«Ісус же пішов на гору Елеонську. А вранці знову прийшов у храм, і весь народ ішов до Нього. Він сів і навчав їх. Приводять книжники і фарисеї до Нього жінку, схоплену під час перелюбу, і, поставивши її посередині, кажуть Йому: Учителю, цю жінку взяли нині на перелюбі; а Мойсей в законі повелів нам побивати таких камінням; а Ти що скажеш? Говорили ж це, спокушаючи Його, щоб знайти, за що Його звинуватити. Але Ісус, нахилившись додолу, пальцем писав по землі, не звертаючи на них уваги. Коли ж продовжували запитувати Його, Він, підвівшись, сказав їм: хто з вас без гріха, перший кинь у неї камінь. І знов, нахилившись додолу, писав на землі. Вони ж, почувши це, докорені совістю, почали виходити один за одним, починаючи від старших до останніх; і залишився один Ісус і жінка, яка стояла посередині. Ісус, підвівшись і нікого не побачивши, крім жінки, сказав їй: жінко! Де ті, що звинувачували тебе? Ніхто тебе не осудив? Вона відповіла: ніхто, Господи. Ісус сказав їй: і Я не осуджую тебе; іди, і віднині більше не гріши». (Ін. 8:1-11).
Виникає запитання: звідки я знаю, що таке повнота життя? В якій сфері людина повинна зростати? Чи це стосується батьків, Церкви, народу, родини, чернечого згромадження? Хто є остаточним та найважливішим мірилом зрілості людини? Чи не в цьому запитанні приховані перші конфлікти, розлучення, вбивства, переслідування, зневолення? Людина як особистість або родина, батько і мати або монастир починають «кроїти одяг по мірці», насаджувати принципи та встановлювати межі. Усі бунти молодих загалом зумовлені тим загадковим питанням: хто може подати мені мірило або визначити напрям? На таке запитання можна відповісти так: людина не визначає ні дороги, ні напрям для іншої людини. Цього не може вчинити ні її сім’я, ні її спільнота, ні народ, в якому людина живе, чи суспільний лад, що панує навколо. Свою визначальну місію людина “принесла” зі собою і всі інші елементи виховання повинні лише служити цьому. Або ж: батьки є не для того, щоб виховати доньку або сина для себе, а щоб виховати дітей так, щоб вони були самостійними особистостями. Соціальний устрій служить не тому, щоб виховати людей для себе, а допомагати їм діяти і розвивати дари, які вони принесли з собою: свободу, справедливість, милосердя.
Тоді, коли одиниці, устрої, родини та спільноти намагаються виховати дітей для себе, своїх цілей і ті стають засобами, тоді їхній розвиток є неправильним і неправильне все, що вони чинять.
Тому кожен авторитет, кожна влада, кожна школа та інститут виховання, включно з сім’єю, є для того, щоб допомагати людині зростати. Доросла зріла людина буде здатна прийняти на себе обов’язки, дбати про свої права і шанувати права інших. Однак існує небезпека, що в боротьбі за своє місце в спільноті та сім’ї людина може стати свавільною і знову розгубитися, як розгублюється, живучи виключно за рахунок інших.
Людина не створена бути мірилом самій собі в поведінці, позиціях або ж визначати собі зростання, не можуть цього вчинити також й інші за довільним принципом. Мірою, з якою все слід співставляти, є глибока потреба внутрішнього життя і найглибша потреба – зростати в любові. Від цього залежить побудова правильних взаємин між одиницею та спільнотою, а правильна позиція є очевидним плодом зрілості.
Любов як найглибша реальність та найглибша потреба кожної людини в словах науки Ісуса стала головним Законом. Для Нього перше й останнє запитання звучить: чи ти любив? А головне правило: служити в любові один одному і бути готовими померти, щоб інші могли жити. Вмирати в служінні любові означає зникати, знищувати себе, але ставати спроможним в якнайглибше, тобто цілковито жити любов’ю.
Людина створена за образом та подобою Божою, Котрий є любов’ю. Тому єдиним та правдивим ідеалом людини є уподібнитися Богові в любові. Чим більше людина любить, тим більше стає подібною до Бога і ближчою всім людям та всьому творінню. Очевидним є те, що людська істота створена не за образом своєї родини або соціальним устроєм, а за образом та подобою Церкви, але все це має служити одній меті – її реалізації в любові за задумом Спасителя.
Отож, щоб ми зрозуміли, що таке добрі сім’ї, добрі вихователі, добра Церква, то повинні зважити на ту роль, яку їм доручено здійснити. Наскільки хтось або щось допомагає людині індивідуально відкрити свою подібність до Бога, щоб жити в Ньому, ощасливлюючи себе та інших, настільки це є добре.
Ось відповідь на запитання: “Хто є мірою гріха, визначає його і хто є мірою добра, визначає його”, яке ми поставили, знаходимо в простій правді: ніхто для себе не є мірилом гріха і самовільно не вигадав його, але може виявити його лише як небезпеку, яка отруює та нищить зерно любові в людському серці й тому слід його викорінити.
Так можна висловитися про засоби, які допомагають у розвитку любові. Вони не є самовільною вигадкою Церкви чи інших виховних інституцій, а дані людині як поміч, без якої вона не могла б вибрати засоби, які потрібні саме для її зростання.
Християнський заклик до молитви, посту, сповіді, участі в Службі Божій, читання та розважання Слова Божого є поміччю для людини у віднайденні шляху та засобів для досягнення мети. Фактом є те, що й самі християни настільки серйозно трактують засоби, наскільки розуміють їх роль у своєму особистому дозріванні.