Це давній метод: засліплені гріхами люди, боячись заслуженого покарання, звинувачують Бога в несправедливості, бо Той карає їхні гріхи вічним пеклом. У IV ст. після Різдва Христового св. Іван Золотоустий сказав: “Нерідко чуємо: “Мені потрібно лише декілька хвилин, щоб вбити людину, згрішити прелюбодіянням, і за цей хвилинний гріх я терпітиму вічні муки?”
Так, безперечно, адже Бог зважає не на час, який потрібен тобі для гріха, а на волю, яка підштовхнула тебе до нього.
Гадаю, сказаного достатньо, щоб розвіяти будь-які сумніви. Адже відсутність часу, благодаті й свободи унеможливлюють навернення і виправлення в пеклі, відтак і причина вічної кари зрозуміла. Супроти цього покарання неможливо щось заперечити. Воно винесено в ім’я досконалої справедливості. Вважаєте, що Бог несправедливо карає вічним пеклом за миттєві провини? Погляньте, що робиться в нашому суспільстві. Вбивцям, які здійснили злочин за декілька хвилин теж виносять смертний вирок. Невже несправедливо? А що таке кара смерті в суспільстві? Хіба це, у певному сенсі, не вічна кара, в якій також неможливо нічого виправити чи зменшити? Бо смертна кара назавжди викреслює жертву зі списку людей, як і пекло проклятого позбавляє присутності Бога. Чому ж тоді смертельний гріх або злочин супроти Божої Величі не повинен каратися так, як злочин супроти суспільства?
Час не береться до уваги в моральному визначенні тягаря гріха. Про це слушно зауважив св. Іван Золотоустий: вічна мука в пеклі присуджується не за тривалість грішного вчинку, а за підступність волі, яка підштовхнула до його здійснення та в годині смерті закам’яніла й стала незмінною. Отже, позаяк ця підступність триває вічно, то і покарання, яке вічно її супроводжує, не лише справедливіше на світі, але вкрай необхідне. Хіба Бог, безконечна святість, не повинен навіки відсторонити від Себе створіння, що перебувають у вічному стані гріха, себто в стані проклятого в пеклі?
Замислившись як слід, можна в кожному смертельному гріху виокремити дві полярні сторони. Перша, обмежена і плинна, полягає в дії вільної волі, що переступає Божі Заповіді й чинить гріх. Друга, необмежена й безконечна, у зневазі до святості й безмежності Божої Величі. У ній гріх, сповнений злості, за словами св. Томи, у певному сенсі вміщає безмежність. Цьому знаменню гріха, плинному і водночас безконечному, відповідає пекельна кара, яка є як досконалою, так і безмежною. Доконаною щодо своєї сили та дієвості, безконечною, вічною щодо своєї тривалості. Тому гріх, завершений, якщо говорити про тривалість вчинку і злу волю грішника, отримує те чи інше покарання завжди обмежене щодо своєї сили. Проте безмежний гріх, зважаючи на зневагу святості ображеного Бога, отримує безконечну кару, тобто вічну.
Повторюю: немає нічого природнішого і доречнішого за вічне покарання, яке терплять у пеклі гріх і грішник. Та було б несправедливо, якщо б усі прокляті без винятку зазнавали однакового покарання, маючи різні провини. Ідентичність їхньої кари лише в її вічності, адже усі грішники перебувають у стані смертельного гріха. Та позаяк ступінь провини у всіх різний, то й міра вічної кари відповідатиме кількості й тягарю провини кожного зокрема. Ось вона, досконала і безмежна Божа справедливість!
На завершення ще одне суттєве зауваження. Якщо би покарання проклятого грішника в пеклі все ж таки мало би свій кінець, то не Бог, а грішник переміг би у святотатській боротьбі з Господом. Тоді грішник звернувся б до Бога: “У мене свій час, у тебе – Свій. Та попри те, врешті-решт таки переможу, настоявши на своєму. Прийде час, коли я, хочеш Ти цього чи ні, увійду в Царство Твоєї слави, Твого щастя і навіки ділитиму його з Тобою на небесах”. Хіба таке можливе? Ось чому святість й справедливість Божа повинні домагатися вічного покарання для проклятих.
– А як же тут доброта Господа Бога? Як милосердя? – подумає, можливо, не один.
