Брат Лоуренс розповідав із великою відкритістю серця про свій спосіб звернення до Бога, про який почасти вже йшла мова. Він зазначав, що найголовніше – це сердечне зречення від усього, що, на нашу думку, не веде до Бога. Ми маємо привчити себе до безперервної розмови з Ним у свободі та простоті. Для цього нам треба тільки усвідомити, що Бог завжди присутній з нами, і щомиті звертатися до Нього. Нам треба просити Його про допомогу, щоб пізнати Його волю в речах сумнівних, і добре виконувати ті справи, яких, як ми ясно бачимо, Він вимагає від нас, наперед жертвуючи їх Богові й дякуючи Йому опісля.
У нашій розмові з Богом нам також слід завжди вихваляти, шанувати і любити Його за Його нескінченну доброту і досконалість. Не впадаючи у відчай через наші гріхи, ми маємо молитися про Його благодать з досконалою довірою, покладаючись на нескінченні заслуги нашого Господа. Брат Лоуренс запевняв, що Бог ніколи не відмовить нам у Своїй благодаті на кожну справу. Він у цьому сам переконувався і ніколи не відходив від Божої благодаті, якщо тільки не відволікався від відчуття Божої присутности на інші думки або не забував просити Його про допомогу. Бог неодмінно дасть нам світло в сумнівах, якщо тільки в нас не буде іншого наміру, окрім як догодити Йому.
Наше освячення не залежить від зміни наших справ, а від того, чи виконуємо ми їх заради Бога так, як зробили б для себе самих. Сумно бачити, як багато людей помиляється, захоплюючись певними справами, які вони виконують дуже недосконало через свої людські або егоїстичні міркування. Найкращий спосіб звернення до Бога полягає в тому, щоб займатися нашими звичними справами без будь-якого наміру догодити людям, але тільки з любови до Бога.
Велика помилка, на думку брата Лоуренса – вважати, що час молитви має відрізнятися від іншого часу. Ми маємо триматися Бога в будь-якій справі так, як під час молитви. Його власна молитва була не чим іншим, як відчуттям присутности Бога. Його душа була в той час нечутлива до всього, крім Божої любови. Коли минав час молитви, він не відчував жодної різниці, тому що продовжував перебувати з Богом, усією своєю силою вихваляючи і благословляючи Його. Так він провів усе своє життя в безперервній радості, хоча сподівався, що Бог дасть йому трохи постраждати, коли він набереться сил.
Брат Лоуренс наполягав на тому, що нам треба раз і назавжди всім серцем довіритися Богові й цілковито віддатися Йому, з певністю, що Він нас не підведе. Нам не треба втомлюватися робити малі речі з любови до Бога, Який цінує не велич діл, а любов, з якою вони робляться. Нам не треба дивуватися, що на початку ми часто будемо зазнавати невдач, бо врешті-решт ми виробимо звичку, яка в природний спосіб буде викликати в нас відповідні дії, без особливих зусиль і на наше велике здивування.
Уся суть благочестя полягає у вірі, надії та любові. Практикуючи їх, ми досягнемо єдности з волею Божою. Усе інше не має такого значення і повинно використовуватися як засіб, за допомогою якого ми можемо досягти своєї мети, й усі ці засоби будуть поглинені вірою і любов’ю. Усе можливе для того, хто вірить. Усе видається простішим для того, хто сподівається. Усе стає легшим для того, хто любить, і ще легшим для того, хто старається практикувати ці три чесноти. Мета, до якої нам слід прагнути, полягає в тому, щоб стати в цьому житті найдосконалішими поклонниками Бога, якими тільки можемо бути і якими сподіваємося бути всю Вічність.
Ми маємо час від часу чесно зізнаватися собі й ретельно перевіряти самих себе. Тоді ми зрозуміємо, що гідні великого презирства. Коли ми безпосередньо зіткнемося зі самими собою, то збагнемо, чому зазнаємо всіляких страждань і проблем. Ми збагнемо, чому схильні до змін і перепадів у нашому здоров’ї, світогляді та уподобаннях. І ми справді визнаємо, що заслуговуємо того всього болю і праці, які Бог посилає, щоб упокорити нас.
