Хто на першому місці

Як я вже казала, моя тітонька Ліззі була для мене дуже дорогою людиною. Перед своєю смертю мама просила тітоньку Ліззі заопікуватися мною, коли щось трапиться з нею до того, як я виросту.

Незважаючи на те, що я не жила з тітонькою Ліззі після маминої смерті, ми стали дуже близькими. Вона стала для мене, як мама. Вона любила мене, як дочку, і завжди молилася за мене.

Як це заведено в більшості релігійних згромаджень, орден св. Клари дозволяє сестрам відвідувати свої сім’ї, особливо в час серйозної хвороби чи смерті. Коли я вирішила добровільно поїхати в Америку, то, оскільки була близькою з тітонькою Ліззі, а моя рідна мама померла, я запитала свою настоятельку, чи можна мені поїхати додому, якщо моя тітка буде дуже хвора чи помиратиме. Звичайно, мені дозволили, і я, було, казала тітоньці Ліззі: «Не помирай, поки я не приїду додому».

Вона, було, відповідала: «Я не збираюся помирати. Я буду тут, коли ти приїдеш».

1984 року я поїхала до Латинської Америки. Це була саме та подорож, коли ми «потрапили в пастку» через громадянську війну в Болівії. Після Болівії ми приїхали в Бразилію, де я згідно з графіком повинна була провести кілька тижнів, служачи священикам, сестрам і мирянам.

Але щойно приїхала, як телефоном мені повідомили, що в моєї тітки стався інсульт і вона помирає та що мені слід негайно повертатися в Ірландію. Моя настоятелька в Тампі пообіцяла дістати для мене квиток з Тампи до Ірландії, тому мені треба було приїхати в Тампу якомога скоріше.

Я була вкрай засмучена. Тітонька Ліззі була мені дуже дорога. Ось-ось мала розпочатися Меса, отож я вирішила почекати, коли вона закінчиться, а вже потім вирушати до Тампи. Глибоко в душі я надіялась, що зможу ще застати тітоньку Ліззі живою, і це було джерелом якоїсь розради. Інгрід і Джіл підтримували мене в моєму горі.

Під час першої частини Меси я молилася за тітоньку Ліззі і думала про все те, що маю зробити перед від’їздом: графік був дуже щільний, деякі зустрічі потрібно було скасувати. Я мала твердий намір їхати додому, тому що це видавалося правильним. У мене був дозвіл, і мої рідні сподівалися, що я приїду.

Коли я йшла до Причастя, голова була забита думками про це. Коли я простягла руку, щоб прийняти священну Гостію, Господь запитав: «Брідж, хто на першому місці у твоєму житті?»

Я відразу відповіла: «Ти, Ісусе».

Слово, яке я почула у відповідь, прозвучало дуже потужно: «Тоді Я не хочу, щоб ти їхала додому. Я привів тебе сюди. Саме тут ти повинна бути».

Я почала захищатися: «Але, Ісусе, я повинна їхати додому, бо моя тітка помирає і я ніколи більше її не побачу, а я обіцяла приїхати, і маю дозвіл від настоятельки». Я шукала всілякі відмовки, які лише могла вигадати.

Я ніби почула, як Господь повторює ті слова: «Брідж, хто на першому місці у твоєму житті?»

І знову я сказала: «Ти, Ісусе».

Він відповів: «Ну тоді Я не хочу, щоб ти їхала додому».

У той момент я побачила, як я стою перед Господом, дивлячись на Нього, а потім на свою сім’ю. Можливо, вперше за всі ці роки мені справді довелося зробити вибір, який я обіцяла робити, коли складала обітниці.

Я мала дозвіл настоятельки; усі сподівалися, що я повернуся додому. Зробити так було цілком прийнятно. Однак тепер Ісус випробовував мене. Де була моя посвята?

У житті кожного є моменти, коли ми повинні захотіти померти навіть для добрих бажань, заради волі Божої, заради того, що є кращим, на Його погляд.

