Християнське священство є участю в Христовому Священстві. Отож, щоб визначити суть християнського єрархічного священства, треба пізнати суть Христового Священства, бо Ісус Христос не тільки установив нове священство, але його передав Своїм Апостолам та їхнім наслідникам як продовження Свого Священства. Отак-то Христове Священство є джерелом, взором і надхненням кожного священика та всіх християн.
Хоч Ісус Христос не походив зі священицького роду, весь час держався осторонь від старозавітного єврейського священства і ніколи Себе особисто не називав священиком, однак Він був правдивим священиком, і тому Послання до євреїв представляє Ісуса Христа як найвищого Архиєрея за чином Мелхиседека (див.: гл. 4 і 5).
Священик – пастир. Те все, що в Псалмах (див.: 23; 74:1; 78:52; 79:13; 85:2; 95:7) і в Пророків (Іс. 40:11; Єз. 34:11-16) сказано про Бога, що Він є пастирем Свого вибраного народу і що Він поставить для цього ж народу одного пастиря, Ісус Христос застосовує до Себе. Святі Писання називають Бога пастирем вибраного народу, щоб виявити всю доброту, ніжність і милосердя, з яким Бог піклується Своїм народом. Такі самі почування мав Ісус Христос не тільки до ізраїльського народу, але до всього людства, бо Він – це той Пастир єдиний, якого послав Господь. Тому Ісус Христос про Себе каже: «Я – Пастир Добрий… Я прийшов, щоб ви мали життя, і подостатком щоб мали… знаю Своїх, і Свої Мене знають… власне життя Я за вівці кладу… і буде отара одна й Один Пастир!» (пор.: Ів. 10:10-16).
Бог є пастирем – це не титул, порівняння, поняття, яке було добре знане всім народам Сходу. Бог Отець як добрий пастир посилає у світ Свого Сина як пастиря, а Ісус Христос посилає по всьому світі Своїх Апостолів як пастирів – священиків. Син Божий сповнений такими самими почуваннями, як і Отець небесний. Як Син, Ісус Христос віддзеркалює всі риси Свого Отця. Воплотившись, Син Божий може виявити всі риси і почування Отця як доброго пастиря. Ісус Христос їх виявив Своєю особою, Своїми словами і Своїми ділами. Що більше, Ісус Христос як людина мав змогу показати те, чого як Бог зі Своєї природи не міг учинити – віддати Своє життя – як найвищий доказ любови до Своїх овець. Ось ціль втілення Божого Сина – повноту доброти пастиря виявити жертвою. А це якраз суть Христового Священства. Як Бог Ісус Христос не міг бути священиком, бо не міг принести жертви, а як людина, не міг принести жертви Богові до вподоби. Отже, тільки Богочоловік міг бути правдивим священиком. І Божий Син не був би справжнім священиком, якби не був водночас чоловіком і Богом. Ось чому Христове Священство відрізняється від старозавітного, і тому Ісус Христос ніколи Себе не називав священиком, хоч ним був, щоб люди не уявляли Христового Священства таким, яким було старозавітне єврейське священство. Саме втілення Божого Сина є першим пастирським актом – Він прийшов у світ шукати й спасати те, що загинуло (Лк. 19:10), як робить кожний добрий пастир: «Котрий з вас чоловік, мавши сотню овець і загубивши одну з них, не покине в пустині тих дев’ятидесяти й дев’яти, та й не піде шукати загинулої, аж поки не знайде її? А знайшовши, кладе на рамена свої та радіє. І, прийшовши додому, скликає він друзів і сусідів, та й каже до них: Радійте зо мною, бо знайшов я вівцю свою тую загублену» (Лк. 15:4-6).
Отож Бог Отець, Пастир Всесвіту, послав Свого Сина, Якого зробив Пастирем усього людства, а Ісус Христос каже до апостола Петра: «Паси ягнята Мої, паси вівці Мої!» (Ів. 21:15-19). Слова, сказані до Петра, стосуються також усіх Апостолів, які через покладення рук настановляли по всіх місцях старших-пресвітерів, пастирів-єпископів та дияконів і служителів.
