Структура і зміст Євангелія від Івана

Коли Іван писав своє Євангеліє, Церква вже була поширена і глибоко закорінена в багатьох регіонах Римської імперії. Факту існування нової, зродженої в Палестині релігії ніхто не міг заперечити. «Благу вість» уже кілька десятиліть проповідували, вона поширювалася і була знана в тій формі, як її виклали на письмі перші три євангелисти; вона навіть уже встигла увійти в конфлікт з центральними властями в Римі як за часів Нерона, так ще більше за часів Доміціяна.

Взявшись наприкінці свого довгого життя писати про любого Учителя, улюблений учень не робив це для того, аби ще раз повторити те, про що вже всі знали, а щоб висловити щось, що він спостеріг і зрозумів в особі та в слові Ісуса краще від інших. Тому і його Євангеліє – це не просто послідовність коротких епізодів, коротких висловів чи притч, а широкий, ретельно опрацьований виклад, що «обмежується» лише кількома (а саме сімома) чудами та кількома довгими промовами чи діялогами. Утім, ці промови не зводяться до довгої низки повчань на безліч різних тематик; у кожній з них розвинено, можна сказати, одну тему. При цьому чуда, як правило, дуже тісно пов’язані з проповідями.

Враження, що, читаючи Івана після перших трьох євангелистів, ми зустрічаємося з чимось новим, є більш ніж слушне; утім, портрет Ісуса в четвертому Євангелії не відрізняється від того, що його ми знайдемо в інших євангелистів чи в інших писаннях Нового Заповіту. Це Євангеліє радше допомагає нам глибше зрозуміти життя, діяння і вчення Ісуса, відвічного Божого Сина.

Після славного прологу (Ів. 1:1-18) в четвертому Євангелії простежується чіткий поділ на дві великі частини:

1) Перша частина (Ів. 1:19 – 12:50) охоплює період прилюдної діяльности, в якому Ісус Своїми проповідями та чудами об’являє Себе ізраїльському народові, але наштовхується на несприйняття.

2) Друга частина (Ів. 13:1 – 21:25) стосується короткого періоду страждань, смерти і воскресіння Ісуса, в якому Він вповні об’являє Себе учням, що з вірою та любов’ю приймають Його об’явлення.

Пролог (Ів. 1:1-18)

Ці перші вісімнадцять віршів хтось порівнював з увертюрою ліричної опери, в якій уже присутні всі основні мотиви, що їх згодом, у ході опери, буде перейнято й широко розвинено. У пролозі ми знаходимо майже всі найважливіші в Євангелії Івана стрижневі терміни (світло, темрява, життя, благодать, істина, свідчення, божественна слава, світ), повне значення яких стане зрозуміле лише в подальшому розвиткові розповіді.

Тож цей пролог відіграє дуже важливу функцію в четвертому Євангелії: він є немов прожектором, що освітлює цілу розповідь, надаючи їй особливої тональности. У ньому Іван вживає до Ісуса термін «Логос», тобто «Слово», – відвічне Слово Бога Отця. Те Слово, яким Він створив увесь світ (пор. Бут. 1: «Сказав Бог…»), слово, яке багатьма способами й багаторазово лунало з уст пророків (пор. Євр. 1:1), зараз втілюється в Ісусі (Ів. 1:14), приносячи у світ істину і благодать, тобто духовне й вічне життя людей. Це Слово – це не просто звук голосу, це – Божа особа, єдинородний, вічний Син небесного Отця.

На думку багатьох учених, цей пролог спершу, мабуть, був гимном, що його рецитували чи співали в первісних християнських спільнотах Азії на честь Христа, Втіленого Слова. Іван, мабуть, запозичив його, внісши деякі поправки, зокрема вставивши ті полемічні вірші, що говорять про Івана Христителя (Ів. 1:6-8,15), і помістив на початку свого Євангелія як вислів віри усієї Церкви.

Пролог можна поділити на кілька, так би мовити, куплетів:

а) Ів. 1:1-5: божественна природа Слова та Його зв’язок з Богом. Воно є відвічним світлом і життям людей, але люди виявилися нечутливими до того світла і життя, що струменять з Нього;

б) Ів. 1:9-11: історичний прихід Слова до людей стає виявом цього відкинення. Можливо, Іван має тут на гадці ще й інші «приходи» цього світла до людей, зокрема при сотворенні світу, а найбільшою мірою – у тому об’явленні, що передувало в Ізраїлі. Втілення Слова – це остання з цілої низки Його появ, що мали підготувати Його прихід;

в) Ів. 1:12-14: вузьке коло тих, хто з вірою прийняв це Слово, ставши, завдяки своїй вірі, Божими дітьми, протиставлено світові і «своїм», які Його відкинули. У Ньому вони уздріли сяйво Божої слави «повне благодаті та правди», тобто милосердної Божої доброти та Його абсолютної вірности, які в Ісусі сягають вершини свого вияву і дарування людині;

г) Ів. 1:16-18: в Ісусі укладається новий союз, який перевершує і доводить до повноти той союз, що був установлений Мойсеєвим законом, у ньому закладаються нові взаємини з Богом, Якого ніхто ніколи не бачив і якого відкрив лише Його єдинородний Син.

Різке протиставлення цих двох позицій між собою – відкинення і прийняття, – що розділяє пролог на дві частини (Ів. 1:1-11 та 1:12-18), провіщає і поділ цілого Євангелія: перша частина описує переважно відкинення, якого зазнає Ісус від «своїх» (Ів. 1:19 – 12:50); друга, натомість, показує Ісуса в оточенні тих, хто прийняв Його особу (Ів. 13-21). Для перших страждання і смерть – це момент найганебнішого приниження; але для останніх це момент найвищого об’явлення Божої любови, піднесення Ісуса та Його повернення до Отця (Ів. 13:1).

У цих кількох реченнях Іван показує драму кожної епохи історії – боротьбу між Божим світлом, об’явленим в Ісусі, і темрявою ворожости і ненависти, що силкується подолати і ліквідувати світло. І в цій боротьбі кожна людина мусить зайняти свою позицію.

Попередній запис

Учень, якого любив Ісус

Наступний запис

Перша частина Євангелія від Івана