“Св. Домінік приєднався до єпископа, і вони обоє вирушили на Собор, щоби одноголосно просити Папу Іннокентія про затвердження для Домініка і його товаришів Ордену, який займався б проповідуванням і щоби так і називався. Також мали намір просити підтвердження доходів, які призначали братам граф і єпископ” (LIB, №40).
***
Справу св. Домініка і його проповідництво стисло можна охарактеризувати виразом “у центрі Церкви”, як сказано в григоріянському святковому антифоні, який співають у день вшанування Святого. Навчання братів-проповідників не є їхньою особистою справою. Це є справою і продовженням апостольського служіння, тобто воно базується на вченні апостолів, а тому його потрібно здійснювати разом з їхніми послідовниками. Поступ Домініка був очевидним. Домінік був частиною Церкви, служив їй і проповідував від її імені.
Від самого початку св. Домінік виконував своє служіння в єдності з єпископом Тулузи. І цей єпископ виявляв до нього свою прихильність, надаючи братії засоби для життя і проповідування.
“Святої пам’яті єпископ Фолквес з Тулузи, що виявляв до брата Домініка, якого любили люди і Бог, сердечне ставлення, зауваживши заангажованість братів, ласку, якою були обдаровані та заповзяття в проповідуванні Божого Слова, з великою радістю долучився до світанку нового світла, тобто до розвою нашого Ордену. За згодою свого каноніка, призначив домініканцям шосту частину з усіх десятин єпархії, аби завдяки цим доходам могли мати постійні й відповідні матеріяльні засоби для навчання й утримання Ордену” (LIB, №39).
Той самий єпископ пожертвував братові Домінікові та його товаришам першу церкву, щоб вони могли в ній проповідувати.
“Року Божого 1216, влітку, браття отримали в дар першу церкву в Тулузі, присвячену св. Романові” (LIB, №44).
Отож не дивно, що єпископ Тулузи взяв із собою брата Домініка, коли від’їжджав у Рим для участі в Соборі. Саме там між Домініком і багатьма членами Римської курії зародилися глибокі й тривалі зв’язки, зокрема з єпископом Остії, який згодом став наступником Папи Інокентія III і взяв собі ім’я Гонорій III. Саме він остаточно затвердив Орден проповідників.
Ці дружні зв’язки мали для Домініка велике значення. Мова йде не про його бажання здобути собі якесь місце у владній структурі Римської Церкви, а про тривалу й справжню єдність із Христовою Церквою. Адже той, хто проповідував би Євангелію, не контемплюючи справжньої Традиції апостолів, виголошував би свою правду і через це відійшов би від істинної віри. Так і в Статуті братів-проповідників неодноразово наголошено на єдності з Церквою, яка одночасно є і відповідальністю.
“Ми повністю присвячуємо себе Богові за посередництвом нашої апостольської праці, яка робить нас членами нашого Ордену і новим способом вручає Церкві […].
Маючи в певний спосіб частку в місії апостолів, ми також наслідуємо й їхнє життя […].
Члени нашого Ордену співпрацюють з єпископами […]” (LCO, Конституція фундаментальна, § 3, 4, 5).
Браття-проповідники, згідно з прикладом і духом свого засновника, вважають, що їхнє життя цілковито присвячене служінню Христовій Церкві. Якщо навіть, як св. Павло, врешті-решт вони сподіваються осягнути і власну духовну користь зі своєї проповідницької праці, то насамперед, працюють для добра інших людей. Їхнім завданням є те, що Ісус Христос доручив Своїй Церкві – спасіння душ. Підносячи свої молитви до неба як набоженство, тобто здійснюючи своє першочергове завдання, яке потрібно виконувати терпеливо й постійно, служать Церкві в усіх намірах, які вона жертвує Господу. Отже, їхнє життя повинно бути життям еклезіяльним, а це означає, що потрібно взяти на себе дуже велику відповідальність.
Уже від перших років існування Ордену існував переказ, який описував ту місію, яку св. Домінік і його браття отримали в Церкві.