Після цього нам не треба дивуватися тим бідам, спокусам, протистоянням і суперечностям, які приходять до нас від людей. Ми маємо, навпаки, підкорятися їм і зносити їх доти, поки цього бажатиме Бог, оскільки це надзвичайно цінний досвід для нас. Що більшої досконалости прагне душа, то більше вона залежить від Божої благодати.
Коли один співбрат (якому брат Лоуренс був зобов’язаний відкритися) запитав його, як він досяг такого безперервного відчуття Божої присутности, чернець відповів йому, що з моменту свого приходу в монастир він вважав Бога кінцем усіх своїх думок і бажань, межею, до якої вони мають прагнути і на якій мають закінчуватися.
Він зазначив, що на початку свого духовного шляху проводив години, відведені для особистої молитви, у роздумах про Бога, щоб переконати свій розум і глибоко закарбувати у своєму серці існування Бога. Йому це вдавалося завдяки благочестивим почуттям і підпорядкуванню світлу віри, а не за допомогою вчених міркувань і складних роздумів. Цим коротким і надійним методом він вправлявся в пізнанні і любові до Бога, вирішивши докласти всіх зусиль, щоб жити в постійному відчутті Його присутности і, якщо можливо, ніколи більше не забувати про Нього.
Коли він молився, його розум наповнювався великим почуттям Його нескінченної істоти, і брат Лоуренс ішов працювати на кухню (бо тоді виконував для спільноти обов’язки кухаря). Там, попередньо обміркувавши, що, коли і як йому необхідно зробити, він проводив усі хвилини свого часу, як до, так і після роботи, у молитві.
Коли він починав працю, то звертався до Бога зі синівською довірою: «О мій Боже, оскільки Ти зі мною і я маю тепер, підкоряючись Твоєму велінню, докласти свій розум до цих зовнішніх речей, я благаю Тебе дарувати мені благодать продовжувати перебувати у Твоїй присутності. Допоможи мені з усім упоратися і – прошу – прийми всі мої турботи й усі мої пристрасті». Стаючи до роботи, він продовжував близьку розмову зі своїм Творцем, благаючи Його про милість і довіряючи Йому всі свої справи.
Коли він закінчував роботу, то перевіряв себе, як виконав свій обов’язок, і, якщо переконувався в тому, що все зробив добре, віддавав хвалу й подяку Богові, а якщо ні, то просив вибачення і, не втрачаючи надії, знову скеровував свої думки до Господа. Потім він продовжував перебувати в присутності Бога, ніби ніколи й не відходив від Нього. «Так, – говорив він, – піднімаючись після падінь і часто відновлюючи акти віри і любови, я досягнув стану, в якому мені стало так само важко не думати про Бога, як спочатку складно було звикнути безперервно про Нього думати».
Оскільки брат Лоуренс досяг великих успіхів у перебуванні в Божій присутності, природно, що він щиро рекомендував цю молитовну практику іншим. Однак його приклад життя був сильнішим стимулом, ніж будь-які аргументи, які він міг запропонувати. Сам вираз його обличчя спонукав до роздумів. Його лагідна і спокійна посвята не могла не вразити тих, хто бачив його.
Навіть у найбільшому поспіху, пов’язаному зі справами на кухні, він зберігав пам’ять про Бога і помисли про Небо. Він ніколи не поспішав, але й ніколи не зволікав, а все робив своєчасно з незмінним самовладанням і спокоєм духу. «Час праці, – казав він, – для мене не відрізняється від часу молитви. Посеред шуму й безладу моєї кухні, тимчасом як декілька людей одночасно закликає мене до різних речей, я перебуваю з Богом у такому великому спокої, начебто стою на колінах під час Пресвятої Євхаристії».