Християни розриваються між власною відповідальністю і залежністю

Суспільний тренд чи не занадто акцентує на самостійності, а в деяких християнських колах побутує авторитарний підхід, за яким владні стосунки (наприклад, між батьками та їхніми дорослими дітьми, між членами громади і керівникам громади) розглядають як духовні. Як наслідок, у громадах головним є не взаємна повага і залежність від Бога, а керівник і підлеглі.

* * *

У багатьох християнських колах поширені дуже нездорові соціальні норми, які значною мірою сприяють розвитку авторитарних методів виховання, вимог сліпого послуху та суворості в стосунках між батьками й дітьми. Кажучи про це, я маю на думці не тих християн, які мають консервативні погляди щодо певних цінностей, а тих, які поводяться так, ніби доброю міркою суворості можна вигнати гріх із дитини. Такий спосіб виховання суперечить не дише чітким біблійним заповідям, наприклад, застереженню, щоб батьки не дратували своїх дітей (Еф. 6:4), а й веде від Євангелій та запропонованого в них милосердя до самовпевненості й боязкого ставлення до життя. Коли придивитися уважніше, то стає зрозуміло, що такий спосіб виховання слугує не дитині, а потребам батьків отримати й зберігати якнайбільший контроль над думками й почуттями дитини. І якщо стосунки значною мірою засновані на владі, то з’являється виправданий страх втратити «любов» дитини, якщо перестати її контролювати.

І доволі часто для такого підходу характерне переконання, що підпорядкованість людським авторитетам – це те саме, що послух Богові. І майже нічого не змінюється, коли діти виростають: батьки залишаються авторитетами.

Однак вже на перших сторінках Біблії дуже чітко прописано певний порядок: або ти пристаєш до своїх батьків, або до свого чоловіка/дружини (або одне, або друге). «Покине тому чоловік свого батька та матір свою, та й пристане до жінки своєї, і стануть вони одним тілом» (Бут. 2:24). Це виразно приписаний порядок, що стосується сотворінь, і тут нема чого багато пояснювати. І все-таки я знаю християн, які в 40 чи 50 років ще не вміють сказати своїм батькам: «Знаєте, цього року ми хотіли б святкувати Різдво трошки інакше, ніж завжди. Ми хотіли провести свято разом із бездомними в місії біля вокзалу». Я навіть знаю багатьох таких християн, які через це кожного року «змушені» їхати в християнський відпочинковий табір (байдуже, чи хочуть вони цього), бо це єдина допустима альтернатива.

Так порушується заповідь «Шануй свого батька та матір свою», бо її неправильно сприймають як заборону відокремитися. Якщо сім’я проводить перший день Різдва з батьками, другий – зі сватами, а на третій день всі збираються разом і кажуть: «Ой, як добре, що ми всі зібралися (але в думках кожен примовляє: «Ой, як було б чудово, якби я все Різдво міг подрімати десь на курорті»), то це все нечесно.

Поміркуйте, які сигнали використовуються у Вашій громаді або серед людей (з таким самим стилем побожності, як Ваша) для того, щоб заборонити визначати межі? Що стосується дітей та батьків, то це може бути взаємно: є діти, які бояться залишити своїх батьків, і є батьки, які всіма силами тримаються за дітей.

Я знаю батьків дорослих дітей, які вирішують, яке виховання отримають їхні онуки. Це відбувається, наприклад, так: «Якщо ви не пошлете своїх дітей у гімназію, то не успадкуєте потім землю». В інших сім’ях цілком очевидно, що дорослі діти повинні належати до тієї самої громади або не мають права виїхати з рідного міста, навіть якщо є така необхідність. Тоді лунають погрози, застосовується психологічний терор і вдавання безпомічності. І всі в громаді про це знають. Але ніхто не скаже: «Те, що ти робиш, – гріх. Ти авторитарний тесть і пригнічуєш розвиток здорового подружжя твоїх дітей».

Просто жахливе те, що виявляється в кабінеті подружньої терапії, якщо дорослі люди не зуміли відокремитися від батьків. Подружжя свариться за те, як правильніше пекти сливовий пиріг (із дріжджового тіста чи з пісочного), свариться за це роками. Чи має ця сварка справді щось спільне із сливовим пирогом? Ні, вона пов’язана з тим, що одна мама пекла пиріг із дріжджового тіста, а друга – з пісочного. І «правильно спечений» пиріг для цих дорослих ще й досі – це той, який власноручно спекла мама. А «справжню» різдвяну ялинку увінчує зірка? Ні, ангел. А туалетний папір треба відривати рухом від стіни, ні, рухом до стіни. Оце конфлікти!

