Триматися одного

Ритуали та звичаї можуть навчити нас перебувати тут і тепер. Для цього треба зачинити двері минулого і відчинити двері теперішньому. Якщо ми вміємо перебувати в теперішній миті, то живемо в часі-kairos, у приємному часі. Немає нічого важливішого у світі, ніж теперішня мить, яка і творить наше життя. Тоді ми не відчуваємо жодного тиску, а перебуваємо тут і тепер, концентруючись на тому, що відбувається зараз.

Одного відомого дзен-вчителя якось спитали, що найважливіше в духовному житті. Він відповів: «Коли я сиджу, то я сиджу, коли стою, тоді стою, коли іду, тоді іду». Тоді йому заперечили: «Я ж і так це роблю. Що ж тут особливого?». На що вчитель відповів: «Ні, коли ти сидиш, то вже встаєш, а коли стоїш, то вже ідеш. А коли йдеш, то вже розмірковуєш про свою працю та про обід». Надмірність у бажанні мати все і водночас, або намагання втиснути все в наш короткий час, призводять до того, що людина не присутня в теперішній миті, вона розсіяна та схвильована. Тоді її життя втрачає своє вагу. Теперішній момент не має для мене жодного значення, тому що я замінюю його своїми думками про щось інше. Ми не можемо ним насолодитися та покластися на нього. Тому перешкоджаємо чистому буттю теперішньої миті та справжньому життю взагалі. А життя – це бути тут і тепер, бути присутнім, відкриватися у своєму житті.

Звісно, планування дня має велике значення і сенс, однак не так вже й легко жити за цим планом. Той, хто справді так живе, не живе по-справжньому. Свідомо жити – це обмірковувати те, що має сьогодні трапитися, однак завжди бути відкритим до несподіванок теперішнього моменту. Наприклад, іноді в мене зранку з’являється відчуття, що я запланував на сьогодні забагато зустрічей. Тоді я думаю: поступово, крок за кроком. Намагаюся просто жити тут і тепер. Я не повинен охопити сьогодні всі ці завдання, вистачить все робити своєю чергою. Згодом виявляється, що зустрічі тривали не так довго, як я собі запланував. Оскільки я був присутній цілковито в цю мить, то вирішив проблему значно швидше. А там з’явився і час для перерви між зустрічами, тож я міг спокійно насолодитися тим днем, а ввечері сповнився прекрасним відчуттям виконаного обов’язку. Це не був метушливий день, мені вдавалося зберігати спокій та перебувати у внутрішній гармонії з собою.

Знайти золоту середину

Уважне ставлення до часу та здатність жити тут і тепер залежать від того, чи я вмію зберігати золоту середину. Багато людей не уявляють, як її віднайти. Вони дозволили, щоб на них впливав зовнішній світ і забули про внутрішній спокій. Той, хто втратив золоту середину, не може покластися на теперішню мить. Давні монахи називали цю втрату акедією. Цей стан – це нездатність людини перебувати тут і тепер. Євагрій описує цю нездатність із вправним гумором: монах читає Біблію у своїй келії. Раптом починає обурюватися тим, що в кімнаті погане світло. Окрім того, він сьогодні дуже втомлений. Він лягає на ліжко, а Біблію ховає під подушку. Однак навіть сон до нього не приходить. Занадто твердо спати на Біблії. Тоді встає і починає нарікати на те, що його не провідав сьогодні жоден брат. Ох, які вони твердосерді, абсолютно про нього забули! Загляне в коридор, тоді знову повернеться до своєї кімнати. Раптом зауважить, що його келія дуже волога. Потім його засверблять стопи, потім йому не сподобається його одяг. Зрештою він зненавидить самого себе. Для монахів акедія – це полуденний біс. Полуденний біс навідується до монаха саме після обіду. Тоді він дуже сонливий і неохочий до всякої праці. Він також приходить до нас сьогодні в типовій кризі середнього віку саме тоді, коли ми вважаємо, що вже все перемогли у своєму житті, пізнали своє життя, утвердилися в ньому. Той, кого цей демон завойовує, стає сам не свій. Не може знайти собі місця, почувається зле, хоче бути деінде, тільки не там, де він перебуває зараз. А винні у всьому інші люди, вони його геть не розуміють. Він мусить про все піклуватися сам, його хвилює все – від погоди до людей. Довкола або забагато людей, або взагалі нікого, тобто з тих людей жодної користі. Це перетворюється на загальну нездатність жити. Монахи часто говорять про небезпеку полуденного біса. Він розриває людину на шматки, викрадає її золоту середину.

