Хрещення Ісуса та очікування Ізраїля

Воскресіння Ісуса для Його перших послідовників було немов сяюче світло, що просвітило їхній розум, щоб вони могли зрозуміти Його особу та звершене Ним діло. Це розуміння вони осягнуть лише поступово, як видно із низки новозаповітних текстів й зокрема із титулів, які в них надано Ісусові. Деякі з таких титулів надавали Йому ще за земного життя, утім, лише після воскресіння стала зрозуміла вся глибина їхнього значення.

Застосування до Ісуса певних означень, що сягають корінням до старозаповітного об’явлення, – це один із перших виявів нового способу читання Старого Заповіту, його «християнського» читання. Ісуса називають «святим Божим», «слугою Божим», «пророком», «сином Давидовим», «Сином Божим», «Господом», «Спасителем»; сам Він називає Себе «Сином Людським». Усі ці вирази висловлюють те, чим ізраїльський народ жив упродовж багатьох століть, вони тісно пов’язані з його надзвичайною історією, з його очікуваннями і надіями.

Християнська спільнота живе новою дійсністю Ісуса воскреслого. Вимовляючи ці титули, повне значення яких здійснюється в Ісусі з Назарету, перші християни висловлюють свідомість, що тепер вони становлять правдивий Ізраїль, в якому починають здійснюватися Божі обітниці.

Хрещення Ісуса

Як звіщалося в апостольському проповідуванні, месіянські часи почалися із хрещенням Ісуса, яке згідно з первісною схемою цього проповідування розміщується в контексті діяльности Івана Христителя (пор. Дії 1:21-22; 10:37). Цей епізод – ніби «перехрестя» тих титулів, що їх надають Ісусові.

У Євангеліях розповідається, що під час хрещення Ісуса «відкрилися небеса». Це натяк на Іс. 63:19. Цей стародавній пророк благав Бога у своїй молитві повторити давні чудеса, чудеса того великого визволення, коли Він в Ізраїль «поклав Свого Духа Святого» (Іс. 63:11-14) і через цього Духа привів його до місця відпочинку, до обіцяної землі.

Сходячи тепер на Ісуса, Дух здійснює ті пророцтва, в яких провіщено Його присутність у нащадкові Давида, ідеальному цареві, про якого говорив Ісая (Іс. 11:1 нн), отрокові Ягве (Іс. 42:1 нн; 61:1 нн).

Ісус помазується Духом (Дії 10:38) на царя, пророка та слугу Божого задля здійснення складної місії звіщення та встановлення Його царства. Він наділений Божим Духом і Божою силою, що в Луки відразу показані в дії (Лк. 4:14).

«Голос» з неба потверджує та пояснює з’явлення Духа: «Ти Син Мій Улюблений, що Я вподобав Його» (Мр. 1:11). Ці слова нагадують деякі вислови із псалмів (Пс. 2:7; 89:28) та Ісаї (Іс. 42:1), в яких проголошувано Боже синівство царя з Давидового роду і отрока Ягве.

Тож хрещення є для Ісуса тим моментом, в якому Отець покликає Його до сповнення Його місії, подібно як були покликані до своєї місії найбільші пророки (пор. Іс. 6; Єз. 1-3).

В апостольському проповідуванні хрещення Ісуса бачилося як прототип християнського хрещення, себто моменту, коли ми отримуємо Духа, що чинить нас Божими дітьми, завдяки чому охрещений може звертатися до Бога іменем «Отець» (Рим. 8:15-17), подібно, як і сам Ісус.

Згідно з тогочасною юдейською символікою «голуб, що сходить», про якого сказано в Євангеліях, – це образ Божого Духа.

Очікування Ізраїля

Після хрещення Ісус розпочинає Своє проповідування, звіщаючи, що час сповнився і що царство Боже наблизилося (пор. Мр. 1:15).

Ці слова лунали немов звук сурми, від якого здригнулася душа ізраїльського народу: чи не прийшов це так довгоочікуваний Божий Посланець, Месія, щоб визволити вибраний народ, що вже стільки часу терпів поневолення?

Месія. Що означає, це слово, що так часто супроводжує ім’я Ісуса? Це пасивний дієприкметник (часто вживаний як іменник) від єврейського дієслова, що означає «помазувати (олією)». Це слово завжди має виключно релігійне значення і вживається лише в тих випадках, коли когось «посвячують» через помазання олією.

Як правило, у Старому Заповіті помазання відбувалося під час церемонії коронації царя (пор. Пс. 89:21; 1 Сам. 9:16; 16:3; 1 Цар. 1:34-35). Крім цього, сказано про помазання пророка Єлисея (1 Цар. 19:16) та первосвященика Аарона (Лев. 8:12). Втім, у загальновживаній мові Месія, тобто «Помазаник» за антономазією, це був цар – нащадок Давида.

У часах Ісуса нащадки царського роду вже віддавна були звичайними громадянами; та все ж таки надія, що хтось із роду Давида визволить Божий народ, була як ніколи оживлена. Тож слово «Месія» вказувало саме на того Давидового нащадка, якого з нетерпінням очікували, а матеріяльне помазання олією більше навіть не виникало в уяві.

Зрештою, ще наприкінці вавилонського заслання (586-538 рр. до Хр.) слово «помазаний» втратило своє матеріяльне значення і вказувало на особу, якій Бог доручав сповнити якусь надзвичайну місію. Так, «Божим помазаником» названо навіть поганина, перського царя Кира (Іс. 45:1), який звільнив євреїв із заслання, дозволивши їм повернутися на батьківщину. Духовне значення цього слова стає ще зрозуміліше в Іс. 61:1, де йде мова про доручені Богом завдання Його Посланцеві, що буде «помазаний» Божим Духом, тобто буде наділений Божою святістю і силою, щоб здійснити свою місію. Слово «Месія» у грецькому перекладі стало звучати «Χριστός» і в цьому вигляді перейшло до модерних мов як титул, яким звичайно супроводжують ім’я Ісуса: Ісус Христос.

