Туберкульоз легень

У 1973 році я був провінційним настоятелем Згромадження Місіонерів Найсвятішого Серця Ісусового в Домініканській Республіці. Як місіонер у цій країні тяжко працював протягом шістнадцяти років, ризикуючи своїм здоров’ям. Чимало часу витрачав на залагодження матеріальних справ щодо будівництва церков, семінарій, центрів культури та катехитичних будинків. Весь час перебував у пошуку коштів для будівництва помешкань та на утримання семінаристів.

Господь мені дозволив пережити всю цю активність, але через надмірну працю я захворів. 14 червня того року, перед з’їздом Руху Християнських Родин раптом відчув себе погано, навіть дуже. Настільки погано, що швидка забрала мене до Національного медичного центру. Почувався зле, думав, що не переживу тієї ночі. Справді був переконаний, що ось незабаром помру. До того часто думав про смерть і торкався цієї теми у своїх проповідях, проте ніколи не відчував її поряд. Того вечора зустрівся з нею і не можу сказати, що ця зустріч була приємною.

Обстеживши мене, лікарі виявили гострий туберкульоз легень. Коли зрозумів, що справи мої погані, то подумав про повернення до рідного Квебека, у Канаду, де жила моя родина. Але був занадто слабким для такої подорожі і мав спершу пройти курс реабілітації, що тривав два тижні. В Канаді мене направили до спеціального медичного центру, де лікарі повторно провели обстеження, щоб підтвердити мою недугу. Весь липень у мене брали аналізи, біопсію, мусив пройти радіографію, щоб переконатись, що гострий туберкульоз сильно ушкодив обидві легені. Щоб трохи підбадьорити мене, лікарі сказали, що, можливо, після року лікування та відпочинку зможу повернутися додому.

Одного дня в мене було дві особливі зустрічі. Спочатку прийшов священик – редактор журналу «Notre Dame», який попросив дозволу сфотографувати мене для статті «Як жити з хворобою».

Ще не встиг він попрощатися, як до палати увійшли п’ять світських осіб з молитовної групи Харизматичної Віднови. В Домініканській Республіці я насміхався з цієї організації, стверджуючи, що Латинська Америка не так потребує дару мов, як проповідування і заохочення людей. А тепер вони прийшли молитися за мене без всякої винагороди.

Ці два візити мали повністю відмінні підходи: перший полягав у тому, щоб прийняти хворобу; другий – щоб відновити здоров’я.

Як священик-місіонер я подумав, що не годиться відкидати молитву. Але, щиро кажучи, прийняв її більше з чемності, ніж через переконання. Я не вірив, що звичайна молитва поверне мені здоров’я.

Однак вони були дуже переконаними і сказали мені:

– Будемо робити те, що написано в Євангелії: «Кластимуть руки на хворих, і добре їм буде» (Мр. 16:18). Ми помолимося – і Бог тебе зараз зцілить.

Наступної миті вони підійшли до крісла, на якому я сидів, і поклали на мене руки. Я ніколи не бачив нічого такого, і мушу визнати, що це дійство мені не сподобалося. Почувався незручно під їхніми руками і ніяковів, бо люди, які проходили коридором, заглядали через відчинені двері.

Тоді я перервав молитву і запропонував:

– Якщо ви не проти, зачинімо двері…

– Так, отче, добре, – відповіли вони.

Двері зачинили, але Ісус вже зайшов.

Під час молитви я відчув сильне тепло в моїх легенях. Відразу подумав, що це новий напад туберкульозу, від якого вже точно помру. Але то було тепло любові Ісуса, Який торкався мене і зцілював мої хворі легені. Під час молитви мені було дано пророцтво. Бог сказав мені: «Я зроблю тебе свідком Моєї любові». Ісус живий дав життя не лише моїм легеням, але й моєму священству, усій моїй особі.

Минуло три-чотири дні – я почувався прекрасно. Мав апетит, добре спав, не відчував ніякого болю. А лікарі були готові негайно розпочати лікування. Проте жодні ліки не давали очікуваних результатів. Вони навіть спробували спеціальні ін’єкції, створені для людей з особливим організмом, але й вони не дали жодного ефекту.

Я почувався добре і хотів повернутися додому, проте мене змусили залишитися в лікарні увесь серпень і заповзято намагалися знайти хворобу, яка несподівано зникла.

Наприкінці місяця, після багатьох аналізів, головний лікар сказав:

– Отче, повертайтеся додому, ви цілком здорові, хоча це і суперечить всім медичним теоріям. Не знаємо, як це сталося…

За хвилину додав, знизуючи плечима:

– Отче, ви унікальний випадок у цій лікарні.

– В моєму Згромадженні також, – відповів я сміючись.

Я вийшов з лікарні без рецептів на ліки і без потреби в якомусь особливому догляді. Важив на той час всього 50 кілограмів. В лікарні замість того, щоб лікувати туберкульоз, мене морили голодом. Через два тижні вийшов у світ восьмий номер журналу «Notre Dame». На п’ятій сторінці була моя фотографія з лікарні. Я сидів у тому славнозвісному кріслі серед різноманітної медичної апаратури з сумним обличчям і задуманим поглядом. Нижче був підпис: «…хворий повинен навчитися жити зі своєю хворобою, призвичаїтися до суб’єктивних переживань, нетактовних питань і до друзів, які вже не дивитимуться на нього, як раніше». Але мій стан доводив зовсім протилежне тому, що було написано в статті.

Бог мене зцілив. Моя віра була дуже малою, немов гірчичне зерня, але Бог був такий великий, що не зважав на мою мізерність. Такий Він – наш Бог. Якби Він був таким, Яким ми хочемо Його бачити, Він не був би Богом.

Отже, перше свідчення зцілення мав у власному тілі і засвоїв головне: Бог зцілює нас вірою, яку ми маємо. Він не вимагає від нас більшого, лише це.

15 вересня я вперше побував на зборах молитовної харизматичної групи. Я не знав, що там відбувається, але пішов, оскільки був зцілений, і люди, які тоді молилися за мене, просили, щоб я засвідчив своє зцілення.

Того ж місяця я почав потроху повертатися до праці і написав своєму настоятелю, що за той рік, який мав провести в лікарні, хотів би глибше пізнати Харизматичну Віднову в Канаді і США. Він дав мені дозвіл і я вирушив до найбільших харизматичних осередків – у Квебек, Пітсбург, Нотр Дам та Арізону.

Пам’ятаю, як одного разу в Лос-Анджелесі відправляв Службу Божу разом зі своєю племінницею та другом. Після читання Євангелія французькою мовою хотів прокоментувати його, але сталося щось дуже дивне: відчув, що моя щока затерпла, і почав говорити щось, чого не розумів. Це було не схоже ні на французьку, ні на англійську, ані на іспанську мови. Коли закінчив говорити, то вигукнув здивовано:

– Тільки не кажіть мені, що я одержу дар мов!

– Ти вже його отримав, дядьку, – відповіла моя племінниця, – ти тільки що говорив мовами.

Я досі кепкував з дару мов, а тим часом Бог подарував мені його у хвилину, коли я мав проголошувати Слово Боже. Ось так я відкрив цей чудовий дар від Бога.

Попередній запис

Вступ

Наступний запис

Нагуа