У цьому видінні після Причастя я подивилася на Ісуса і сказала: «Ісусе, я не поїду. Я залишуся тут». Раптом я усвідомила, що певною мірою я була егоїстичною. Я не думала про тітоньку Ліззі, а думала про себе, про свою потребу ще хоч раз побачити її живою. Я не думала про тисячі людей по всій Бразилії, які спланували свій час так, щоб прийняти мене, почути мене, бути зі мною в цьому служінні.

Як тільки я упокорилася перед Ісусом, у мій дух прийшов мир, а також велика радість – настільки велика, що, коли ми виходили з церкви, Інгрід і Джіл помітили мій радісний вигляд.

Коли я озираюся на ту радість, яку не могла пояснити в той час, я розумію, як, напевно, почувалася Марія, коли її попросили бути Матір’ю Ісуса. У неї також життя було сплановане. Я впевнена, що вона була не в захопленні від того, що скаже Йосип, її наречений, коли дізнається, що вона вагітна. І все ж вона сказала: «Так». Вона була сповнена глибокої радості, тієї, яка повела її до оселі її родички Єлизавети, де вона проголосить: «Величає душа моя Господа, і дух мій радіє в Бозі, Спасі моїм!»

Ісус не примушує вас. Саме це сказав мені старий священик англіканець, коли я опиралася прийняти служіння зцілення, і після всього пережитого я знаю, що це правда. Ісус ніколи не примушує. Він просто просить. Всемогутній Бог стоїть перед кимось, кого Він створив з нічого, і смиренно просить про любов, про служіння, про послух.

Коли ми виходили з церкви того дня, я сказала Інгрід і Джілу, що не поїду додому в Ірландію. Я подзвонила в монастир у Тампу, а також в Ірландію, щоб повідомити про своє рішення. Потім я взялася за справи служіння.

За кілька тижнів я наважилася подзвонити додому до подруги, яка для мене, як сестра. Думаючи про тітку, яка померла, я запитала: «Бетті, як справи?»

«Ти хочеш сказати, що ти не чула?» – здивовано відказала вона і відразу ж розповіла, що тітка жива, на превелике здивування всіх, у тому числі й її лікаря.

Затим Бетті розповіла про той день, коли, як усі вважали, тітонька Ліззі помирала, про той самий день, коли я вирішила не повертатися додому, але послухатися Господа.

Лікар стояв над її ліжком, розмовляючи з медсестрою. Він сказав, що тітонька Ліззі в комі і що їй залишилося жити дуже мало часу.

Раптом тітонька Ліззі розплющила очі й спитала: «Отож, докторе, як поживаєте і як ваша хвора донечка?»

Лікар був настільки шокований, що вибіг з палати і прислав ще одну медсестру по догляду за моєю тіткою.

Коли медсестра ввійшла в кімнату, тітонька Ліззі вказала на табличку «Курити заборонено» і сказала: «А зараз, дорогенька, будь ласка, поверніть табличку до стіни і принесіть мені маленьке горнятко чаю й сигарету. Мені жахливо хочеться чаю і покурити». Тітонька Ліззі була зовсім не мертва!

Коли Бетті розповідала мені цю дивовижну історію по телефону, я чула, як Ісус шепоче мені в друге вухо: «Отже, Брідж, ти справді думала, що можеш перевершити Мене у великодушності?»

Отже, я завершила служіння в Бразилії, а оскільки тітонька Ліззі була все ще серйозно хвора, то я поїхала додому відвідати її. Я зайшла в лікарняну палату і сказала: «Тітонько Ліззі, я вдома, щоб побачитися з вами».

Вона подивилася на мене і відповіла: «Я знаю, надходить час. Я чекала сім тижнів, щоб ти приїхала». Потім вона прихилила мене до себе і прошепотіла: «Я збиралася до Ісуса і готова була йти, але Він сказав мені: «Ні, Ліззі, Я хочу, щоб ти почекала приїзду додому Брідж, а тоді Я візьму тебе».

Потім вона сказала: «Ось, ти побачила мене живою, а я не можу жити вічно. Відмов коротеньку молитву за мене і за всіх цих інших, – і вона розповіла мені, що було негаразд з усіма іншими в палаті, – а потім повертайся в Америку і роби для Ісуса те, що обіцяла робити для Нього».

