Усвідомлення таємниці буття людиною

Сучасна людина переймається численними поверховими речами. Це починається з інформації, яка буквально заливає нас звідусіль. Людська комунікація стала швидкоплинною, ми уникаємо справжніх зустрічей та відвертих розмов. Науковець Манфред Шпітцер, який вивчає людський мозок, говорить про «цифрове отупіння». У мотлоху інформації людина губить найважливіше. Вона обмінюється нею у віртуальному та цифровому вимірах, однак це спілкування так і залишається на поверховому рівні. Людина втрачає уважність, не може сконцентруватися на тексті і його правильно зрозуміти. Розмови як такої не існує, тому що ми одночасно переписуємося з різними людьми електронними листами чи з допомогою соціяльних мереж.

Наші розмови часто крутяться довкола неважливих тем. Один солдат, який воював в Афганістані, розповів мені, що після повернення з війни не міг поговорити зі своїми друзями та подругами. Їх цікавили лише поверхові теми про акції в супермаркетах, про новий модний одяг та фільм, який саме пропонують у кінопрокаті. Цей чоловік був дуже розчарований, бо не міг поспілкуватися з давніми друзями на глибокі й важливі для нього теми. В Афганістані він бачив смерть в обличчя, її масштаби не знали меж. Однак як людина може вберегти життя перед обличчям смерти, його друзів не цікавило. Вони зовсім не бажали порушувати таку серйозну тему.

Подібний досвід переживають люди, які зазнали великої втрати. Вони розповідають, що коли їх зустрічають на вулиці, то часто намагаються перебігти на інший бік, щоби не зустрітися з ними. У певному середовищі вони навіть не можуть розповісти про те, що в них померла дитина, чоловік чи дружина. Люди полюбляють вести короткі невимушені бесіди. Поверховість стала загальним принципом. Відчувається, що за нею прихований страх зустрічі з реальним життям.

Протилежним поняттям до поверховости є глибина. З одного боку сучасна людина дуже прагне глибини. Поверхневі розмови набридли всім. Однак якщо людина зустрічається зі своєю глибиною, то помічає там не лише приємні речі. Цього якраз вона й намагається уникнути. Ніхто не бажає дивитися на страх чи біль, на смуток чи депресію. Тому їх притуплюють медикаментами. Людина залишається на поверхні, а її життя стає порожнім.

Життя – це таємниця. Кожна людина – це таємниця. Мене дратує те, що в багатьох порадниках цього не знайдеш. Там тільки пише про те, як успішно влаштувати своє життя, як тримати все під контролем. Однак ці поради можна спокійно назвати поверховими. Людина й далі тужитиме за своєю глибиною. Порадники не враховують тієї таємниці, яка притаманна кожній людині. Для мене шлях життя не повинен полягати в дешевих порадах, як мені впоратися зі своїми турботами та проблемами, як досягнути щастя якомога швидше і легше. Набагато більше мені б хотілося прийняти та дослідити всі свої почуття, сприйняття та переживання. Я придивляюся до свого страху, до своїх ревнощів, своєї заздрости, непоміркованості, тривоги. Тоді крізь ці емоції намагаюся досягнути основ своєї душі. Тут я зустріну внутрішній простір тиші. Тут можу бути собою, торкнутися свого справжнього єства, того неповторного образу, на який Бог сотворив мене.

Однак цього неповторного образу я описувати не буду. Це таємниця. Я хочу пізнати таємницю свого істинного буття. Мені здається, що там, в основі моєї душі, також живе таємниця, ким Бог є для мене. Інші люди назвали би це іншими словами. Однак вирішальним є те, що я не можу пояснити всього, що є в мені, не можу все витягнути на поверхню. Лише досягнувши глибин своєї душі, я торкнуся своєї власної таємниці. Я поважаю цю таємницю. Лише там, де живе моя таємниця, я можу почуватися як вдома. А якщо я почуваюся так безпечно, то не потребую надмірних зусиль над собою для того, щоби почуватися добре. Там, в основі своєї душі, я перебуваю в гармонії з самим собою, досягаю внутрішнього спокою. Тут не може бути надміру та непоміркованости, тому що я відчуваю свою істинну суть. А коли торкаюся цієї суті, тоді й бачу свою правильну міру. Тут я перестаю порівнювати себе з іншими людьми. Тут не намагаюся заповнити внутрішню порожнечу зовнішніми речами, як-от багатство, слава, визнання, успіх, авторитет. Я перебуваю в мирі, а отже – у правильній мірі.

