Тривога в глибині нашої душі

Усі ми можемо стати рабами наших компульсивних, нав’язливих бажань і потреб. Такі бажання нас цілковито опановують, висмоктують усю нашу енергію, ми перестаємо цікавитися будь-чим іншим. Вони формують у нас те, що я називаю нашим «несправжнім образом себе». Ми вибудовуємо з них наше почуття ідентичності. І коли не отримуємо того, чого бажаємо, у нашому нутрі виникає пустка, здіймається туга та неспокій. Ми немовби губимо себе, не знаємо більше, хто ми насправді. Це наче абстинентний синдром у наркомана, коли він припиняє вживати наркотик. І щоб зцілитися, віднайти нові бажання та інтереси, нову ідентичність, необхідний час.

Ми маємо компульсивні бажання: перемагати, контролювати, бути об’єктом любові, і маємо компульсивні страхи: внутрішні заборони, страх деяких стосунків, конфліктів. Ці компульсії, примусова сила, штовхають нас уперед дорогою життя, але водночас можуть заблокувати наш внутрішній зріст, замкнути нас самих у собі, не даючи побачити як власні помилки та обмеження, так і красу й дари інших людей. Це призводить до того, що ми сприймаємо інших людей як суперників, що перешкоджають нам здобути так бажані для нас любов та успіх. Звідси народжується заздрість і ворожнеча.

Ісус був тонким психологом. Він казав: «І чого в оці брата свого ти заскалку бачиш, колоди ж у власному оці не чуєш? Або як ти скажеш до брата свого: Давай вийму я заскалку з ока твого, коли он колода у власному оці? Лицеміре, вийми перше колоду із власного ока, а потім побачиш, як вийняти заскалку з ока брата твого» (Мт. 7:3-5). Легко судити інших, бачити їхні обмеження та вади. Набагато важче бачити їх у собі, бо це означає втратити той «прекрасний» образ себе, що ми мали. Тому ми або вважаємо себе надзвичайними, мало що не центром всесвіту, або ж самі себе жахаємось, вважаючи, що ми нічого не варті. З людської точки зору це майже неможливе завдання – усвідомити власні обмеження, вади, помилки, прийняти їх, щоб врешті-решт перестати осуджувати інших і стати співчутливим.

Співчутливість – це ознака внутрішньої зрілості. Щоб досягти її, необхідно навчитися приймати себе разом зі своїми вадами та інших – з їхніми. Бути зрілим – означає знати себе таким, яким ти є насправді. Сократ казав: «Пізнай самого себе». Це глибока правда. Коли ми починаємо пізнавати себе з нашими дарами та з нашими вадами, з нашою спрагою правди й справедливості, з нашими пристрастями, інстинктами та внутрішніми бар’єрами, тоді можемо поступово віднайти своє місце в суспільстві і працювати по-новому задля єдності, миру та справедливості.

Нам потрібні орієнтири, аби мудро розрізняти, що в собі слід приймати і плекати, а що – змінювати. Кожен з нас має якісь свої орієнтири – навіть якщо не може їх чітко окреслити, – і вони пов’язані з нашими фундаментальними життєвими цінностями та принципами. От я вірю в цінність життя, у те, що життя кожної людини важливе, що кожна людина покликана до зросту, до повноти життя.

Про людську зрілість не може бути мови, якщо ми не будемо працювати разом для того, аби створити суспільство, в якому кожен з нас буде рухатися від нарцисичних та егоцентричних схильностей, які нас замикають у собі, до стану відкритості щодо інших, до повноти людськості. Правдиве прийняття себе, бажання жити в правді, справедливості та любові – це є фундамент свободи.

Стилі чи шаблони поведінки самі по собі не є ні добрі, ні погані, але вони можуть стати прикрими і нездоровими. Щоб розвиватися і зріти у своїй людськості, ми мусимо навчитися розпізнавати їх у собі і визначатися – давати їм волю чи ні.

Арістотель казав, що наші пристрасті – то наче кінь, що має власне життя. А ми є вершники, які повинні приручити і скерувати цього коня так, аби він рухався туди, куди нам потрібно. Наші бажання та пристрасті не треба ні придушувати, ні підкоряти силою, ні давати їм владу над собою – їх треба зорієнтувати в необхідному нам напрямі. Тоді ми зможемо розкритися в повноті нашої людськості та працювати відповідно до своїх обдарувань, щоб допомогти й іншим розвиватися та реалізовуватися.

Ми стаємо на шлях свободи тоді, коли не даємо компульсіям та пристрастям керувати нашим життям. А вільними є тоді, коли ставимо справедливість, щирі стосунки, служіння іншим і правді понад власні потреби успіху і визнання й понад власні страхи невдач та стосунків з людьми. Дорога до свободи нелегка. На ній багато перешкод. Визволитись від егоцентризму і жити в правді неможливо без боротьби та страждання. Нам доводиться терпіти різні скорботи і переживати внутрішнє спустошення.

Попередній запис

Персональний вимір

Наступний запис

Ознаки свободи