Вона поцілувала мене, і я вийшла. Через два дні після того, як я повернулася до Тампи, тітонька Ліззі відійшла додому, до Господа. Коли я одержала вістку про її смерть, я була готова вирушити на місію в Новий Орлеан. Пригадую ту велику радість, яку відчула, і я почула слова Господа: «Ти ніколи не пізнаєш Моєї великодушності, поки сама першою її не виявиш стосовно Мене».

Ось ще одне свідчення, яке підкреслює важливість довіри до Господа і зречення себе заради Нього. Я була в Римі на синоді єпископів, який проходив 1977 року. Кардинал Суененс запросив декого з нас заступатися перед Господом за єпископів, позаяк вони обговорювали справи Церкви. Першого вечора під час вечері в Римі в мене з сумки вкрали гаманець. Там були дорожні квитанції, близько 300 доларів готівкою, права водія і кілька фотографій, дуже дорогих для мене.

Я багато проповідувала про довіру до Бога і покладання всієї надії на Нього, бо Він ніколи не залишить вас. Це чудові слова; але одна річ – говорити людям про довіру до Бога, а інша – бути випробуваним у цьому.

З нами в Римі була Маргі Грейс, яка радила мені остерігатися кишенькових злодіїв. Я пішла до кімнати Маргі й постукала в двері. На моєму обличчі, напевно, все було написано, бо вона, як лише відчинила двері, сказала: «Тебе пограбували».

Маргі втішала мене. Вона була наче мама для мене всі ці роки, даючи мудрі поради і молячись за мене. Наступного дня ми пішли в поліцейське відділення, щоб заявити про втрату гаманця. Звичайно, я не могла описати злодія. Я не знала, хто вкрав мій гаманець і інші речі з моєї сумочки, але я знала, що це трапилося тоді, коли група циганів почала надокучати нам у ресторані.

Подія набула розголосу, всі казали, що моляться за мене, і радили уповати на Господа, а Він потурбується про мене. Я вірила в це, але не могла не думати: «Але я поки що не бачу жодного мідяка».

Господь, однак, діяв. Священик францисканець отець Дермот Раєн пішов на прощу з Ірландії до Риму та Асижу. Багато чого трапилося, поки він дістався туди. Коли він прибув до Асижу, залізничники страйкували, отже, він не міг витратити гроші на квиток на поїзд. Хтось згодився відвезти його назад до Риму, але ці люди відмовилися від будь-яких грошей за проїзд. У місці, де він зупинився, також не взяли грошей. Він подумав про себе, дивлячись на конверт з грішми: «Неважливо кому я пропоную гроші, я не можу їх позбутися».

У той день на Месі в базиліці св. Клари він одержав сильне послання, що ці гроші для мене. Він навіть не знав, що я в Римі. Коли він прибув до Риму, то почув, що я там, дізнався мою адресу і прийшов.

Коли я підійшла до адміністратора готелю, він вручив мені конверт і сказав: «Брідж, я одержав слово знання, що ці гроші для вас». Я відкрила конверт, щоб побачити, що в ньому; там була та сума грошей, майже до пенні, яку вкрали в мене.

Тим не закінчилася великодушність Господа. Звичайно, мої дорожні квитанції були компенсовані; на довершення всього Маргі Грейс вирішила, через свою великодушність, дістати для мене ще кілька квитанцій про всяк випадок. Усе закінчилося тим, що я залишила Рим, маючи більшу суму грошей, ніж тоді, коли приїхала до Риму, незважаючи на те, що мене пограбували. Кардинал Суененс сказав, коли я поділилася свідченням з групою наших заступників: «Не роби звичкою бути пограбованою, тому що не завжди так стається!»

Ці два випадки мали щасливе завершення, але в процесі свого розвитку вони випробували мою віру в Господа. У Господа в запасі був досить болючий урок для мене, щоб навчити мене значенню і вартості хреста.

Попередній запис

Сповідуй віру з вірністю

Наступний запис

Несення хреста