Люди, які страждають акедією, внутрішньо розбиті. Вони не знають своєї міри, не перебувають у гармонії з собою та іншими, відсутні в теперішньому моменті. Працюючи, нарікають на труднощі та об’єми праці. Коли моляться, відчувають розсіяння, не знають, що робити зі своєю молитвою. Коли відпочивають, їм стає нудно, а під час праці тужать за вихідними. А коли приходять довгоочікувані вихідні, не знають, до чого взятися. Може поїхати у відпустку? Але там їм буде недобре. В результаті їх нічого не задовольняє і не тішить, навіть коли вони нічого не роблять.

Одна жінка розповіла мені про свого чоловіка, який страждає на акедію. Сидить на кухні і читає газету. Раптом починає нарікати на редакцію та журналістів і називати дурницями те, що вони написали. Потім збирається погуляти на вулиці. Повертається дуже швидко, тому що погода жахлива і геть йому не сподобалась. Тоді приглядається до того, що готує його дружина і починає сваритися з нею, чому вона готує ту страву, а не іншу, до якої він мав би кращий апетит. Людина, яка постійно незадоволена чимось, розбита сама в собі, стає нестерпною для інших. Навіть якби ця жінка приготувала його улюблену страву, він не виявив би жодного задоволення. Цей чоловік шукає завжди щось інше, бо не може витримати самого себе. Він очікує, що його ощасливлять і заспокоять зовнішні речі. Однак якщо людина не знає своєї міри, своєї золотої середини, їй нічого не допоможе зовні. Вона може наповнювати пустку грошима, однак це бездонна бочка. Може намагатися заповнювати пустку телебаченням, однак бурчатиме і на нього. Така людина не відчуватиме радости ні в чому. Всі ці речі просто прикриють її пустоту. Тоді вона нарікатиме, що все на неї валиться. Найбільше їй вдається злитися на все довкола.

Акедія, про яку попереджали монахи ще 1500 років тому, дуже поширена в сучасному світі. Супроводжуючи людей у духовних питаннях, я зауважую, що у світі дедалі більше нічим незадоволених людей. Вони хотіли би менше працювати, бо праця їх виснажує. Однак тоді боятимуться, що не будуть мати чим зайнятися. Той, хто не знає своєї золотої середини, не знатиме міри ні в чому – ні у своїх потребах, ні в діяльності, ні в споживанні.

Явище, яке давні монахи називали акедією, дуже поширене в сучасному суспільстві. Цю хворобу сучасні психологи називають «межовим розладом особистости». Цей діягноз не відповідає акедії повною мірою, однак більшість ознак цього захворювання ідентичні з нею. Люди з межовим розладом особистости характеризуються тим, що не знають своєї міри, тому їхній настрій постійно змінюється. Якоїсь миті вони возвеличують свого друга, через кілька секунд рівняють його із землею. Не маючи своєї ідентичности, вони постійно почувають себе спустошеними. Брак золотої середини призводить до того, що люди не знають міри в їжі чи питті, небезпечно поводяться на дорозі. Вони постійно крутяться довкола себе і шкодять собі різними способами поведінки. Ви ніколи не знаєте, як поводитися з такою особистістю[1].

Терапія, яку пропонують монахи при цій недузі, – це залишатися у своїй кімнаті та привести усе до ладу. Той, хто не знає своєї міри, не може перебувати наодинці з собою. Тому так важливо це зробити. Святий Венедикт називає це перебування зі самим собою stabilitas. Ця stabilitas, тобто перебування у своїй келії (або в монастирі) поступово приведе монаха і до внутрішньої стабільности. Тут він уникне спроб втечі і з часом навчиться пізнавати себе та свою справжню ідентичність. Наступним важливим кроком є розпорядок дня, порядок у праці та відносинах з іншими людьми. Таким чином зовнішній порядок крок за кроком приведе хаотичного монаха до внутрішнього порядку. Не знаю, чи ця терапія давніх монахів допоможе сьогодні людині з межовим розладом особистости. Однак думаю, що варто прислухатися до їхнього досвіду і чогось від них навчитися. Психологи констатують: хворі з межовим розладом особистости дуже добре почуваються у впорядкованому довкіллі. Там вони можуть добре працювати і досягають успіхів. Однак для них важливо не тільки перебувати в гармонії із самим собою, а ще й у надійних міжлюдських стосунках. Вони потребують людей, які не втікають від їхнього товариства, для того, щоб вони самі змогли не втікати від себе. І ці люди повинні знати свою міру та золоту середину.


[1] J. J. Kreisman, Н. Straus, Ich hasse dich – verlass mich nicht. Die schwarzweiße Welt der Borderline-Persdnlichkeit, Munchen 1992, c. 25.

Попередній запис

Сила звички

Наступний запис

Discretio – ключове поняття з безліччю аспектів