Тепер мушу перейти до чогось значно складнішого. До сих пір ми намагалися читати Псалми згідно з замислом їхніх авторів. Однак в основному християни, звісно, Псалми читають не так. Вони вірять, що в Псалмах криється інакомовлення або ж прихований, «алегоричний» сенс, який стосується основоположних істин християнства, а саме: Втілення, Страстей, Воскресіння, Вознесіння та Відкуплення людства. Подібно тлумачиться і весь Старий Заповіт. Так, повне значення сказаного авторами стає зрозумілим лише у світлі подій, які відбулися після їхньої смерті.
Такий підхід викликає (і то небезпідставно) глибоку недовіру в сучасників. Адже ми добре знаємо, що з будь-якої книги можна відчитати будь-що, було б лише сильне бажання. Це знає добре насамперед той, хто написав щось у жанрі наукової фантастики. Він зустріне рецензентів як прихильних, так і ворожих, котрі вичитуватимуть у його творах всеможливі алегорії, яких він ніколи і не задумував. (Деякі з таких алегорій, приписаних моїм власним книгам, є настільки геніальними і цікавими, що я не раз бажав, аби вони були моїми). Очевидно, що людський розум неспроможний вигадати таку розповідь, в якій інший розум не зумів би відшукати прихованого сенсу, і то правдоподібного. Тож коли приймаємо такі методи інтерпретації, явно відкривається широка дорога для самообману. Та, незважаючи на це, вважаю неможливим – з причини, про яку йтиметься згодом – відмовитися від методу повністю, коли маємо справу як християни з Біблією. Тож перед нами круте узвишшя. Я не видиратимусь навпростець стрімчаками. Мушу пройти круговий шлях, який, на перший погляд, аж ніяк не зможе нас допровадити до вершини.
Розпочну здалеку від Святого Письма і навіть від християнства прикладами чогось сказаного чи написаного, що набуває нового сенсу в світлі пізніших подій. Один з римських істориків розповідає про пожежу в провінційному містечку, місцем виникнення якої вважали громадську лазню. Виникла підозра, що то був навмисний підпал, позаяк напередодні якийсь пан поскаржився, що вода в гарячій ванні ледве тепла, на що прислужник відповів: «Зовсім скоро вона буде гарячою донесхочу». Звісно, якщо дійсно була змова, й раб у ній брав участь та був настільки дурноверхим, що наважився замасковано погрожувати, попри ризик викриття, то ця розповідь нас не стосується. Та припустімо, що пожежа була-таки нещасним випадком, тобто, ніким не спланована. У такому разі раб сказав щось правдивіше або щось значно правдивіше, ніж він сам припускав. Певна річ, тут має йти мова про випадковий збіг і ні про що інше. Відповідь раба сповна зумовлена скаргою клієнта; саме так відповів би всякий прислужник. Глибший сенс, якого набрали його слова за кілька годин, був чисто випадковим.
Тепер наведемо трохи складніший приклад. (Читачеві, необізнаному з класичною філологією варто додати, що для римлян «вік» або «царство» Сатурна – то втрачена доба невинності та миру на зразок Едемського саду до гріхопадіння, хоча ніхто, окрім стоїків, не надавав їй великого значення). Вергілій[1], котрий жив і творив незадовго до Різдва Христового, у своїй поемі пише:
- «Час надіходить останній по давніх
- пророцтвах кумейських;
- Низка щасливих віків на землі починається
- знову.
- Знову вертається Діва, вертається царство
- Сатурна:
- Парость новітню богів нам із ясного послано
- неба.
- Ти лише, чиста Діано, злелій нам дитину
- ту дивну:
- З нею залізна доба переходить, спадає в
- непам’ять,
- Вік настає золотий! Непорочна, твій Феб уже з нами!»[2]
У Середньовіччі вірили, що до Вергілія дійшло якесь невиразне пророцтво про Різдво Христове, ймовірно, через Сивілині книги[3]. Він вважався язичницьким пророком. Сучасні вчені над цим лише б посміялися. Вони можуть посперечатися про те, до якої саме з благородних або імперських пар була звернена ця екстравагантна хвала, натомість натяки на Різдво Христове вважатимуть за випадковість. Щоправда, цей випадок приголомшує значно більше, ніж слова раба до чоловіка в лазні. Якщо це просто везіння, то везіння це – небувале. Якби ви були затятим противником християнства, то вам би закортіло, коли вас ніхто не бачить, додати: «Таки до біса пощастило!».
