“Святий отець спілкувався з Богом також через споглядання. Благословенний отець часто й охоче провідував місця молитви або такі, в яких перебували реліквії святих. Не проминав ці відпустові місця так швидко, немов дощові хмари. Зазвичай, коли молився, то поєднував день з ніччю. Доволі часто, коли лише випадала йому нагода, здійснював паломництво до міста Кастрес, у дієцезії Альбі, яка межувала з дієцезією Тулузи, щоби там вшанувати благословенного Вікентія, диякона, про якого цілком достовірно було відомо, що похований у цій святині” (EVA, с. 82).
***
Без жодного сумніву, брат Домінік дуже любив Господа. Літописець розповів у своїй хроніці про те, як Домінік здійснював паломництво, й очевидно, як знаємо, це був не єдиний прояв його любові до Господа.
Домінік постає перед нами, як людина глибокої віри. Вже в молоді роки Ісус став для нього кимсь дуже близьким. Домінік дуже рано присвятив Господу своє життя, не тільки ставши священиком, але також виявляючи побожність, яка сильно вражала його сучасників. Власне на це звертають особливу увагу свідчення, зібрані під час канонізаційного процесу Домініка. Принагідно зазначимо, що його канонізували вже через тридцять років після його смерті, отож ті, що писали про нього свідчення, знали його особисто.
Наприклад, брат Вільгельм з Монтферат, написав таке свідчення: “Брат Домінік здавався надзвичайно побожною людиною, більш релігійною, ніж усі ті, яких я знак досі […]; мені здавалося, що він був більш жертовним у праці для спасіння людського роду, ніж хто-небудь інший” (VIE, С. 68).
Правдою є те, що для Домініка любов до Бога і любов до ближнього дуже тісно були поєднані одна з одною.
Ось дуже зворушливе свідчення іншого його товариша – брата Павла з Венеції, який засвідчив таке: “Коли ми разом подорожували, я бачив, як він молився, проповідував, поринав у споглядання Бога. Наставник Домінік говорив мені: “Прямуймо вперед і думаймо про нашого Спасителя”. Де б лише не доводилося йому бувати, завжди говорив про Бога або розмовляв з Богом” (VIE, С. 63).
Усі були зворушені тими “поривами пристрасті до Бога, яка його розпалювала” (LIB, №103). Описуючи портрет Домініка, брати робили акцент на його інтенсивному внутрішньому житті, бо навіть коли не розповідав нікому про Бога, то проводив час у розмовах з Ним.
Його теологічне життя виражалося в радості, яка була плодом правдивого милосердя. Домінік залишив після себе пам’ять як про людину, яка була переповнена радістю. Ми вже знаємо, що цей надзвичайно вразливий чоловік дозволив, щоби в його душі оселився Бог, відтоді вже не турбувався про те, що може трапитися з ним самим. Брат Павло з Венеції зазначив, що ніколи не бачив, аби наставник Домінік перебував у гніві, нервовому збудженні чи виявляв інші нешляхетні емоції ні внаслідок утоми подорожжю, ні під впливом якихось неприємних обставин. Завжди бачив його радісним у нужді та терпеливим у складних обставинах” (VIE, С. 68).
Цей дар радості, який походив від Бога, став особливим й виразним після смерті засновника Ордену проповідників.
Усі свідки розповідали, що під час перенесення тлінних останків Домініка з тимчасового гробу, куди його поклали відразу після смерті, до гробу, який зробили для нього в монастирі в Болоньї, вони стали свідками дивного явища. “Побоювалися, щоби тіло Святого, яке тривалий час перебувало під дощем і спекою, бо лежало в тимчасовому гробі, не з’їли хробаки, щоби трупний запах не вразив присутніх” (LIB, №127). Утім сталося цілком по-іншому. З тимчасового гробу піднявся такий приємний запах, якого ніхто раніше не відчував. І то не один або двоє братів засвідчили це, а всі присутні, яких було чимало. Сам благословенний Йордан, який тримав голову Домініка, щоби брати могли її поцілувати, також підтвердив, що руки Святого пахли так решту його життя (LIB, №128). Брат Рудольф, який сам укладав останки Домініка до першої труни, засвідчив, що в неї не клали жодних пахучих речовин. “Він сам розбив молотом стіну гробу, яка була дуже міцна, тому що була викладена із сильно скріплюючого розчину. Він також, з допомогою лома, змістив верхню плиту […]. У ту мить, коли він відвалив цю плиту, з гробу піднявся сильний, навіть дуже сильний запах, надзвичайно приємний і чарівний, якого раніше ніхто не відчував” (VIE, С. 60).
Можливо, наша чутливість, підпорядкована раціональному розумові, не сприйме факт існування такого приємного запаху, запаху святості, або не надасть йому належного значення. Можливо, не зуміємо відповідно відреагувати на такий різновид святості? Однак, читаючи тогочасні свідчення, можна зауважити, що людські відчуття майже не змінилися. Принаймні брати не поспішали відкрити труну свого засновника. Остерігалися і неприємного запаху, того, що він міг би означати. Факт, що всі говорили про свої відчуття, свідчить про те, як сильно були вражені. Приємний запах став для присутніх знаком небес. Радість, яку відчував Домінік під час життя, немов огорнула їхні постаті тим прекрасним запахом. Розплився цей запах довкола й утішав усіх тих, які його відчули. Приємний запах і радість тісно поєднані, так як неприємний запах і смуток. Святу Літургію з нагоди перенесення тлінних останків відслужили у вівторок – після свята Зіслання Святого Духа. Очевидно, що Боже Провидіння покерувало так, що антифон, який під час Літургії співали браття, звучав так: “Свят, Свят, Свят Господь Бог Саваот” (LIB, №129).
Можемо визнати, що запах, який поширювався від тлінних останків св. Домініка, був підтвердженням Неба про правдивість його християнських чеснот. Жив Домінік у вірі й надії, завжди керувався досконалою любов’ю до Бога і ближнього. Був радісним, навіть якщо на його шляху зустрічалися неприємності. Немов променів Божим життям, яке його переповнювало. Навіть після смерті випромінював радість.
У четвертий день реколекцій наслідуймо цей прекрасний приклад, який нам залишив св. Домінік. Також будемо просити Господа, щоб обдарував нас такою пломеніючою радістю, яку зумовлює глибока єдність з Ним.