Ніч була глибокою, немов Маріанська западина. Біле авто котилося каменем в її темні глибини ось уже декілька годин і ніяк не могло досягнути дна.
Бульбашки зірок роїлися високо над головою, безконечно множилися – вільні, без берегів та кордонів.
Нарешті, перші Карпатські хребти заворушилися, як гігантські кити, дивуючись невідь-звідки вигулькнулому автомобілю, цій малій нікчемній рибі з жовтими очима, що посміла з гуркотом увірватися в їхній сон і порвати тишу.
Ліниво здвигнувши чи то плечем перевалу, чи то глибокою долонею крутояру, але, вочевидь, заворушилася спросоння якась гора, бо авто, наче перелякана риба, смикнулося вбік, зойкнуло гальмами і покотилося в яр…
Молода жінка, що сиділа за кермом, бачила перед собою лише місиво із зірок, ялинок і темної безвісти. Жах прикував її руки до керма, спопелив лице…
Різкий запах бензину і яскравий спалах з правого боку багажника збігся із страшною думкою: “Щоб хоч не загорілося!”
Вогонь швидко обмотував авто невблаганними жалами, вже й з-під двигуна викидав гострі кінці, тріскав, сичав, лизав, скручував бляху, як папір. Здалеку здавалося, що то гігантський вогняний спрут накинувся на свою жертву…
Авто зупинив стовбур могутнього дуба.
Чорний їдкий дим горілої гуми бухнув до салону, заповнюючи його швидко, як вода з-під крана скляну посудину.
Напівпритомна жінка спробувала вискочити з палаючого авто, але ноги не слухалися, а руки ніби вже і не її.
Порятунку немає. Молох техніки запраг ще одної жертви — молодої, уповні сил.
Вже картини пережитого життя в дивовижно яскравій послідовності закрутилися перед її духовними очима – ніби душа пустилася берега, аби почати свій шлях спочатку. Пам’ять незрозумілим чином відновлювала навіть давно забуте. Ціле життя, що пульсувало в десятках тисяч годин, спресувалося до однієї миті, і все це розум цілком встигав осмислити.
О Боже, ось вона, світлина в підсвідомості! Незагоєна. Незабута. Незахована. Ні! Я не хочу її бачити, не хочу! – кричить сама душа навіть посеред дикого вогню, їдкого диму і чаду.
Й жінка бачить саму себе – накриту білим простирадлом, навіть свої бліді коліна, а зовсім поруч – схиленого чоловіка в білому халаті. Боже! Вона навіть відчувала ту саму брудну, огидну, страшенно небажану, принизливу біль і холодний доторк металу. Ні! Ні!…
– Мамо! – дзвінкий дитячий голос вдарив їй просто в серце, підштовхнув його, наче годинникового маятника, що вже зупиняв ходу. Відчула власні руки й ноги, навіть спромоглася повернути голову на той оклик. Боже, чого ж вона сидить тут, коли двері авто відчинено навстіж! І аж тепер побачила: у відблисках вогню, простягнувши до неї руки, стояв хлопчик років семи. Язики полум’я вигиналися крутилися перед ним, як чудовиська, але малий на це не зважав.
– Ходіть, бо згорите.
І вона пішла до нього – здивована, слухняна, збентежена. Кров з надбрів’я спливала на щоку.
Малюк узяв її за руку, відвів на кілька десятків кроків від догоряючого автомобіля, обійняв, міцно притулився головою до грудей.
– Яке щастя, я встиг…
Вона скоріше інтуїтивно, аніж лагідно поклала долоню йому на голову – стояла сама не своя.
Та малий раптом заплакав – і це її прорвало. Ридма ридала разом з ним, обціловуючи його голову, лице, очі, ніс…
– Хлопчику мій любий, ти, ти врятував мене!
– То не я, а Той, хто он за тою гілкою живе!
– За гілкою? За якою гілкою? Ага ти жартуєш зі мною. Хочеш мене розрадити.
– Та ні, он за тамтою, – малий підняв догори руку, вказуючи пальцем на крону старої сосни. – Там…
– От чудасія… Зачекай, я навіть забула ім’я твоє спитати?
