ХРИСТОС ВЕДЕ

Маленьке людське дитя і велика могутня рука. Обличчя ще наполовину в темряві, а наполовину вже в сяйві світла. Очі ще ніяково запитують: Куди? – і дивляться вже упевнено “туди”, у далину. Велика могутня рука присутня тут, вона міцно тримає руки дитяти. Тільки б не упустити її, ніби промовляє правиця дитини, пригортаючи до себе руку Всемогутнього. Графік Ганс Г. Анніс (XX ст.) назвав своє полотно “Провід”.

Чи можна ідею, зображену на картині, перенести на наше життя з Богом? Вірогідним це стане лише тоді, коли оглянешся назад. Скільки подій спричинилися до мого теперішнього становища на даному етапі життя. Чому я є таким, а не іншим? Оглядаючись на попереднє життя, очевидно побачу ту “червону нитку”, яка тягнеться крізь непомітні історії мого минулого аж до тепер. Чи не повинно було все це відбутися, щоб сформувався мій характер, щоб я дозрів у своїй позиції. З подивом можу лише констатувати: Бог вів мене шляхетно, не застосовуючи насильства, з любов’ю, не порушуючи моєї свободи, та водночас як той, хто знає, чого домагається.

“За кулісами випадковостей мого життя посміхається сам Бог”, – сказав хтось.

Карло Каретто (нар. 1910), про якого я ще розповідатиму, згадуючи про своє покликання, пише: “Наше життя має сенс, бо Бог творить його, і воно стане зрозумілим щойно тоді, коли Світло Боже освітить його”.

Едіт Штайн, яка народилася у Вроцлаві 1891 року в родині євреїв, – поважний знаний філософ та знаменитий оратор у тридцятилітньому віці навертається до віри в лоно Церкви, після довголітніх пошуків знаходить нарешті своє покликання і, маючи 42 роки, вступає до монастиря кармеліток. Згодом, через дев’ять років, помирає від удушення газом у концтаборі Аушвіц (пом. 1942). Під час перебування в монастирі в Кюльні, вона пише: “Що не було моїм задумом, стало Божим. І чим більше подібне переживаю, тим живіше в мене почуття віри та переконання, що з позиції Бога жодних випадковостей не існує. Ціле моє життя з усіма його незначними подіями – передбачене Богом, Його провидінням, і в Божих очах цей взаємозв’язок значного та незначного є звершеним і змістовним. І я відчуваю велику радість у світлі слави, бо знаю, що і мені цей змістовний взаємозв’язок розкриється в повноті”.

Отож, щоб віднайти покликання, треба спостерігати, як Бог виплітає нитки життя, куди Він бажає спровадити мене через маркантильні та незрозумілі події минулого, а навіть каміння, які загороджують мені шлях, щоб змусити зректися “вигаданих” мрій. Як легко піддаємося спокусі і робимося нетерплячими, коли не так швидко та не настільки виразно вимальовуються наші наступні кроки, якими маємо йти далі. Але таким є Божий провід, що час від часу допускає з нами “великі упадки” і показує Свої плани. Він немов ліхтариком завжди освітлює лише незначну частину дороги, щоб наступні кроки ми робили впевнено. Використання прожекторів із дальнім світлом – досить рідкісне явище. Ми зобов’язані не тільки віднайти свій шлях, а при цьому одночасно навчитися довіряти, бо довіра – це те, чого найперше потребуємо, коли серйозно хочемо віддати себе Богові. Без довіри Він не зможе з нами співдіяти.

Внутрішній неспокій, про який ми згадували вже на початку, бажання “бути більшим для Бога”, звернення Бога до нас без слів, яке ми чуємо, бажання “бути любленим Ним” – це спосіб, в який Христос кличе сьогодні людей. Провід – лише зовнішній вияв “покликання”, а Його раптовий несподіваний прихід та притягнення до себе є внутрішньою стороною. Чого Він цим домагається, ми вже сказали, – особистого зв’язку із Ним, завдяки якому ми відважуємося ступити на пригодницький шлях довіри, віри та любови. Часто через це внутрішнє вербування Христос показує і напрямок, куди таке пригодництво разом із Ним мене запровадить. Він “промовляє до мене”, звертаючись через конкретні потреби людей, конкретні завдання та образи…

  • Показує, наприклад, надмірне страждання у світі хворих і немічних людей, яким я хотів би допомагати. І добре знаю, що їм потрібні не тільки ліки, а й лагідне слово і любов, тепло та опіка. Коли подібні думки сильно непокоять мене, можливо це сигнал, щоб шукати покликання саме в цьому напрямку?
  • Відчуваю радість, допомагаючи в організації праці з дітьми та молоддю. Можливо, це заклик працювати помічником у ділянці пасторальної праці, чи катехитом, і повністю віддати себе Богові?
  • Скільки задумуємося над змістом цілого нашого існування, помічаємо нестриманих людей, які не знають, для чого живуть… Може потрібно допомогти їм у вирішенні важливих життєвих питань, засвідчити перед ними віру. Можливо, це покликання до священства?
  • Все більше відчуваю, скільки поверхневого і даремного говориться у світі, як занедбується багатий зміст слова… А коли пізнати, що тиша, молитва, роздуми про Бога мають таку лікувальну силу і через мене можуть стати зціленням для інших… Можливо, Христос кличе мене жити свідомим життям молитви і роздумів у спільноті монастиря?
  • Мене приваблює особливий спосіб життя чи конкретне служіння… Можливо, це заклик саме до такого життя?
  • Існує певний образ, що є зразком для мене, і я хотів би наслідувати життєвий шлях конкретної особи, стати подібним до Франциска, Матері Терези чи бути таким, “як наш капелан”… Можливо, цей образ просто знаряддя в Божих руках, за допомогою якого Він хоче творити тебе і розкрити твоє покликання?

Звичайно, ми могли б наводити багато подібних прикладів, та перелік залишиться неповним. Як відбувається саме покликання, цього неможливо подати “списком”. Як кожна людина є оригінальною, так і покликання кожного відбувається неповторно. Бог напрочуд винахідливий.

Попередній запис

Стань, ким ти є! або: Покликання потрібно розпізнати

Наступний запис

Рука, яка вказує на Величніше або: Покликання пізнаємо через людей