Присвятити себе праці

Так само, як і слово «таємниця», слово «присвята» втратило свою актуальність у сучасному світі. Однак, як на мене, ці обидва «застарілі» поняття якраз дуже важливі для сучасної людини. Я вважаю, що люди не вміють віддано працювати та брати на себе певні обов’язки саме через те, що не розуміють важливости присвятити своє життя комусь чи чомусь.

Вчителі скаржаться на те, що учні та учениці не можуть сконцентруватися під час занять. Вони вже звикли до мобільного телефону та телевізора, навчилися перестрибувати від однієї програми до іншої, перекручувати інформативну стрічку з великою швидкістю, нічого не запам’ятовуючи. Вони можуть всю інформацію почерпнути в інтернеті. Однак не знають, з якою метою це роблять. Тому їм дуже важко зупинитися на чомусь одному, вони втрачають здатність концентруватися. Звідки це невміння концентрувати увагу на чомусь одному? Мені здається, що корінь цього зла – у відсутності присвяти. Людина дивиться на речі поверхово. Вона не чує людини, яка розповідає щось про себе чи свою біду, вона не усвідомлює праці, яку зараз виконує. Якраз через невміння присвятити свій час діти й не цікавляться тим, що розповідає їм вчитель на уроках. Їх цікавлять лише оцінки.

Присвята завжди пов’язана зі захопленням. Якщо я вмію захоплюватися якимись речами, то цілковито їм віддаюся. Тоді мені приносить радість працювати з цими речами, взаємодіяти з ними або навіть просто на них дивитися. Учні, які не цікавляться нічим, не віддаються ніяким захопленням, виглядають млявими, неенергійними. Вони швидко втомлюються, їх охоплює нудьга. Вчителі зауважують це, і намагаються збудити їхню зацікавленість різними медійними засобами. Однак ці засоби дуже часто не ефективні. Тоді вчителі відчувають внутрішнє вигорання, тому що докладали надмірних зусиль. А повернути людям важливість присвяти в житті – це справді важливе завдання.

Присвята тісно пов’язана з вмінням відпускати та впускати. Я можу впустити у свій світ іншу людину чи якусь справу, якщо відпущу своє еґо. А моє еґо завжди має якісь потреби, які завжди крутяться довкола нього. Якщо я буду керуватися тільки ним у своєму житті, то буду робити тільки те, що цікавить лише мене. Але як тільки позбудуся своїх інтересів, то побачу ближнього. Нездатність концентруватися на одній речі – це, зрештою, нездатність бути тут і тепер. Я відчуваю внутрішній неспокій, не можу взятися за щось, тому що кружляю лише довкола власних потреб. Я завжди питаю себе: чи це приносить мені радість? І бачу, що жодна праця сама собою не приносить радости. Те, чи якась діяльність приносить радість, чи ні, залежить не від праці, а від мене і мого налаштування. Однак люди, на жаль, чекають радости зовні. Невміння свідомо перебувати при одній справі свідчить про відсутність золотої середини. Людина не почувається у своїй душі як вдома, потребує постійних змін, і нічого доброго з того не виходить.

За нездатністю присвятити свій час комусь чи чомусь ховається страх щось пропустити. Зараз може відбуватися щось цікаве, а я це проґавлю. Однак через страх щось проґавити я можу прогаяти саме життя. Не можу взятися за щось одне, і мені не подобається жодна діяльність. Я ж постійно втікаю від себе самого. А знайти себе зможу лише тоді, коли постійно питатиму себе, що мені приносить присвята цій справі, цій людині чи цьому проекту. Коли вірю, що ця справа, ця людина чи цей проект можуть бути для мене благословенням.

Попередній запис

Смирення як форма мужности

Наступний запис

Не вимірювати своїх потреб чужими мірками