– Я не маю імені.
– Як то?
Малий здвигнув плечима.
– А чому ти назвав мене мамою?
– Бо ви моя мама.
– Мама? Хто тобі про це сказав?
– Він, – хлопець ще раз підняв руку догори.
– Гм… а ти сам один… у таку пору в темному лісі?
– Я вже давно тут. Незабаром сім років мине.
– Нічого не розумію. А де ж твої тато, мама?
– Ви – моя мама
– Гаразд, хай буде так. Ти, певно, сирота, до того ж загубився в лісі, ходив, блукав і от знайшов собі маму. Чи не так? – жінка аж сама втішилася своїм здогадом.
– Так, майже так…
– І ти згоден жити зі мною?
– Так, мамо… Я давно цього хотів.
– Хлопчику, мій дорогий, якби ти знав, як чудово й щемко звучить це слово у твоїх вустах. Тої миті я забуваю і про свою страшну пригоду – як добре, що ти там вчасно з’явився. – Жінка присіла біля малюка й міцно-міцно обійняла його. – Дитино моя. Боже, я зовсім не розумію, яким чином ти сам один та ще й стільки років тут живеш?
– Я не сам. До мене приходить Той, Хто живе за гілкою, я його дуже люблю. Він мій великий приятель. Колись підемо до Нього удвох і я вас познайомлю. Він вам дуже сподобається. Знаєте, а Він пригостить нас великими яблуками, ви таких ще в житті не їли.
– Гаразд, підемо. Тільки де ми сьогодні ніч переночуємо?
– А в мене є дупло. Воно просторе, затишне і тепле. У ньому повно горіхів, ягід, дикого меду і манни.
– Манни?
– Так, то такі солодкі білі крупинки, їх мені приносять друзі Того, хто живе за гілкою…
– Ой, хто ж то такий, що ти так часто про нього згадуєш?
– Він, як Тато мій і як Приятель. Взяв мене до Себе, коли… – хлопчик розплакався.
– Що, що ти хотів сказати?
– Та нічого, мамо, я на вас не ображаюся, – пригорнувся.
– На мене? Ти все думаєш, що я твоя мама? Бідне хлопченя. Малюк зітхнув
– Ходімо, бо вам, певно, холодно, мамо?
– Так, здається, тіло моє починають бити дрижаки..
Уже при перших десяти кроках жінку дуже здивувало те, що малюк крокує в темряві залюбки – ніби й нема ночі.
– Хлопчику, не поспішай, адже я нічого не бачу.
– Довіртеся мені, мамо, не бійтеся темряви, – малий запропонував свою руку.
– Ти що, бачиш у темряві?
– Так, і дуже далеко. Навіть коли дощ чи густий туман. Хочете, розкажу вам про ніч?
– А що про неї розказувати, темінь та й годі.
– О ні. Ніч – то теж світло, але воно просто іншого кольору. Світло дня завжди, бурхливе, життєрадісне. А світло ночі мудре, спокійне, лагідне, воно ніколи не поспішає, дає спочинок людям, рослинам і деревам. Без нього всі вони смертельно втомилися! Знаєте, світло дня – як ріка, а світло ночі – як озеро, в яке вона впадає з одного боку, а з другого, через греблю світанку, знову випливає, але вже очистившись, віддавши весь бруд темряві. Всі недобрі слова тонуть у світлі ночі й переплавляються в чисте повітря. Тому світанок щодня такий чистий і життєрадісний. Завдяки темному кольору ночі такий світлий день, мамо. А вам треба просто навчитися бачити вночі – тоді вона зовсім не страшна. Навпаки: полохлива і ніжна, вразлива і завжди свіжа. А яка вона містична!
Ось тут спить равлик, накрившись горіховим листком, там муравель великого заснулого джмеля завдав собі на спину і несе. Він – добрий мисливець. А сова яка гарна, сидить собі в дуплі і все бачить, навіть те, як ціляться в неї колючки терну. Та вона не боїться їх, бо знає, що постріли їх цвітом стають щоразу…
– Ти так гарно мрієш, що й дорослі позаздрили б.
