Я користаю з можливості розповісти вам про життя одного з членів нашої спільноти і його чудові результати та безперервну допомогу, яку він отримує від присутности Божої. Нехай його приклад допоможе нам обом.
Упродовж останніх сорока років його постійною турботою було завжди перебувати з Богом; нічого не робити, нічого не говорити і не думати про те, що могло б Йому не сподобатися. Усе це він робить із чистої любови до Бога, тому що Бог заслуговує нескінченно більшого.
Тепер він настільки звик до Божої присутности, що вона приносить йому постійну розраду і спокій. Протягом приблизно тридцяти років його душа була сповнена радости і захоплення, почуттів таких безперервних, а інколи й таких великих, що він змушений був знаходити способи приховати їх зовнішній вияв від тих, котрі могли цього не зрозуміти.
Якщо зрідка він трохи відволікається від Божої присутности, Бог лагідно нагадує йому про Себе, зворушуючи його душу, що часто відбувається, тоді коли він найбільше заклопотаний зовнішніми справами та завданнями. Він завжди вірно відповідає на ці внутрішні зворушення піднесенням свого серця до Бога, лагідною і ніжною увагою до Нього або такими словами, які тільки з любови можуть вийти з його вуст. Він може, наприклад, сказати: «Боже мій, я всього себе віддаю Тобі», або: «Господи, зроби мене гідним Твоєї любови».
Йому здається (насправді, він це відчуває), що Бог любови, задоволений цими кількома словами, знову входить і спочиває в глибині його душі. Досвід таких речей дає йому впевненість у тому, що Бог завжди перебуватиме в найпотаємнішому закутку його душі. У цьому він ані краплі не сумнівається.
Судячи з радости і благодати, якими він насолоджується, він постійно знаходить у собі великий скарб. Більше нема необхідности шукати його. Він уже не турбується про те, щоб знайти його, тому що тепер перед ним відкрита прекрасна скарбниця, з якої він може брати все, що йому потрібно.
Він часто з жалем говорить про нашу сліпоту і плаче над тим, що ми задовольняємося малим. «Бог, – каже він, – має незліченні скарби, якими Він може і хоче нас обдарувати, а ми так мало просимо в молитві, яка триває всього мить. Як сліпі, ми перешкоджаємо Богові і зупиняємо потік Його благодати. Але коли Він знаходить душу, пройняту живою вірою, то щедро виливає на неї Свою милість і благодать. У такій людині вони течуть, як потік, який, хоч і зупиняється супроти звичайної течії всупереч бажанню, та, коли з’являється прохід, уривається туди з усією своєю поривчастістю і повнотою.
А втім, ми часто зупиняємо цей потік через те, що надаємо йому занадто мало значення. Але більше не зупиняймо його. Увійдімо в себе і зруйнуймо перешкоди. Даймо дорогу для благодати. Надолужуймо згаяний час, бо, можливо, ми не маємо його аж надто багато. Смерть наближається, тому добре підготуймося до неї, бо вмираємо ми лише один раз, і помилка стає непоправною.
Я повторю ще раз: увійдімо в себе. Час летить, і немає місця для зволікання. Під загрозою – наші душі. Мені здається, що ви готові і вжили дієвих заходів, щоб вас не заскочили зненацька, за що я вас хвалю, бо це єдине, що має значення. Та все ж нам треба постійно працювати над цим, тому що не рухатися вперед у духовному житті – значить повернутися назад. Але ті, у кому діє Святий Дух, йдуть уперед навіть уві сні. Якщо човен нашої душі все ще колишуть вітри та бурі, розбудімо Господа, Який спочиває в ньому, і Він швидко заспокоїть море.
Я взяв на себе сміливість поділитися з вами цими добрими почуттями, щоб ви могли порівняти їх зі своїми. Нехай вони послужать для того, щоб знову розпалити їх, якщо в якийсь момент вони трохи охолонуть. Згадаємо перші вияви Божої милости. Згадаємо наші попередні миті радости і миру. Користаймо з прикладу і почуттів цього брата, якого мало знають у світі, але якого добре знає Бог і обдаровує його Своєю благодаттю.
Я буду молитися за вас, і ви, прошу, моліться за мене. Завжди ваш у Господі.