Як кожний добрий пастир провадить своє стадо, кормить, напоює, веде на пашу і ним опікується, так і священик кормить своїх вірних наукою, Святими Тайнами, веде їх до Царства Небесного, бо Ісус Христос сказав до них: «Тож ідіть, і навчіть всі народи, христячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів» (Мт. 28:19,20), бо «також маю Я інших овець, які не з цієї кошари». Я їх мушу привести, і вчують, що пастир має навчати не тільки тих, що в кошарі, але й тих, що поза нею, щоб їх привести й об’єднати в одному стаді під проводом одного верховного пастиря. Священик стоїть на сторожі вже існуючої християнської громади, але також старається про поширення Євангелія по всіх народах.
Ісус Христос як добрий пастир кормить Своє стадо, бо каже: «Я прийшов, щоб ви мали життя, і подостатком щоб мали» (Ів. 10:10); «Я – хліб живий, що з неба зійшов: коли хто споживатиме хліб цей, той повік буде жити». Отже, Ісус Христос подає життя та його підтримує і провадить аж до повного зросту, до вдосконалення. Те саме робить священик через Святі Тайни, зокрема через Євхаристію. Всі священицькі чинності спрямовані на помноження надприродного життя.
В образі доброго пастиря помітна ще одна характерна риса Христового священства: авторитет ототожнюється з любов’ю: «Я – Пастир Добрий, і знаю Своїх, і Свої Мене знають. Як Отець Мене знає, так і Я Отця знаю» (Ів. 10:14). Це два аспекти Христового Священства – один належить до особистих стосунків – злуки Христа з Отцем, другий же до самої суті священства – відносини з людьми. Священик, отже, не поставлений рядити-управляти анонімною масою, а людьми, об’єднаними в одно вузлами любови в Бозі, а любов неможлива без взаємного пізнання.
«Пастир добрий кладе життя власне за вівці» (Ів. 10:11), як Христос поклав життя Своє в жертву за спасіння людей. Тим-то й священик Христовий приносить жертву за своїх вірних, і то не козлів, але самого Ісуса Христа та себе самого.
Іншим разом Ісус Христос ще виразніше підкреслив жертовний характер єрархічного священства. Він бо сказав: «Син Людський прийшов не на те, щоб служили Йому, а щоб послужити, і душу Свою дати на викуп за багатьох!» (Мт. 20:28; Мр. 10:45). Віддати своє життя – це найбільший дар для стада. Це й учинив Ісус Христос, Його бо життя було жертвою. Так Ісус Христос вказує на два відмінні способи виконування пастирської влади: «Ви знаєте, що ті, що вважають себе за князів у народів, панують над ними, а їхні вельможі їх тиснуть. Не так буде між вами, але хто з вас великим бути хоче, нехай буде він вам за слугу» (Мр. 10:42,43). Христос про Себе не каже, що Син Людський прийшов наказувати, а послужити. І тому, хоч пастир поставлений вище від стада, Христос наказує, щоб у Його Церкві перші були останніми, бо церковний авторитет установлений на спасіння усіх людей. Отже, Христове священство є служінням. Воно починається у втіленні, бо Він, «бувши в Божій подобі.., умалив Самого Себе, прийнявши вигляд раба, ставши подібним до людини; і подобою ставши, як людина» (Фил. 2:6-7). Перехід від Божої природи до людської через втілення – оце і є священицьке служіння Ісуса Христа. У Христовому втіленні, тобто священстві, вміщається не тільки Боже пастирство й служіння, а й людська співпраця у відкупленні. Посередництво Христа звершується в двох напрямках: низхідному і висхідному, Він бо приходить від Отця до людей, тобто сходить, а від людей висходить до Отця. Тому-то Христос є вічним і єдиним священиком, бо приніс раз жертву та ввійшов у небесну славу, засівши по правиці Отця. Христове священство непроминальне, бо Він завжди живий, щоб за нас заступатися (Євр. 7:24-25). Він був узятий з-поміж людей, щоб був солідарний з ними, тому й страждав і сам був випробуваний, і тому може помогти тим, що приходять через випробування (Євр. 2:18). Таким чином Христос став посередником між Богом і людьми. Священик же як людина одержує через рукоположення священство Богочоловіка, щоб стати посередником між Богом і людьми.
влад. Софрон Мудрий, ЧСВВ