Чи людям слабшим відведено місце поміж нас?

Слабшим людям важко віднайти своє місце в нашому суспільстві, бо ідеал людини в ньому – це незалежна, сильна, компетентна особистість. Чи не повинно було б суспільство враховувати потреби кожного свого члена, визнавати дари та цінність кожної людини? Чи може воно вважати себе відкритим, гуманним, демократичним, якщо ідеї та норми, які воно пропагує, призводять до ізоляції цілого сегменту його населення?

Мій особистий досвід переконав мене, що ми багато чого можемо навчитися від неповносправних людей, вилучених з нормального життя. Коли ми приймаємо їх, вони своєю присутністю збагачують наше життя. Вони можуть допомогти нашому суспільству змінитися, стати людянішим.

Наші індустріалізовані суспільства сфокусовані на зрості, розвитку та прогресі. Для більшості з нас життя – це перегони, які необхідно виграти. Кожна сім’я проходить певний шлях: діти народжуються, виростають, покидають батьківський дім, одружуються, народжують власних дітей, живуть своїм життям. Життєвий шлях розумово неповносправних людей інакший. Коли вони досягають певної стадії розвитку, від них уже більше нічого не очікують і ні до чого не заохочують – їх поступ зупиняється. Розвиток неповносправних людей часто відбувається хаотично чи прискорено: багато з них переходить з дитинства відразу в дорослий вік, минаючи підлітковий; інші швидко старіють. Наші суспільства не вміють адекватно турбуватися і підтримувати розвиток людей слабших та повільніших у своєму розвою за інших. Нам важко слухати і відкривати мудрість, яка прихована в тих, хто не відповідає нормам нашого суспільства.

Існує великий розрив між суспільством, з його організацією та цінностями, і людьми неповносправними. Суспільство, яке возвеличує сильних, розумних, переможців, неминуче принижує цим тих, хто не може навіть стати самостійним. Таке суспільство стверджує, що бути людиною – означає бути сильним.

Хто вбачає в сердечності прояв слабкості, той боїться власного серця. Для таких людей серце – то місце страждання і тривоги, хаосу та ефемерних емоцій. Тому вони відкидають тих, хто не може вповні розвинути свої інтелектуальні здібності, і живе на рівні серця. Ось чому розумово неповносправні люди часто виключені з нашого суспільства – їх не трактують як людей, рівноцінних з іншими.

Наші суспільні уявлення та система цінностей породжені життєвим досвідом – досвідом життя, смерті, радості, тривоги. І якщо ми ніколи не пізнали вивільняючої сили любові, то яку ж цінність можуть мати в наших очах поняття «любов», «довіра»? Якщо в нашому житті не було нічого, крім конфліктів та боротьби, в яких ми мали захищатися або атакувати, щоб відстояти для себе місце під сонцем, – то яка інша мета може бути в нашому житті, як не перемагати, виборювати, завойовувати владу?

Історія нашого світу – це історія конфліктів між групами людей, які постійно прагнуть підкорити собі одна одну. Ми утікаємо від особистої слабкості та невпевненості, які часто є причиною страждання, щоб разом захистити себе або атакувати інших. Так народжуються конфлікти. Кожна група замикається у своїй самовпевненості, у своїх упередженнях та своїй ідеології. Тоді залишається дорога тільки в один бік – до байдужості, приниження, обману, страху та ненависті до інших.

Можна виділити три причини міжгрупових конфліктів.

Перша – це переконаність у власній моральній вищості над іншими, можливо, навіть у своїй вибраності Богом. Усі повинні служити нам та наслідувати нас. Щоб принести щастя світові, треба нав’язати іншим наш світогляд, наш спосіб життя, і якщо необхідно, то для цього можна використати і силу, і залякування.

Другим джерелом конфліктів є відмова або неспроможність побачити та визнати можливість помилок власної групи: «Ми непомильні, бо ми кращі, ми не можемо оступитися!»

Третє джерело конфліктів – відмова визнати, що інші можуть знати якусь частину правди – ту, якої ми не знаємо, – і цим збагатити нас та інших людей. У кращому разі ми дивимось на інших як на невігласів, що володіють лише часточками правди, а в гіршому – як на небезпечних, деструктивних, підвладних злим духам осіб, яких треба приборкати та підкорити собі для добра людства. У такий спосіб суспільства і культури діляться на «погані» і «добрі»: добрі приписують собі місію рятувати, зцілювати, приносити щастя цьому загубленому світові під своєю владою та за своїми законами.

Така історія усіх цивілізацій, які впродовж віків завойовували та колонізували інші народи, щоб утвердити над ними свою владу. Відмінності мали бути стерті, «дикуни мали бути цивілізовані». А раз так, то всі засоби добрі, щоб довести, що наша культура, наша влада, наші знання, наша технологія найкращі, що наші боги єдині!

І це стосується не тільки історії цивілізацій, але й історії релігійних війн, інквізиції, цензури, диктатури, усіх ідеологій. Ідеологія – це набір ідей, транспонований у набір цінностей, що подаються як абсолютні і насаджуються силою тим, які їх не приймають. Ідеологією може стати будь-що: політична система, школа психології, філософія економіки. Навіть праця може спиратися на певну ідеологію. Релігійні групи та секти можуть бути основані на ідеологічних принципах. Самі релігії можуть перетворюватись на ідеології. За своєю природою ідеології закриті до нових ідей, до суперечок, змін, розвитку; вони відмовляються приймати або вислуховувати будь-які погляди, крім своїх. Вони заперечують можливість помилки в їхній системі, заперечують критику, вони замикаються у своїх ідеях, своїх теоріях, своїх цінностях.