Тепер проілюструю два приклади іншого рівня. Тут теж хтось говорить щось, що є насправді істиннішим та важливішим, аніж він гадає; та, як на мене, сказане – не випадковість. Кваплюся зауважити, що «невипадковість» тут не є «пророцтвом» у сенсі виразного передбачення, яке чудом сходить з небес. Не маю і найменшого наміру видати ці приклади за докази на користь християнства. Про докази тут і не йтиме мова. Ми ведемо мову про те, як ставитися до тих випадків, коли в сказаному або написаному пізніше розкривається глибший сенс. Я намагаюся продемонструвати, що випадки ці – різнорідні. Іноді – це просто збіг, хоч і приголомшливий. Але бувають й інші випадки, коли істина (якої автор не знав) тісно пов’язана з тим, що він знав, так що зустрівшись із чимось подібним, він стикнувся із дійсністю, в якій корениться повніша істина. Коли читаємо його слова в світлі тієї повнішої істини та чуємо їх як її призвук або інакомовлення, то не вносимо в його думку щось чужорідне, якийсь довільний домішок. Натомість продовжуємо його думку у властивому для нього напрямку. Найсуттєвіша дійсність, що стоїть за його словами і за повною істиною, – одна і та ж. Наполягаю на тому, аби подібні приклади не називати ані випадковістю з одного боку, ані надприродним пророцтвом з іншого.
Я спробую проілюструвати це трьома вигаданими випадками:
- Свята людина, явно стверджуючи, що пророкує в Дусі, говорить нам, що у Всесвіті є таке і таке створіння. Згодом ми вчимося (не дай Боже!) мандрувати в космосі і поширювати на нові світи блювоту нашої власної зіпсутості, і, безумовно, на віддаленій планеті якоїсь віддаленої зірки ми знаходимо те самісіньке створіння. Це буде пророцтво в строгому розумінні цього слова.
- Письменник (але аж ніяк не науковець) вигадує істоту суто як художній витвір. Пізніше знаходять істоту, помітно схожу на вигадану письменником. Тут просто письменникові поталанило. Людина, яка нічого не тямить у перегонах, може один раз у своєму житті таки повернутися переможцем.
- Великий біолог, котрий ілюструє взаємозв’язок між тваринами та їхнім середовищем, описує гіпотетичну тварину, пристосовану до гіпотетичного середовища. Пізніше ми знаходимо істоту, дуже схожу на останню (звичайно, у середовищі вельми подібному на припущене ним). Така схожість анітрохи не випадкова. Подібне відкриття – результат проникливості та знання, а не удачі. Справжня природа життєвих процесів пояснює, чому існує така істота у Всесвіті, а також і в його книгах. Читаючи подібні книги, ми роздумуємо про реальність, не вносимо довільних фантазій до тексту. Таке передбачення йому властиве. Приклади, які я маю на увазі, відповідають цьому третьому випадку; хоча, як ми побачимо, мова йтиме про щось витонченіше й особистісніше, ніж просто наукове знання, – про те, ким був письменник чи промовець, а не лише про те, що він знав.