А до чого тут Божа доброта і милосердя? Пекло – царство Його справедливості, такої ж безконечної, як і доброта. Доброта Бога дієва на землі, де все раз і назавжди буде прощено грішнику, котрий кається. Натомість, у потойбічному світі доброта обмежується тим, що свою справу прощення і відпущення провин грішника під час його земної подорожі хоче увінчати на Небі вічним щастям. Невже ви бажаєте, щоб Господь у вічності керувався добротою і в ставленні до людей, які негідно зловживали нею на землі, не звернулися до неї в годину смерті, бо навіть тепер її не прагнуть?
Зовсім недоречно, адже Бог не може об’явити Свою доброту, шкодячи справедливості. Отже, караючи вічною карою плинні гріхи, Господь вершить акт найвищої справедливості.
Яке покарання чекає грішників за провини, які вони здійснили у своїй недосконалості
Не маючи ані найменшого наміру виправдовувати гріхи, здійснені через людську недосконалість й слабкість, гріхи, в які часто впадають і добрі християни, слід, однак, визнати, що між грішниками, які здійснюють ці провини і тими, кого Святе Письмо називає “грішниками” велика прірва існує. Останні – це підступні душі, закам’янілі, без каяття в серці, це люди, що звикли грішити, що чинять зло без докорів сумління, живуть без Бога і неустанно бунтують проти Небесного Спасителя. Це справжні грішники. “Вони грішать, – говорить св. Григорій, – упродовж усього життя, вони б грішили вічно, якщо б могли вічно жити. “Тож після їхньої смерті справедливість Божого Судді неодмінно вимагатиме вічної кари, адже вони ніколи не бажали зректися гріха”.
Інша доля чекає на перших. Чимало таких бідних душ, які впадають у смертельний гріх, однак, вони не настільки негідні чи зіпсуті, тим паче, безбожні. Вони грішать, бо до цього спонукає їх нагода. Причина їхнього гріхопадіння полягає лише в людській зіпсутості й недосконалості, а не в любові до злого. Вони подібні до дитини, яку підступом або силою відлучили від матері: наразі дитя спроможне тільки з жалем не зводити очей з матері й простягати до неї руки. Та лише спокусник втратить пильність і дитина чимдуж з радістю кидається в обійми коханої матері. Саме такими є випадкові грішники. Вони, хоч духовно недосконалі, не люблять гріха, котрий вчинили, бо воля їхня ще не зіпсута, принаймні не зовсім зіпсута. Вони радше потрапляють у тенета гріха, ніж чинять його добровільно й розкаюються вже в ту мить, коли його вершать. Невже такі гріхи не можна вважати на половину вже не відпущеними? Невже Спаситель у Своєму безконечному милосерді не повинен у годину смерті, від якої залежить ціла вічність, уділити великої ласки скрухи й відпущення гріхів тим безславним синам, які ображали Його, та все ж не відвернулися від Нього, не втратили Його з очей і зі свого серця?
Бог, Який сказав: “… того, хто до Мене приходить, Я не вижену геть” (Ів. 6:37), завжди знайде у Своєму Серці достатньо ласки й милосердя, щоби врятувати бідні душі від вічного прокляття. Однак, це все назавжди залишиться таємницею Божого Серця, незбагненною для сотворінь, на котру не варто занадто розраховувати. Для нас незаперечною є правда нашої віри, якщо хтось помре в смертельному гріху, той навіки буде проклятий і попрямує на муки в пекло, яке заслужив своїми гріхами.
Наприкінці ще одне зауваження для чуттєвих душ, які знають лише милосердного Бога, забуваючи про Його справедливість, а також для надмірно цікавих, яким до вподоби ставити безліч запитань, ніж просто повірити й працювати над своїм освяченням. Нехай вони не переймаються надто, коли їм на думку прийдуть прокляті. Справедливість, милосердя і святість Господа досконало влаштують все як у пеклі, так і в чистилищі. Важко й сумніватися в несправедливості. Той, хто піде в пекло, безперечно, заслужив його.
Там усе відбувається по-іншому, ніж у земних судах, де може трапитись помилка, можуть винести занадто суворе покарання. Предвічний Суддя, Ісус Христос, все знає, все бачить і все може. Він – найсправедливіший, бо є самою Справедливістю. У вічності, Він Сам нас запевняв, “віддасть кожному згідно з ділами його” (Мт. 16:27), ані менше, ані більше.
І хоч пекельні муки за людськими мірками страшні й незбагненні, вони все ж тільки вияв найдосконалішої, відвічної Божої справедливості.