Двоє культурних, освічених людей сидять у кабінеті консультанта з подружніх питань, платять по 150 марок за годину, щоб сваритися про те, як вішати туалетний папір. Через такі сварки руйнуються подружжя, діти втрачають батьків. У чому тут насправді річ? Звичайно, не в пирогах, ялинках і туалетному папері. Річ у тому, щоб витримати конфлікт лояльності. Стосунки з батьками конкурують зі стосунками з чоловіком чи дружиною, а згода на дріжджове чи пісочне тісто може означати зраду сім’ї, з якої походиш. Це означає, що ці дорослі люди насправді ще не створили свою сім’ю, не розвинули власних традицій, їхнє почуття приналежності одне до одного постійно перебуває під загрозою, а мир у подружжі можливий лише тоді, коли партнер, більш зрілий емоційно, підпорядковується сім’ї, з якої походить менш зрілий партнер. Розумніший поступається. І тихенько страждає, доки не урветься терпець.

Коли говоримо про процес відокремлення, то маємо на думці не географію. Довгі кілометри, що розділяють батьків та їхніх дорослих дітей, інколи справді дуже помагають. Проте ми говоримо про емоційні зв’язки. Немає значення, чи Ви живете за 4000 кілометрів, чи за 40 метрів від батьківського дому, якщо всі Ваші думки завжди з батьками.

Однак не завжди батьки намагаються контролювати дорослих дітей і впливати на них. Декому буває дуже зручно залишатися просто великим хлопчиком або великою дівчинкою. Справжнє подружжя – це завжди ризик: хто з усією готовністю зважується на зустріч з іншою людиною, той, зустрівшись із нею, зазнає не лише найкращого і найглибшого, а ще й найболючішого досвіду свого життя. І це не так уже й погано, бо сприяє дозріванню особистості й звільняє від хибних очікувань. Хто помиляється, буде розчарований у подружжі. Бо подружжя – це не лише необхідні захисні межі для процесу розвитку, що триває до кінця життя. Це ще й простір, де нам запевнена фрустрація, яка зумовить необхідні зміни. Щоб уникнути цього болісного, хоч і необхідного процесу, є чудова можливість: чоловік (жінка) емоційно залишається з мамою і татом! Вони мене люблять і не скривдять, а якщо чоловік чи дружина буде до мене недобрий/недобра, вони мене, безперечно, підтримають. Так я зможу жити далі зі своїми розчаруваннями, мені не треба буде змінюватися, а емоційно я залишатимусь дитиною.

Те, що відбувається в сім’ях (чи, на жаль, не відбувається), переноситься потім на структуру громади. Хто не навчився відстоювати свою позицію щодо батьків, той не вмітиме робити це і за межами батьківського дому, а в громаді, до якої належать батьки, і поготів. Отак із сімейних структур виростають громадські структури, в яких десятиліттями правлять «сірі кардинали». Іноді вони вдаються до духовних зловживань. Це означає, що одні люди розпоряджаються іншими, використовуючи їхні страхи перед Богом, які самі ж і навіяли. І врешті «погляд знизу»: якщо молодші просто переймають те, що старші завжди вирішували і в що вірили, то в них нема нагоди думати самим, сумніватися в Богові й на власному досвіді дізнатися, що Він – це Той, хто завжди зберігає вірність.

Мені інколи здається, що в деяких громадах майже неможливо вижити, якщо людина не пройшла своєрідного періоду дозрівання. Сумніватися в традиціях та вченнях – це все одно, що замахнутися на святая святих. Але ж зрозуміло, що дитяча віра має трансформуватися у віру дорослої людини, у власну, нову віру. Лише тоді вона залишиться живою і дитячою. «Віра другого покоління» вичерпується вивченими напам’ять богословськими тезами та догмами, які не мають сили змінювати життя і задавати йому новий напрям.

Відокремлення – це процес, що триває все життя. Він створює головну передумову для всього справді власного. Для власної сім’ї, власної віри, власного життя. Однак він ніколи не відбувається без внутрішніх конфліктів, а іноді і не без зовнішніх. І все-таки цей процес корисний для обох сторін. Стосунки «батьки-дитина» можуть перетворюватися в дружбу між батьками й дорослими дітьми, якщо обидві сторони мають право на самоствердження та повноліття. Така дружба незрівнянно краща, корисніша і потрібніша для обох сторін, ніж стосунки, побудовані на страху й силі.

Попередній запис

Увесь світ поганий: За якими критеріями можна це перевіряти?

Наступний запис

Невелике зауваження