прив’язання до закону, належало також багато людей щирої і здорової духовности, декого з них зустрічав і сам Ісус. Згадаймо, наприклад, Никодима, члена синедріону, який прийшов був до Ісуса з цілком щирими намірами і згодом скомпрометував себе, відкрито взявши участь у Його похороні. Згадаймо також того книжника, якому Ісус після щирої розмови заявив: «Ти недалеко від Божого Царства!» (Мр. 12:28-34). Також і Йосип з Ариматеї, ще один член синедріону (Мр. 15:43; Лк. 23:50), був учнем Ісуса.

б) Дидактична секція (Мт. 24-25) містить у собі останню промову Ісуса, що її темою є «останні речі» і яка зазвичай зветься «есхатологічною». Претекстом для Ісуса стає захоплення апостолів монументальним комплексом храмових будівель, що їх відновив та оздобив Ірод Великий. Спершу Він провіщає знищення Єрусалиму та юдейської держави, що, перебуваючи під римським володінням, усе ж таки мала власну структуру і втішалася певною автономією. Далі Він говорить про кінець світу, що передуватиме страшному судові, на якому визначальним критерієм буде реальна любов до ближнього, що є конкретним знаком любови до Бога. У змальованій Ісусом славнозвісній сценографії декілька деталей заслуговують на особливу увагу:

  • Ісус тут говорить лише про так звані діла милосердя для тіла (голодного нагодувати і т. д.); але в нашому житті є і багато інших потреб, причому часто саме там, де матеріяльні статки є в надмірі: самозрозуміло, що така убогість теж не має бути вилучена з любови та співчуття учнів Ісуса;
  • Ісус не робить різниці між тими, хто потрапив у скрутне становище з власної вини (хто перебував у в’язниці, заслуживши на це, або хто захворів через нездоровий спосіб життя), і тими, хто переносить терпіння без своєї провини; для виявлення нашої любови має вистачати лише того, що ближній перебуває в потребі і терпінні;
  • у кінці Ісус ототожнює Себе з кожним терплячим, без різниці, чи він добрий, чи злий, чи він віруючий, чи ні; Ісус навчає, що цей ближній є своєрідним таїнством, в якому можна зустрітися з Ним; таїнством, що доступне всім людям, навіть тим, які не знають Ісуса; таїнством, відкинення якого насправді стає відкиненням Божого Сина і відкиненням спасіння. Закриття у власному егоїзмі та байдужість на вид терпіння ближнього стає засудженням самого себе.

У цій промові Ісус наполегливо закликає бути завжди готовими стати перед судом, тобто жити даний нам час згідно з Його наукою. Три останні притчі Євангелія ілюструють цю думку і заклик Ісуса до чування, тобто до використання кожної нагоди, яку дає нам життя, щоб чинити добро.

7) Пасхальні події (Мт. 26-28)

В останній частині йдеться про страждання, смерть та воскресіння Спасителя. Перед Своїм вознесінням на небеса Він остаточно передає апостолам Свою владу, доручаючи їм дати пізнати всім народам Його істину і через хрещення принести всім Його благодать. У кінці Він запевняє їх у Своїй присутності з ними аж до кінця віків, тобто доти, доки на світі залишатиметься хоч одна людина, що потребуватиме спасіння. Матвій не розповідає про вознесіння Ісуса, адже Ісус залишається зі Своїми учнями навіки: «І ото, Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку» (Мт. 28:20). Саме так по-християнськи інтерпретовано ім’я Еммануїл (з нами Бог), що було надане Месії в давньому пророцтві Ісаї (Іс. 7:14), котре Матвій навів ще на першій сторінці свого Євангелія (Мт. 1:22-23). Тож, як бачимо, Матвій розпочинає і завершує своє Євангеліє цим твердженням: Бог перебуває зі Своїм народом, Христос перебуває зі Своєю Церквою аж до кінця часів, і тому сили зла ніколи її не подолають (Мт. 16:18).

Матвієве Євангеліє – це Євангеліє християнської впевнености, що сперта на Ісусове слово. До цієї впевнености Він закликає Своїх учнів, а також і всіх християн, неодноразово картаючи їх за «маловірність» (Мт. 6:30; 8:26; 14:31; 16:8; 17:20).

Попередній запис

Структура і зміст Євангелія від Матвія

Наступний запис

Основні риси Євангелія від Матвія