– Дорослі дуже рідко підіймають очі до неба, через це вони розучилися мріяти.
– Їм, певно, ніколи.
– Це небезпечно, так можна забути дорогу додому й ніколи не повернутися. А там, поза гілкою, є дорога додому. Мамо, ось ми уже й прийшли.
– Але ж це дерево зовсім не товсте, як же ти в ньому живеш?
– То воно лише зовні таке. А всередині – зараз побачите.
Дупло в стовбурі легко пропустило обох до середини. І справді: простора кімната, світла, аж ясна, хоч ні вікон, ні дверей, ні свічки, ні каганця – диво. Навіть струмок на краю протікає. А над тим струмком – квітка. Велика і гарна, як сонце. О Господи, та це ж від неї іде оця ясність, що освітлює цілу кімнату! Але не осліплює, не б’є в очі. Замість ліжка – сінник із пахучих трав, у куточку старенькі столярні інструменти – рубанок, молоток, стамеска, пилочка, ніж.
– Мені здається, що я або в казку потрапила, або в сон – як усе це зрозуміти?
– Ніяк. Сприймайте так, як є. Цей куточок подарував мені мій Великий Друг. Ось його інструменти – Він у дитинстві сам ними майстрував. А цю чудову квітку подарувала мені на день народження Його мама. Дуже гарна пані, навіть квітка тьмяніє перед її красою.
– І вона, звичайно, теж мешкає за гілкою?
– Авжеж. А де ж їй ще бути? Вона теж моя мама.
– То скільки ж у тебе мам?
– Дві. Ви і Вона.
– А тато?
– Він одного разу не захистив мене…
– Тебе що, хотіли вбити?
– Не згадуймо, мамо. То було давно. Я не маю на нього гніву. Мені його дуже шкода. Ви краще вмийте в струмку обличчя, воно поранене і в крові. Ця вода не лише остудить, вона й загоїть ваші рани, заспокоїть, і ви побачите багато нового.
– Мені чомусь, коли ти називаєш мене мамою, починає ставати страшно.
– Знаю чому. Вам просто в дивовижу усе, що навкруги: велика кімната у звичайному стовбурі дуба, сяюча квітка, струмок і сам я.
– Інколи мене пронизує думка, чи не загинула я в нинішній аварії і перебуваю вже деінде, але не на землі. До того ж, мені дуже легко і добре з тобою. Тільки якось не по собі.
– Я не хочу робити вам боляче, бо й самого щемить.
– А тебе чому?
– Не можу не називати вас мамою, але мушу, бо люблю.
– Гаразд, якщо ти так хочеш, щоб я була твоєю мамою, зараз же покиньмо цю світлицю, яку ти називаєш дуплом, і я з радістю заберу тебе додому.
Малюк зітхнув і сказав:
– Не можу. У мене дуже багато роботи.
– Якої роботи? Ти маєш на увазі – прогулюватися лісом?
– Майже так, – сумно усміхнувся малий. – Незабаром ви побачите мою працю і все зрозумієте. І тоді станеться навпаки: ви захочете залишитися тут, зі мною.
– Що ж таке має статися?
– Вам потрібно набратися сил – підкріпіться моїми суницями і медом.
– Твоя водичка, хлопчику, справді чудова, свіжість на обличчі така приємна, аж щемка.
– То загоюються ваші рани. Ви тепер така гарна. Я тішуся вами.
– Дякую, хлопчику. Давно я не чула таких слів. Невже справді усе це мені не сниться?
– Мабуть, що ні, адже я живий і ви живі.
– Але я вже тепер настільки насторожена твоїми словами, що й не знаю, що думати.
– Скоро зійде вранішня зоря, і все вам стане зрозумілим.
– Знову якісь таємниці. При чім тут зоря? Скажи мені правду, хлопчику, чого ти мене врятував і привів сюди?
– Я вже вам сказав: я ваш син.
