У житті навіть не усвідомлюючи стараємося, щоб не дійшло до якоїсь біди. Мати відкладає гострі ножі подалі від малої дитини, щоб собі ними не завдала шкоди. Якщо розіб’ється склянка, осколки старанно позбираємо, щоб ніхто не поранився. Якщо на дорозі ожеледиця, водій їде повільніше, щоб часом не сталося аварії. Природно, що остерігаємося речей, які можуть ранити тіло. Але якось менше вважаємо на те, що може ранити душу. Можливостей, які до того ведуть, дуже багато. Спробуймо сьогодні зосередитись на найважливіших.
Якби ми шукали відповідь на питання, чим найчастіше ранимо душу ближнього, напевно би по хвилині міркування відповіли: словом. Зле слово ранить інших і нас.
Не йдеться тут про образу, слова, вимовлені в гніві й злості, а про осуджування людини людиною, таке часте і дуже недооцінюване. Якщо собі, однак, детально пригадаємо, що було змістом, скажімо, останньої нашої розмови, дуже правдоподібно, що це було осуджування.
Осуджуючи когось, шкодимо тому, про кого говоримо, тому, з ким говоримо, а передусім – самим собі. Того, про кого говоримо, виставляємо в злому світлі, чим ніби його знецінюємо. Тому, кому говоримо, влиємо до мислі якийсь злий образ і наповнимо його серце злом. І самі підпадаємо небезпеці суду над нами самими, бо було сказано: Також не судіть, щоб не суджено й вас (Лк. 6:37).
* * *
Хоч розуміємо все це і знаємо, що в тій сфері дуже часто прогрішуємося, не уявляємо, як захиститись супроти тієї слабкости. Як втримати свій язик на вуздечці?
Якщо дійсно хочемо остерігатися осуджування, мусимо знайти корінь цієї проблеми. Ми не пануватимемо над своїм язиком, доки наша думка й серце буде повне осуджування. Тут потрібно почати з поправи.
Добре взяти собі Євангеліє від Луки і перечитати притчу про останнє місце (Лк. 14:8). Христос вчить нас, що ми не повинні сідати на перші місця, але займати останні, бо лише так можна удостоїтись вищих місць. Але що це має спільного з осуджуванням? Ця притча вчить нас смиренности. Вона вчить нас вважати себе за останніх, а усіх інших – ліпших за себе. Так думаючи, важко буде вимовляти нам слова осуджування, адже всі є “ліпші” за нас.
Дуже гарно це ілюструє епізод з життя старця Силуана. Завдяки своїй працелюбності став одним з економів монастиря. Співпрацював з іншим, який мав багато доброї волі, але мало що йому вдалося. Одного разу заподіяв велику шкоду. Зрозуміло, що решта економів почали критикувати його поводження. Силуан ввесь час мовчав. Мовчання розцінили як змову, тому напосілися на нього: “Отче Силуане, чого мовчиш? То ось як ти дбаєш про монастир! Тобі байдуже, яку велику шкоду той чоловік спричинив монастирю?”
Силуан мовчав далі, але потім відкликав вбік головного критикана і спокійно запитав його:
– Отче, скільки років ви в монастирі?
– Тридцять п’ять.
– Чи ви колись чули, щоб я когось осуджував?
– Ні, ніколи.
– То хочете, щоб я це зробив тепер?
Той почервонів: “Вибачте мені!”
– Нехай Бог тобі простить, – додав сердечно Силуан.
Отже, підбадьорімся тим вчинком старця Силуана, щоб ми в покорі почали шукати силу не осуджувати інших. Якщо уникаємо того, що могло би пошкодити нашому тілу, уникаймо й того, що може пошкодити нашій душі. Амінь.