Вступ до Чину Відвідин Найсвятішої Діви Марії
35 Маргарита покидає світ і вступає до монастиря 26 червня 1671 року
Коли нарешті прийшов час покидати світ, я відчувала стільки радості і сили у своєму серці, що ніякі докази прихильності чи смутку, які мені виявляли рідні, і навіть моя мама, уже не діяли на мене. Покидаючи родину, не пролила жодної сльози. Мені здавалося, що я невільниця, яка нарешті позбулася в’язниці і кайданів, аби увійти в дім свого Нареченого, аби володіти Ним і втішатися на волі Його Присутністю, Його скарбами і Його любов’ю. Саме ці слова Він промовив до мого серця, і саме тому воно віддалялося від себе. Пояснити ж, чому відчуваю покликання до Чину Відвідин, могла лише тим, що хочу бути дитиною Найсвятішої Діви Марії. Однак мушу зізнатися, що в той суботній день, коли випало мені вступати до Чину, усі приниження, через які пройшла, до яких додалося ще кілька, вдарили мене несподівано і з такою силою, що мені здавалося, ніби дух мій от-от покине тіло. Але щойно я відчула, як Господь мій розриває кайдани моєї неволі і зодягає мене у весільні шати, оповила мене така радість, що я в захопленні вигукнула: “Бог хоче, аби я була тут!”
Відчувала від самого початку, наче те відчуття було викарбуване в моєму серці, що цей Божий дім – святий, і ті, хто в ньому мешкає, також повинні бути святими; адже ім’я Найсвятішої Діви Марії, яке він носить, означає для мене те, що мушу стати святою за будь-яку ціну. Задля цього мушу піти на все і пожертвувати собою повністю, без жодного застереження і жалю. Це переконання допомагало мені приймати те, що на початку здавалося дуже прикрим, коли щоранку, протягом кількох днів, щойно прокинувшись, я чула слова: “Dilexisti justitiam” (“Полюбив справедливість”) або: “Audifilia et vide etc” (“Послухай, доню, й поглянь”), яких тоді ще не розуміла. Чи й таке: “Віднайшла свою стежину і свою дорогу, о Єрусалиме, оселе Ізраїлю. А Господь вестиме тебе усіма стежками і ніколи не покине”.
Про усе це я розповідала моїй тодішній наставниці, нічого не розуміючи. Дивилася на неї і на мою настоятельку так, як на Христа під час Його перебування на землі. А оскільки ніколи не мала провідника духовного, легко було мені прийняти провід і, нічого не лякаючись, іти дорогою послуху.
36 Як чисте полотно
Коли просила наставницю навчити мене медитативної молитви, за якою моя душа так тужила, вона не могла повірити, що, вступаючи до монастиря в 23 роки, я не знаю, що таке розважання. Але коли переконалася, що це дійсно так, сказала мені вперше: “Іди і стань перед Господом, як чисте полотно перед художником”. Я хотіла запитати її, що означають ці слова, але не наважилася. А внутрішній голос промовляв: “Іди, Я тебе навчу”. І відразу, щойно я стала на молитву, мій Божественний Учитель навчив мене, що моя душа – це чисте полотно, на якому Він має намір зобразити усе Своє стражденне життя, яке проминуло в бідності та любові, у розлуках, мовчанні й цілопальній жертві. Але може створити цей малюнок, лише очистивши мою душу від усіх плям, які ще залишилися через прив’язаність до земного, через любов до себе і створінь.
Я ж дійсно не могла позбутися однієї схильності – любити подобатися іншим. І Господь викрив це за одну мить. Очистив моє серце і оголив мою душу, а відтак запалив її таким палким прагненням любити Його і страждати для Нього, що не давав мені спокою. Переслідував мене невідступно, тож я відпочивала лише в думках, що можу любити Його, розпинаючи сама себе. А Його доброта до мене була такою великою, що Він завжди допомагав мені в цьому.
37 Св. Франциск дорікає їй
Нічого не приховуючи від своєї наставниці, я попросила в неї дозволу практикувати покуту більшою мірою, аніж це було дозволено. Але коли я взялася за виконання свого наміру, Святий Засновник мого Чину дорікнув мені дуже суворо і не дозволив ні на крок посуватися далі. Відтоді я вже не мала відваги так робити, бо слова його назавжди закарбувалися в моєму серці: “Як могла ти подумати, доню моя, що можеш подобатися Богові, переступаючи межу послуху. Адже послух, а не зовнішня суворість, є головною підпорою і фундаментом цього Згромадження”.
38 Облечини 25 серпня 1671 року
Я була щаслива і сповнена палких прагнень повністю належати Богові, який у милосерді Своєму не відвернувся від мене і привів мене до цього щастя. Коли постала перед Ним у святому монашому одязі, мій Божественний Учитель дав мені зрозуміти, що настав час наших заручин, які дають Йому нові підстави для влади наді мною, і що я також отримала дозвіл любити Його особливою любов’ю. Відтак дав мені зрозуміти, що, як найпалкішим закоханим, дозволить мені в цей час пізнати найсолодші втіхи і ласки Своєї любові. Їх було так багато, що інколи я не тямила себе і не могла приступити до праці. Було мені через це так соромно, що я боялася потрапити комусь на очі. До того ж, вислуховувала докори, що не таким є дух Сестер Відвідин, що не тяжіє він до жодної надзвичайності, і якщо не звільнюся від усього цього, змушена буду покинути Згромадження.
39 Намагання затримати її на звичних дорогах життя духовного
Було це для мене великим терпінням, тому робила усе, аби вийти з цього стану. Але всі мої зусилля були даремними. Намагалася мені допомогти моя наставниця, хоч я її не могла зрозуміти. Вона бачила, що я хочу навчитися медитативної молитви і не можу; що ті поради, які отримую, нічого не дають, і я мушу повертатися до порад мого Божественного Учителя, хоч і роблю все, аби про них забути. Тоді мені порадили молитися під час праці. Але й це нічого не дало. Я звернулася до наставниці з проханням, аби дала мені час на роздуми, але вона сказала, що мушу виконувати обов’язки, визначені Уставом новіціяту. Я робила усе, що мені радили, але це не могло відірвати мене від солодкої радості і душевної втіхи. Спостерігши це, наставниця наказала мені ходити на ранкову медитацію, а відтак прибрати вказані мені місця аж до Служби Божої. Після цього я повинна була відзвітуватися про молитву і про те, що мій Божественний Учитель чинив у мені і для мене. Я ж думала тільки про послух, і хоч моє тіло від цього страждало, душа раділа. Слова самі складалися у вірші, і я співала:
- Чим більше стає перешкод до любові,
- Тим більший запал відчуваю я в серці,
- Ніхто вже не зможе його погасити,
- Хоч в день і вночі я не маю спокою,
- Все більше терплю, все сильніше страждаю,
- Та з Ним своє серце міцніше єднаю.
40 Спрага упокорень і умертвлень
Я відчувала ненаситну спрагу упокорення й умертвлення – це мій Божественний Учитель домагався, аби я їх просила. І хоч відмовляли мені в тому, що я просила, пропонували інше – те, чого не сподівалася і що зовсім суперечило моїм схильностям, – мусіла робити над собою зусилля. “О! Прийди мені на допомогу!”, – не раз благала Спасителя. І чула у відповідь: “Визнай, нарешті, що нічого не можеш зробити без Мене, а Я не залишу тебе без допомоги, якщо завжди свою милість і слабкість довірятимеш Моїй силі”.