“У той час, коли Божий чоловік, Домінік, був у Римі, й коли в базиліці св. Петра молився Господу за збереження і розвиток Ордену, який Божа правиця збільшувала завдяки його старанням, Божа рука спочила на Домінікові. Він побачив Петра і Павла – прославлених князів. Перший із них, Петро, вручив йому пастирську ласку, а Павло – книгу, й обоє промовили: “Іди і проповідуй, тому що Господь обрав тебе для такої служби”. У той же час, на коротку мить, Домінікові здалося, що бачить своїх духовних синів, розпорошених по цілому світі, які по двоє йшли в різні сторони проповідувати Боже Слово” (EVA, С. 86-87).
Ця сцена промовляє сама за себе. Вона пояснює цей ґрунтовний зв’язок з Церквою: св. Домінік, як зазвичай, перебував у молитві. Того дня молився в особливому місці – у римській базиліці, збудованій на гробі мучеників Петра і Павла. Молився там, де всі християни приходять зміцнити свою віру біля джерела Традиції. Молився за Орден, який засновував, за Орден, місією якого буде продовження діяльності апостолів. Під час його молитви з’явилися дві колони, на які опиралася Церква – Петро і Павло. Відчув захоплення їхньою харизмою й зміцнення своєї інтуїції, що було йому об’явлене через дарування двох знамен мандрівного проповідника – ласки і книги, що означало наказ іти і проповідувати. Для св. Домініка не могло бути іншого способу проповідування Божого Слова, ніж той, який здійснюється в єдності з Церквою. Ось, що написано в буллі Папи Гонорія III, який затвердив Орден проповідників: “…віддаємо їх під опіку благословенного Петра і даруємо їм наш храм св. Романа, що в Тулузі” (VIE, С. 152).
Поповнюємо гріх, оцінюючи Церкву за соціологічними критеріями. Людина не може осмислити справжню природу Церкви. Церква бере участь у містерії Самого Ісуса. Через те, що Ісус є правдивим Богом і справжньою людиною, природа Церкви є одночасно і божественною, і людською. Церква засвідчує перед світом цю видиму і приховану реальність, яку запевнив Бог Отець в Ісусі під час Його земного життя. Отже, перебувати поза Церквою означає перебувати поза Містичним Тілом Ісуса Христа, бути відстороненим від нашого Спасителя. Любов св. Домініка до Ісуса Христа є нерозривно пов’язана з його любов’ю до Церкви. Про це, у принципі, навіть і не потрібно говорити, це є очевидним, а два століття пізніше про це чудово висловилася Жанна д’Арк: “Я вважаю, що Христос і Церква – це одне ціле!” Ще влучніше це неможливо визначити.
У домініканських хроніках, в яких описане життя св. Домініка, ми не знаходимо довгих розмірковувань, які стосуються прив’язаності до Церкви. У нього таке питання навіть не виникало. Домінік жив у Церкві так, як світська людина живе у своїй родині. Був поєднаний з нею узами життя. Саме від Церкви отримав духовне життя і цілком природно, що повністю присвятив своє життя їй. Але така єдність не виникає автоматично, несвідомо. Залишаючись вірним Церкві, Домінік запровадив деякі зміни у своєму способі служіння їй.
На початку своєї діяльності він подорожував разом з легатами Папи, яких зустрів у Сорбоні. Однак незабаром, порадившись із єпископом своєї єпархії Дієго Осмою, залишив офіційну місію, щоби присвятити своє життя безпосередньому й особистому спілкуванню з навколишніми мешканцями. Згодом, переконавшись, яким важливим є безпосереднє проповідування Божого Слова, Домінік створить Орден проповідників, відданий служінню Церкві, головною місією якого буде постійне навчання Божого люду.
Вірність Домініка була також надзвичайною. Він підтверджує це цілим своїм життям. Від найпотаємнішого молитовного піднесення до найвагомішого організаційного рішення він жив в єдності з Ісусом, в єдності з Христовою Церквою.
Кожен, хто хоче вирушити услід за Домініком, мусить замислитися про свій зв’язок із Церквою, свої погляди, власну позицію в церковній спільноті, а врешті – про своє приватне життя.