Люди дуже легко піддаються спокусі жити у світі ілюзій, щоб захистити себе та своє уявлення про себе, щоб виправдати себе, утвердити власну богообраність та вищість над іншими. Так було в минулому, наприклад, з ідеологіями нацизму та комунізму, так є й сьогодні. Громадянська війна в Алжирі, геноцид у Руанді, конфлікти в колишній Югославії, ворожнеча між палестинцями та ізраїльтянами, принизливе, жорстоке ставлення до певних груп людей з огляду на їх політичні та релігійні переконання, легкість, з якою викреслюють з життя людей слабших, неповносправних, – усе це прояви нашої схильності визнавати за одною групою людей усю правду, а за іншою – усі вади та зло!

Дуже нелегко перейти від визнання абсолютної цінності власної культури і способу життя до сприйняття цінностей в інших культурах та інших способах життя. Бо це вимагає готовності змінювати свої погляди, зрікатися упереджень, руйнувати захисні мури, ризикувати втратою частини своєї ідентичності. Відкриття нашої спільної людськості, прихованої за відмінностями, декому може здаватися небезпечним. Ми ризикуємо не тільки втратити певну владу, привілеї та наше уявлення про себе – ми ризикуємо також зіткнутися із зонами темряви усередині нас, з нашими ранами, зі злом, присутнім у наших серцях та в нашій культурі. Відкриття нашої спільної людськості може зруйнувати звичний світ наших уявлень.

Руйнування приналежності

В основі драматичного роздвоєння людини поміж потребою приналежності і потребою бути вільним лежить відчуття небезпеки. Приналежність вимагає відданості власній групі, спільноті, культурі та встановленим нею істинам. А пошук особистого розвитку та внутрішньої свободи вимагає від нас здатності критично оцінювати переконання групи, ставити їх під сумнів і деколи навіть діяти всупереч їм.

Коли ми хочемо жити за покликом власного сумління та прагнемо бути собою, жити без страху, тоді особливо проявляється те, що я називаю принципом небезпеки: ми наважуємось жити поза безпекою загальноприйнятих принципів життя – шукаючи правду, ми наважуємось ставити їх під сумнів. Через такий брак безпеки неминуче проходить група або спільнота, яка шукає нових шляхів, і це для неї дуже важливо. Якщо така група має змогу розважати над своєю історією та майбутнім, ставити під сумнів деякі установлені істини, то вона глибше пізнає правду і відкриває нове світло для нашої епохи. Розгляньмо це детальніше.

Сім’я – це основна клітина суспільства. Але в багатьох західних країнах це первинне місце приналежності під загрозою розпаду. У Парижі розпадається кожне друге подружжя, а в цілому по Франції – кожне третє. Статистика свідчить, що люди дедалі більше бояться брати на себе відповідальність за інших. Чому це так?

Наші західні суспільства поставили приватні інтереси (особистий успіх, права і потреби окремої людини) вище за групові. Ми створили суспільство, в основі якого – змагання; щоб перемогти, треба докласти багато зусиль. За певних умов це дійсно важливо і правильно: група може приглушувати свідомість та свободу особистості, перешкоджаючи її розвитку та саморозкриттю. Дух змагання підштовхує нас до максимальної реалізації свого потенціалу, але з іншого боку, зосередженість лише на особистій меті та потребах ізолює нас від інших людей та породжує нестерпну самотність.

У деяких людей – особливо в тих, хто не має достатніх здібностей, щоб жити в такому світі змагання, або в тих, хто ніколи не мав справжньої сім’ї, – така самотність породжує відчай. Вони не можуть зрозуміти ні хто вони є, ні в чому сенс їхнього життя. Вони тонуть у морі невпевненості, страху, розгубленості, злості.

Інших же людей ця самотність та брак безпеки спонукають шукати нових місць приналежності, де б вони віднаходили сенс свого життя, могли жити тими ідеями, в які вони вірять, і будувати справжні стосунки з іншими людьми. Такі люди беруться до праці над побудовою більш гуманного світу, до боротьби за правду, мир і справедливість; вони солідаризуються з тими, хто ізольований від суспільства і страждає, щоб допомогти їм віднайти в ньому своє місце.

Суспільству, яке живе за принципом «виживає найсильніший», в якому кожен має боротися сам за себе, загрожує небезпека. Таке суспільство підтримує і заохочує силу, агресивність, потребу перемагати. І цим воно може загальмувати розвиток серця, утруднити співпрацю між людьми різних культур та ментальностей, породити неприязнь та ворожнечу. Таке суспільство відсуває на периферію людей слабших і тих, хто не приймає його індивідуалістичних принципів та прагне жити спільнотою; воно поспішає почепити на них ярлик секти. Суспільство, яке надає головного значення економіці, силі, кар’єрі, породжує людей, для яких найважливіше – бути першим, відрізнятися від інших, викликати захоплення. Таке суспільство втрачає етику справедливості, солідарності, співпраці, турботи про добро для всіх. Як може суспільство заохочувати розвиток особистої свідомості, свободи та творчості, не породжуючи при цьому егоцентричних мотивацій? Як воно може допомогти кожній людині, щоб вона використовувала свої обдарування для праці на користь справедливості, миру та людської солідарності?

Попередній запис

Назад до дитини

Наступний запис

Приналежність, що замикає