Сумніватися в надмірній турботі

Загалом Господь не очікує від нас боротьби з надмірними турботами і з думками про майбутнє. Щасливий той, хто в простоті серця дивиться на своє сьогодення і не забігає думками в майбутнє, розуміючи, що воно йому не належить, а повністю перебуває в руках Бога. Приклади святих переконують нас, що Боже втручання таке сильне, що навіть смерть у тортурах може сповнитися присутністю Того, з ким людина поєдналася, присутністю найчутливішої Любови.

На етапі очищень наше дієве відречення повинно особливим чином концентруватися на постійних сумнівах щодо надмірної турботи про наше майбутнє або довірених нам осіб. Коли зазнаємо спокус бунту, страху чи знеохочення, треба вміти визнавати, що ми поневолені людськими опорами, що в нас мало віри, і надалі з довірою доручати себе Божому Милосердю. Тоді Ісус, схиляючись над нашою нужденністю, сам втрутиться в наше спустошення, долаючи нездоланні для нас бар’єри.

Від надмірної турботи можемо захищатися актами віри, навіть якби вони видавалися нам зовсім неефективними. Попри все треба волати до Господа, як сліпий з-під Єрихону, як Петро, що тонув, чи як апостоли під час бурі на озері: “Господи, рятуй! Ісусе, змилуйся наді мною!” Треба молитися, щоби Він сам заховав нас від зневажання Божої Любови: “Ти бачиш, що я не тільки зраджую Тебе, а й заражую инших своїм сумом і мисленням по-людськи. Господи, спаси мене!”

Зневіра, сум, знеохочення чи бунти загалом не є кінцевою перешкодою на дорозі до святости. Такою перешкодою є відмова звернутися до Спасительної жертви Христа.

Очищення розуму і пам’яті

Звичайно, у щоденному житті ми керуємося розумом, знанням, здобутим досвідом, і це становить для нас опору. Господь погоджується з цим, але тільки до певного етапу внутрішнього життя.

Згодом Він може захотіти, щоби ми більше спиралися на Нього самого і втрачали ілюзії стосовно всіляких инших опор. Згода на руйнування фальшивих опор пов’язана із сумнівом стосовно всього, що дотепер ми вважали безперечним фундаментом нашого життя.

Із цим, однак, може не погодитися наш розум, може також запротестувати пам’ять, підсуваючи досвід минулого, із яких однозначно виникає, що втрата опор провадить до загибелі. Розум, не освячений світлом віри, і неочищена пам’ять здатні стати джерелом сумнівів, опору й бунту щодо Божих вимог. Звідси й виникає потреба їх очищення[1].

Дуже важливо, щоби ми захотіли досягнути в цьому активного зречення – невтомного відречення себе, аби щораз більше відкриватися на те, чим прагне нас обдаровувати Милуючий Батько. Він хоче, щоби ми піддавали сумніву власні судження й оцінки, і погоджується викривати фальш та ілюзії, які в них містяться; хоче, щоб ставали перед Ним з відкритими серцем і душею, з волею, готові йти за Ним. Тут береться до уваги насамперед наша внутрішня постава – готовність сумніватися у власному способі мислення. Наскільки будемо готові так вчинити, настільки будемо схильні йти за голосом Господа.

Бог прагне, щоб ми, поєднуючись із Ним, щораз повніше жили життям віри і знаходили опору в Його силі й любові. Це, однак, повністю суперечить нашим прив’язанням і цілій системі ілюзорних опор, які підсуває нам дух цього світу. Що міцніше вони закорінені в нашому минулому досвіді і способі мислення, то більш глибинних очищень вимагають наші розум і пам’ять. Це пов’язано з певного роду терпінням. Але не треба його боятися, бо милосердний Отець з великою делікатністю провадить нас через випробування віри. Такі випробування мають нас звільнити від опори на ілюзії задля того, щоби ми, поєднуючись із Богом, могли бачити дальше, ніж наші обмежені розум і досвід.

Блаженна слабкість

Кожен із нас хоче відчувати себе сильним, вправним і самому вирішувати свою долю. Ми лякаємося слабкости – фізичної, психічної, а також духовної, – бо вважаємо, що вона робить нас нездатними до життя. Водночас забирання Богом наших опор поєднується з наростаючим відчуттям безпорадности і повинно провадити до опори тільки на Нього.

Щоби це стало можливим, ми повинні в певному сенсі відчути оманливість всіляких инших опор і втратити пов’язані з цим ілюзії. Не треба дивуватися, що в процесі розвитку внутрішнього життя зменшується стійкість до стресів і упокорень, що відчуваємо себе все більш безпорадними перед життям і проблемами, які Господь ставить перед нами. Наш Спаситель домагається щораз більшого поєднання з Собою, а воно стає можливим тоді, коли, виснажені проблемами і подіями, у Ньому бачимо єдину свою опору.

Слабкість, якої так боїмося, є по суті блаженством і великим даром для нас. Психічна стійкість, що поступово зменшується, зумовлює втрату опори в самому собі, і як наслідок – ілюзії про те, що ми самі спроможні власними силами подолати будь-які випробування віри. Завдяки цьому ми змушені благати про милосердя, тобто шукати опори в Господі. Водночас виявляється особлива можливість того, щоби Божа благодать проникала до нашого серця. Ісус може послуговуватися нами як Своїм знаряддям, принаймні до деякої міри. Тоді ефективність нашої діяльности незмірно зростає, бо починає діяти Провидіння.

Бог чинив би чуда, якщо ми хоча би трішки дозволили Йому вступити в наше життя. Найкращою в духовному сенсі є така ситуація, коли відчуваємо себе повністю слабкими й безпорадними і благаємо про Боже милосердя з певністю, що Творець любить нас такими, якими ми є.

“Сила”, яка зникає

Якщо в деяких аспектах життя ми й надалі залишаємося сильними, це належить трактувати як перехідний етап. Добре фізичне здоров’я і психічне самопочуття, прекрасна (у власному розумінні) “духовна кондиція” – це все нетривале і колись поступово буде забране, щоб ми могли притулитися до Бога. Слабкість і відчуття цілковитої залежности від нашого Творця у всіх проявах життя повинні стати нормою, щоб нас наскрізь пройняли слова: “Без Мене нічого чинити не можете ви” (Ів. 15:5). Нічого – тобто навіть найдрібнішої речі.

Використання фізичної, психічної і духовної слабкости до повного покірного благання про поєднання з Ісусом вимагає великої віри. Якщо безпорадність і надалі торкається тільки деяких аспектів нашого життя, ми повинні в дусі покори збагнути, що це слабкість нашої віри є причиною того, що не можемо бути виставлені на більш важливі випробування безпорадности, які були б закликом спертися на Господа, а не на себе.


[1] Св. Іван від Хреста наголошує, що в дорозі до поєднання з Богом розум мусить бути очищений від опори, якою є для нього те, що він може легко зрозуміти. Він мусить бути “нарешті внутрішньо заспокоєним, вгамованим і спиратися на віру” (Дорога на гору Кармель, II, 9, 1).

Попередній запис

2 ОМАНЛИВІ СИЛИ ЛЮДСЬКОГО “Я”

Наступний запис

3 ОЧИЩЕННЯ МІЖЛЮДСЬКИХ СТОСУНКІВ