Однак Ісус викликав в усіх здивування. Очікування Божого Посланця-Месії, що в Його часах в Ізраїлі неабияк пожвавилося, зосереджувалося переважно на матеріяльних аспектах месіянського часу, що їх яскраво описали стародавні пророки. Месія, син Давида, нащадок великого ізраїльського царя, мав відновити, а то й перевищити тріюмф, славу і добробут царства свого предка Давида і передусім мав визволити Ізраїля з-під важкого ярма римського панування. Адже в часах Ісуса Палестина була немовби пороховою вежею: хто б із тієї чи іншої причини не збунтувався проти римської влади, одразу знаходив фанатичних послідовників, що вітали його як Визволителя і Месію. У той час виникало чимало таких повстань, що їх придушували в крові римські легіони (про два такі повстання згадано в Дії 5:36-37).

У такому соціяльно-політичному кліматі Ісусові нелегко було представляти Себе як Месію, місія якого мала докорінно інакший – духовний та універсальний – характер. І справді, Він ніколи не називає Себе цим титулом. Ісус лише діє і проповідує, закликаючи співвітчизників слухати і приймати Його слово. Сповнюючи Свою місію, Він неодноразово вказує на її мету (пор. євангельські тексти, що починаються словами: «Я прийшов, щоб…», напр., Ів. 10:10; Мр. 2:17), цитуючи старозаповітні тексти, в яких наголошувано духовне відновлення та визволення від гріха. А будь-який надто приземлений, зосереджений на Його людській особі ентузіязм, будь-яку політично-націоналістичну інтерпретацію Його місії Він розвіює в самому зародку.

Після чудесного помноження хліба натовп, утамувавши свій голод, запитує себе, чи Ісус часом не той, «що повинен прибути на світ». Це чудо було для них доказом, що Ісус володів божественною могутністю, і це чітко свідчило про Його месіянство. Треба було лише привселюдно проголосити Його царем, аби весь Ізраїль пішов слідом за Ним, слухаючись Його наказів. Запал натовпу доходить до того, що люди взагалі задумують схопити Ісуса і насильно зробити Його царем (Ів. 6:14-15).

Наївна спроба вручити Ісусові царський скипетр та вінець зазнає краху: Він ухиляється і відходить на самоту. Його царство є не з цього світу і не має нічого спільного з політичною владою. Наступного дня, пояснюючи в Капернаумській синагозі значення здійсненого попереднього дня чуда, Ісус рішуче загасить ентузіязм народу, що наситився чудесно помноженим хлібом, так що більшість із них розчаруються і покинуть Його (Ів. 6:60-71).

У Своїй першій проповіді Ісус звіщає царство Боже, тобто насамперед панування Бога всередині людини, в її сумлінні. Згодом у Своїх порівняннях та притчах Він ще глибше пояснить, у чому полягає те царство. Поступово Він покаже, що саме Він є засновником і главою цього царства і що Він володіє всією силою, необхідною для його встановлення. Та пояснити народові і навіть Своїм учням суть Своєї місії завжди залишатиметься для Ісуса найважчим завданням.

Через деякий час після початку Свого прилюдного життя Ісус повертається до рідного містечка Назарету, мешканці якого вже не раз чули, з яким подивом та захопленням люди оповідали про їхнього теслю. Ісус прибуває сюди в суботу, у святковий для євреїв день, і бере участь у релігійній відправі в синагозі. Коли настає час читання, начальник синагоги мимоволі подає Ісусові сувій із пророцтвами Ісаї.

Ісус читає короткий уривок, в якому написано про обіцяного Месію, про чуда, які Він має чинити, та про «благу вість», що Він має звіщати убогим і пригнобленим (Іс. 61:1). Закінчивши читати, Ісус проголошує: «Сьогодні збулося Писання, яке ви почули», – чітко даючи зрозуміти, що провіщений Ісаєю Месія стоїть перед ними (Лк. 4:14 нн). Але назаретяни не хочуть повірити, вони надто добре знають цього… Месію: «Чи ж то Він не син Йосипів?» – здивовано питають вони один в одного. Марко, розповідаючи про цей самий епізод (Мр. 6:1-6), наводить подібні слова: «Хіба ж Він не тесля, син Маріїн?»

Ці запитання зумовлені тим, що серед євреїв було поширене переконання: Месія мав прийти несподівано, і ніхто не мав знати, звідки Він з’явився (Ів. 7:25-27).

Але зараз нас передусім цікавить, як Ісус використав слова Ісаї, застосовуючи їх до Своєї місії. Коли Іван Христитель послав із в’язниці своїх учнів запитати в Ісуса, чи Він справді Месія, Ісус також відповів словами Ісаї (Мт. 11:4-6; пор. Іс. 35:5; 61:1).

Виходить, що, вдаючися передусім до Писань, Ісус намагався спонукати Своїх сучасників переосмислити уявлення про Божого Посланця, оскільки їхні очікування зосереджувалися виключно на образі Месії-царя з роду Давида. Ісус звертає увагу на тексти, що показують Божого Посланця в іншому світлі, використовуючи образи, що мають доповнити образ царя з Давидового роду. Цього останнього образу не відкинено, він лише мусить очиститися від матеріяльних і націоналістичних елементів, які нашарувалися на ньому.

Попередній запис

Воскресіння Ісуса

Наступний запис

Ісус – «пророк», «Син Давидів», «Отрок Ягве»