– Мабуть, я збожеволіла. У мене немає сина і ніколи не було. У мене двоє доньок: Оксана і Віра.
– Як шкода, ви так скоро забули про мене, а я думав про вас безперервно, думав і молився. Бувало, цілими ночами стояв під вікнами вашої хати і плакав – я дуже хотів до вас.
– Хлопчику, ти просто вбиваєш мене своїми словами. Несподівано знадвору постукали. Спочатку зрідка, а потім все частіше і частіше.
– Хто то? – спитала самими очима.
– Мої братики і сестрички. Вони до мене приходять щоранку – тоді, коли з’являється ранкова зоря.
– І вони що, теж мої діти?
– Ні, але вони мають таких самих мам.
– Ти хотів познайомити їх зі мною?
– Не обов’язково. Але я мушу вийти до них.
– А мені з тобою можна?
Малюк взяв жінку за руку, заглянув в очі:
– Я буду поруч. Не покину вас.
Аж тепер, коли вийшли із світлиці і ступили перші кроки в досвіток, жінка зрозуміла силу маленької долоньки.
– Матір Божа! Що це таке?!
Скрізь, куди сягало око, майже упритул один до одного, стояли жахливі маленькі створіння: дрібні, нерозвинуті тулуби і великі, із заплющеними очима голови. Всі голіненькі, всі криваво-прозорі і зростом не вищі кульбаби. Похитувалися в такт власному голосінню: “Наші мами не хочуть нас, вони вбили наші тіла! Немає жорстокіших у цілому Всесвіті, бо ніде мами не вбивають дітей. Відкрийте нам двері до Отця Небесного, Він дав нам життя і прийме нас як рідних. Тут холодно нам і страшно, а в Нього любов і тепло, тут темінь без просвіту, а в Нього світло і ласка. Ми розкажемо Отцю Небесному про злочини наших мам”.
– Боже! – жінка повільно опустилася на коліна.
Перед нею розверглася ціла панорама найстрашнішої війни в історії людства: війни матерів проти своїх дітей.
– Мамо, вони приходять сюди, щоб я показав їм двері до Неба – так наказано мені.
… Мати не сміла дивитися в очі синові…
… – я був такий самий, як і вони, але мій Великий Приятель взяв мене на долоню і сказав: “Встань і рости на славу Моєму Отцю, будь добрим провідником для душ убитих матерями братів твоїх і сестер, бо їхнє є Царство небесне…” і вдихнув у мене нове життя й нову плоть.
– Сину мій,
Малюк вклякнув біля неї, обійняв.
– Мамо..
– Я ж не хотіла, не хотіла, розумієш?! Але лікарі переконали, що треті роди загрожують мені смертю. І батько чомусь не зупинив мене. Прости нам. Ліпше би я…
– Знаю, але ви не померли б. А тато погодився, бо він дуже любив вас. Знаю, як багато ви молилися, як вимолювали прощення, знаю про татові муки і докори сумління, вони ще й зараз не втишилися. Я теж просив мого Великого Приятеля за вас обох.
– Я не піду звідси, залишуся з тобою, сину. Будь ласка, не проганяй мене, я допомагатиму тобі в усьому. Всі оці нещасні діти дуже потребують мене…
І ніби на підтвердження її слів багато малих криваво-прозорих душ почали ховатися в складки її одежі або просто тулилися до ніг, – вони шукали материнського тепла…
А наступної ночі вогняна заграва й страшне голосіння та плач переповнили ліс. І мати вжахнулася, побачивши, як розверглася земля, бухкаючи полум’ям, як розлючені злі духи, осідлавши безліч людей, гнали їх до вогненної ями. І було серед них багато-багато жінок…
Р. S. Телебачення і кримінальні сторінки газет повідомили, що на дні крутояру знайдено повністю згорілий легковик, який пролежав більше трьох місяців. Останків тіла в ньому не знайдено. Жінка, що перебувала за кермом, досі розшукується рідними і відповідними службами. Далі засоби масової інформації подавали прикмети жінки, що пропала безвісти…
Роман Брезіцький
КІНЕЦЬ