Платон у своїй Державі[4] стверджує, що праведність часто вихваляють за винагороду, яку вона приносить: честь, популярність тощо. Тому він просить нас уявити собі бездоганного праведника, котрого усі вважають чудовиськом. Він залишається бездоганним і тоді, коли його зв’язують, бичують і врешті прибивають до стовпа (перський відповідник розп’яття). Тут читач-християнин спиниться, протираючи очі. Що це? Ще один зі щасливих збігів? Але тепер він бачить, що тут є щось таке, чого аж ніяк збігом не назвеш. Вергілій у цитованій мною поемі – мабуть, а раб – скоріш за все, «говорив про щось інше». Платон же, прекрасно це усвідомлюючи, говорить про долю добра в нечестивому та безумному світі, тобто, саме про те, що найповніше було виражене в Страстях Господніх. Якщо ж Платона написати про це якоюсь мірою спонукала недавня смерть, мало не мучеництво, його вчителя Сократа, то це нічого не змінює. Недосконала, та все ж вельми достойна праведність Сократа, привела його до легкої смерті, а досконала праведність Христа – до розп’яття невипадково, але тому, що праведність – це праведність, а падший світ – це падший світ. Якщо Платон, починаючи з одного прикладу і з його розуміння природи добра і природи світу, дійшов до того, що побачив можливість досконалого прикладу, і в такий спосіб зобразив щось украй подібне до Страстей Христових, то сталося це не тому, що йому поталанило, але тому, що він був мудрий.
Якщо хтось, ніколи не покидаючи Англії, запримітив: що вища гора, то довше напровесні тане на ній сніг, а звідси припустив, що існує гора настільки висока, що на ній цілий рік – вічна мерзлота, то подібність цієї уявної гори та справжніх Альп – це не просто щасливий збіг. Він, може, й не знає, що такі гори дійсно існують, як і Платон, ймовірно, не знав, що бездоганний приклад розіп’ятої праведності, котру він зобразив, колись стане історичним фактом. Але якби цей чоловік коли-небудь побачив Альпи, він не сказав би: «Який збіг!». Він, скоріш за все, сказав би: «Ось бачиш! Я ж говорив».
І що ж тут сказати про богів у різних язичницьких міфологіях, котрі вмирають та воскресають і так оновлюють або перемінюють життя своїх прихильників або природу? І, що найдивовижніше, тут найворожіші до нашої віри антропологи погодяться з багатьма християнами, кажучи: «Подібність – невипадкова». Звичайно, обидві сторони скажуть це з різних причин. Антропологи гадатимуть: «Усі ці забобони мають спільне джерело у свідомості та досвіді, особливо в досвіді древніх землеробів. Ваш міф про Христа нагадує міф про Бальдра[5], оскільки він має те ж саме походження. Це наче сімейна схожість». Християни ж стосовно цього питання діляться на дві школи. Перші Отці (принаймні, деякі з них), для котрих язичництво – ні що інше, як чистий витвір диявола, сказали б: «Диявол з самого початку намагався звести людство оманою. Тож, як і всякий досвідчений брехун, бреше він якомога правдоподібніше, тільки б цим збаламутити людину в найголовнішому питанні. Що ближчий обман до істини, то ефективніший. Ось чому ми називаємо його Мавпою Бога, адже він завжди Бога «мавпує». Отже, подібність Адоніса до Христа зовсім невипадкова, як і подібність між підробкою та справжньою річчю, між пародією та оригіналом, між біжутерією та справжніми перлами».
Інші християни, котрі, як і я, вважають, що в міфології і божественний, і диявольський, і людський (як-от смак до доброї розповіді) елементи відіграють свою роль, скажуть: «Це невипадково. У зміні ночі й дня, у щорічній смерті та відродженні посівів, у міфах, породжених цими процесами, у сильному, ба навіть неописанному відчутті (втіленому в багатьох язичницьких «містеріях»), що сама людина має перейти через своєрідну смерть, якщо бажає жити по-справжньому, вже є допущена Богом подібність до істини, від якої залежить усе. Подібність між цими міфами та християнською істиною анітрохи не випадковіша, аніж подібність між сонцем і його відображенням в озері, ніж подібність між історичним фактом і його дещо спотвореною версією, яка живе в народній оповістці, ніж подібність між деревами та пагорбами на яву та уві сні. Отож прибічники усіх трьох точок зору сприймають «язичницького Христа» та Христа справжнього, як дійсно пов’язаних між собою, багато в чому між собою подібних.
