Хибне мислення

Якщо наш розум не захоче встановити контакту з почуттями, то вся їхня енергія проявиться неконтрольовано, деформуючи процес мислення. Розум справді тупіє, якщо відмежовується від почуттів! У такому разі йому загрожують щонайгірші параної. Релігійна сфера – вдячне поле для дивовижних звершень голови, відтятої від серця. Переконаймося в цьому на прикладі теоретичних міркувань про себе та думання про інших людей.

МІРКУВАННЯ ПРО СЕБЕ

Заповідь, в якій коротко викладено зміст Божого вчення, закликає любити й поважати самого себе, довіряти та допомагати собі. Розум, відтятий від серця, знайде тисячі виправдань, аби не зважати на того першого ближнього, яким ми є самі для себе. Під впливом підсвідомого почуття провини людина бачитиме в собі лише й винятково зло. «Я ніхто, бо не здатен зробити нічого по-справжньому доброго. На всіх моїх учинках лежить печать гордині та егоїзму, і вони позбавлені будь-якої цінности. Я не заслуговую на нічию любов. Я безнадійний: погано молюся, неправильно спокутую, не вмію любити Бога. Я – безнадійний грішник із зачерствілим серцем. Я не гідний того, щоби Бог любив мене. Як Він узагалі може дивитися на таке порожнє місце!»

Розум, який не чує голосу зранених емоцій, може визнати заклик до покори беззастережною вимогою відмовитися від власних думок і рішень. Витворить теорію, відповідно до якої саме в цьому полягатиме віра приниженої істоти: вона має чекати на Боже світло в страху, який повсякчас нашіптуватиме їй, що власними самовільними діями вона може зруйнувати Божі плани щодо себе. Це насправді дивовижний витвір релігійного розуму, відтятого від серця. Дотримуючись таких поглядів, людина має відмовитися від мислення й рішучих дій та просто очікувати на «натхнення». Прикметно, що цей витвір розуму є старанно виплеканою теорією – раціональною позицією людини, яка глибоко вірить у Бога.

Підтримуючи такі власні «раціональні» переконання, людина в результаті надає їм цінности правди. «Адже знаю свої реальні недоліки, помічаю, який я невірний, бачу, як на долоні, свою зарозумілість. Такою є правда про мене! Цілком серйозно заявляю, що так воно і є!»

Насправді ж усе це – лише правда моїх відчуттів. Правда, яку я міг би перевірити, але не роблю цього, бо з часом дедалі більше й більше заглиблююся у фальшиві теорії щодо себе, заплутуюся в них.

Якби людина хоча б на хвилю усвідомила, що її почуття власної вартости глибоко зранене, то побачила б, як багато в її піднесених релігійних поглядах страху й розгублености.

Адже не таємниця, що чимало дуже релігійних людей, які ревно моляться й ретельно дотримуються всіх церковних правил, просто-таки панічно бояться змін! Теперішній стан справ трактують як щось абсолютно непорушне й агресивно реагують на будь-які спроби змінити те, що не має нічого спільного з незмінною істиною, а є лише модифікованою звичаєвістю. Сперечаючись на цю тему, вибудовують розгалужені теорії, щоб обґрунтувати свою позицію. Щосили волають, як Тев’є-молочник зі «Скрипаля на даху»[1]: «Традиція, традиція!» Дедалі більше утверджуються у власних поглядах, вірячи в силу своїх аргументів, тимчасом як найбільшою силою згаданих переконань є страх цих людей перед змінами. Ідеться про підсвідомий страх, який базується на тому, що перелякана уява повсякчас нашіптує про трагічні наслідки відмови від перевірених життєвих стежин.

Той самий неназваний страх може бути визнано формою життя, покладеного на вівтар любови. А релігійна мотивація служіння іншому навіть здатна призвести до повної втрати себе. Наприклад, побожні дівчата йдуть на контакт із наркоманами, алкоголіками, несучи їм послання надії. З плином часу, однак, вогонь у їхніх очах гасне, бо докладені зусилля майже не дають результату.

ДУМАННЯ ПРО ІНШИХ

Відлучення голови від серця сприяє також розвиткові нарцистичних рис. Не маючи контакту із собою, занедбуючи себе, людина втрачає здатність налагоджувати щирі зв’язки й з іншими. А це призводить до того, що в неї зникає відчуття їхньої окремішности, вона перестає сприймати їх як гідну поваги таємницю. У результаті її голова може перетворитися на кінозалу, в якій демонструють фільм про життя. Усі події, що відбуваються в навколишньому світі, така людина почне сприймати як гру акторів, для яких сама написала сценарій. Розумітиме їхні мотиви, знатиме, чого вони хочуть, але все це буде лише її проекцією. Таке сприйняття світу може змусити людину повірити в те, що вона виконує щодо інших особливу релігійну місію. Адже кожна людина отримує від Бога дари. Тож думатиме, що її дар полягає в тому, щоб керувати іншими. Адже вміє проникливо оцінювати їхній духовний стан, знає, що для них найліпше та чого хоче від них Господь. Крім того, здатна розпізнавати їхню незрілість, розуміє її причини.

Віра людини в те, що вона має виконувати щодо інших місію, може розвинутися так сильно, що будь-який опір у відповідь на її дії сприйматиме як злу волю. Не відчуватиме в такій ситуації реальности інших осіб, бо не віритиме в те, що вони просто інші, ніж їй цього хотілось би. Їй важко навіть подумати, що мають право на переконання, відмінні від тих, яких дотримується вона. Якщо відчувають інакше, то це не що інше, як вияв їхньої духовної незрілости. «Великодушно» може змиритися лише з тим, що вони не доросли до її бачення світу. Однак це не змінює того факту, що вони обертаються до неї спиною та прямують хибним шляхом. Не буде з ними боротися, нехай блукають. Проте якщо спробують відкрито висловити сумніви щодо її поглядів – більше не спатимуть спокійно! Таким є нарцисизм духовних провідників. Втративши контакт із самими собою, ці люди втрачають себе, з головою поринаючи у виконання вигаданої місії. Як наслідок, перестають також визнавати й поважати реальність існування окремих, відмінних від них осіб.

Така людина наскрізь пронизана страхом за себе й дуже боїться самотности! Однак, поки не загляне у власне серце – не відчує власних страхів. А отже, «просвітлений розум» і далі вестиме її точнісінько в протилежний бік від того, в який прагне рухатися її серце.


[1] «Скрипаль на даху» (Fiddler on the Roof) – один із найвідоміших бродвейських мюзиклів та знятий на його основі однойменний музичний фільм про життя євреїв у царській Росії (на території України), сюжетну основу яких становлять оповідання єврейського письменника й драматурга Шолом– Алейхема (1859-1916) про Тев’є-молочника. – Прим. пер.

Попередній запис

Аритмія серця

Наступний запис

Повернення