Інакше кажучи, усе, що у світлі пізніших подій набирає нового значення – неоднорідне. Безперечно, у будь-якому разі ми можемо відчитувати новий сенс. Якщо, читаючи Вергілія, я неодмінно згадую про Христа або ж навіть регулярно перечитую цю поему на Різдво, то мене це збудує. Однак подібність може бути простим збігом (хоч я так не вважаю). Я, можливо, приписую Вергілієві те, ким він не був, чого не робив і що не думав, як і раб у лазні не думав про ніяку пожежу. Але коли я роздумую про Страсті, читаючи Платонове зображення Праведника, або про Воскресіння, читаючи про Адоніса або Бальдра, то це вже інша справа. Існує реальний зв’язок між тим, що Платон і творці міфів остаточно мали на увазі та ким були, і тим, що я вважаю істиною. Я знаю про цей зв’язок, вони ж – ні. Але він реально є. Це не примхлива вигадка мого потягу до древнього письменства. Можна собі спокійно уявити, що Платон або творці міфів, дізнавшись правду, сказали б: «Ось!.. Про це я насправді, й говорив. Звісно. Це саме те, що я мав на увазі того й не відаючи». Прислужник у лазні, якщо він справді невинний, почувши потрактування своїх слів, без сумніву, сказав би: «Та де там! Я ніколи не мав такого на увазі. Мені б таке ніколи на думку не спало». Що б сказав Вергілій, дізнавшись правду, я поняття не маю. (Чи будемо милосердніші й уявимо собі, що і Платон, і Вергілій, і автори міфів не «сказали б», але «сказали»? Бо ж вони вже знають та давно прийняли істину. «Багато-хто прийдуть від сходу та заходу, і засядуть у Царстві Небеснім із Авраамом, Ісаком та Яковом» (Мт. 8:11)).
Тож ще задовго до того, як перейти до Псалмів або Біблії, є вагомі причини на те, аби не відкидати інакомовлення, як мотлох. Кібл[6] сказав про язичницьких поетів так: «Думки, що понад їх думки, тим верховним бардам[7] були дані». Однак перейдімо тепер до самого Писання.
[1] ІІублій Вергілій Марон (скорочено: Вергілій, лат. Publius Vergilius Maron; 15 жовтня 70 до н. е. – 20 вересня 19 до н. е.) – найвидатніший поет стародавнього Риму та один із найвизначніших поетів античної літератури, автор епосу «Енеїда», що оспівує легендарне походження римського народу
[2] Вергілій, Буколіки, Четверта Еклога. Переклад Миколи Зерова, Твори в двох томах, Київ 1990.
[3] Сивілині книги – 9 книг, написаних грецькою мовою, які, згідно з легендою, Кумська Сивіла запропонувала купити цареві Тарквінієві Гордому.
[4] «Держава», або «Політея» вважається центральною працею Платона, в якій він розвиває терміни справедливості та ідей на прикладі своєї концепції ідеальної держави. Написана в 360-370-ті рр. до Р. X., «Держава» складається з діалогів Сократа, які його учень Платон переповідає друзям, перемежовуючи діалоги з прикладами, відступами, повчаннями, цитатами та міфами. Попри назву, твір містить виклад майже всієї філософської системи Платона, за винятком космології, описаної в діалозі «Тімей», і діалектики, описаної в «Парменіді» і «Софісті».
[5] Бальдр – це бог весни, краси і цноти у скандинавській міфології. Бальдр подібний присутнім у міфологіях багатьох народів божествам умираючої і відроджуваної природи, що опікуються землеробством або усіма рослинами. Такі боги звичайні для міфологій і релігій народів, що живуть або жили на територіях, для природи яких характерна сезонність.
[6] Джон Кібл (Keble) (1792-1866), англійський релігійний поет і церковний діяч. Автор збірки духовних поем на всі недільні дні та свята Англіканської Церкви, яка здобула широку популярність. Ініціатор (1833) і один з головних діячів так званого оксфордського руху в англіканській церкві.
[7] Бард – співець-поет у стародавніх кельтів.