Чи правда, що Церква толерантно ставиться до певних набожеств, позначених забобонністю?

Декому здається, що Церква толерує певні набожества, які схильні до забобонности, оскільки вона не може викорінити певні поганські традиції, закріплені в народній релігійності. Інші вважають, що Церква відповідальна за сприяння певним забобонним віруванням через відпусти та благословення. Незважаючи на чіткість Слова Божого, церковної доктрини та постсоборних документів, необхідно визнати, що певні народні звичаї, далекі від віри, все ж збереглися: дотепер з нагоди певних релігійних святкувань і подій проводимо певні обряди, які межують із фанатизмом та забобонністю. Такі магічно-забобонні практики, що міцно вкорінені в місцеві традиції, на жаль, непорушні, незважаючи на катехизу та всі спроби єпископів привести народ до сутности віри. У Центральній Італії певні процесійні ходи та богослуження на честь святих перегукуються з поганськими святкуваннями. Дотепер жалюгідною є ситуація зі змішуванням священних речей із грошима: люди обвішують фігури святих золотими прикрасами та банкнотами…

Особливо слід бути обережними пастирям Церкви, аби наголошувати на тому, що виставлені мощі є «справжніми», а не предметом фанатизму. Що можна сказати про мощі крайньої плоти Дитятка Ісуса, які ще донедавна вшановували в парохіяльній церкві Калькати[1]? А молоко Пресвятої Богородиці, яке зберігається в Парижі, Римі, Неаполі та Монтеваркі? Я згоден, що для святих немає нічого неможливого, але двадцять шість(!) уцілілих голів святої Юліяни чомусь викликають у мене дивний сумнів…

У Сієні активно дискутують із приводу благословення коней, що беруть участь у поширених тут перегонах у районі Оки, на подвір’ї церкви святої Катерини. Священик дає жокеям мощі святої, щоб вони їх поцілували. Згодом прикладає їх до морди коня і, здійнявши руки вгору, голосно кричить: «Йди! І повертайся переможцем!»[2]

А ось ще один цікавий приклад, щоб зрозуміти, як християни потребують нової євангелізації, аби уникнути неоднозначних чи магічних тлумачень, які можуть викривити священне значення літургійних богослужень. 2004 року в одній тосканській єпархії двоє священиків із катедрального собору відмовилися від традиційного «благословення домів», оскільки, як пояснив один із них, «свячена вода перетворилася на магічний предмет, що сприяє забобонності. Прихід священика очікують з очима, впертими на годинник, тож благословення приймають із думками про обов’язки, без роздумів та усвідомлення події»[3]. Очевидно, що ці священики не погоджувалися з думкою вірних щодо містичних властивостей освяченої води. Але замість того, щоб відмовитися від благословення, чи не доцільніше було б належно виховувати вірних у релігійному спрямуванні? Роздумуючи про рішення священиків не благословляти родини, щоб не впасти в забобонність, отець Олесандро Раті пише: «Необхідно бути обережними в такому судженні в окремих випадках: є ризик двозначного трактування прохань щодо благословення чи інших обрядів, які люди з вірою просять здійснити. Адже їм, можливо, просто бракує певного належного культурного рівня для більш раціонального вияву своєї релігійности. Ми повинні поставити запитання: чи не став страх та підозри певних священиків у забобонності мирян причиною того, що ми є свідками неймовірного зростання кількости різних магів та цілителів, які озброїлися християнською термінологією благословень та екзорцизму, заробляючи на цьому шалені гроші»[4]?

«Помилково думати, що віра може сильніше впливати на слабкий розум; навпаки, тоді їй загрожує ще більша небезпека, оскільки вона може опуститися до рівня мітів або забобонів. Так само й без дозрілої віри розумові бракує стимулів, щоб зосередитися на специфіці й глибині буття. Відповіддю на відвагу віри мусить бути відвага розуму»[5]. Іван Павло II, Енцикліка «Віра та Розум», 48

Що можна сказати про флагелантів[6]?

Не хочу висміювати чи усувати народні вірування, але мене все ж дуже дивують певні їхні прояви в Кампаньї та Калабрії, де дотепер у Страсну п’ятницю флагеланти бичують себе до крови. До цього заохочують не тільки місцеві туристичні фірми, але й деякі священики. Самобичування, притаманне певним сучасним екстремістським ісламським угрупуванням чи індуському Джайнізмі, є особливою покутою, спрямованою на очищення від гріхів та отримання спасення. Католик не може вдаватися до подібних речей, незважаючи на те, що на початках християнства це явище мало певні підстави для існування. Коли святий Франциск Сальський казав монахиням: «Бичуйте не тіло, а серце», він мав на увазі те, що Бог вимагає не бичування тіла, а навернення серця. Адже існують набагато прекрасніші традиції. Наприклад, коли Нурсія відзначає свято свого покровителя, святого Венедикта, якого вшановують як покровителя Європи, то це супроводжується процесійним ходом «За єдину Європу» при запалених факелах, який щороку вирушає з різних європейських міст і прибуває в Нурсію ввечері 20 березня, символізуючи єдність європейських народів та поширення ідеї миру нурсійського монаха.

ВОНИ, ЯК І ЗА ЧАСІВ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ, БИЧУЮТЬ СЕБЕ В ІМ’Я ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ…

Згідно з традицією, минуло сім років відтоді, як востаннє на античних шляхах Гуардія Санфрамонті, в околицях Санніо, пролунав заклик: «Браття, вперед: в ім’я Пресвятої Богородиці бичуйте себе!» І вчора в атмосфері середньовічного набожества та емоційного піднесення, кортеж із трьох тисяч вірних, що стікають кров’ю, з тисячами «флагелантів» у капюшонах – неначе й не минули століття – вирушив вулицями містечка, а за ним – стотисячний натовп.

Серед учасників не бракувало й представників світу політики: від губернатора Кампанії Антоніо Бассоліно – до партійного лідера Клементе Мастелли, від Вітторіо Сґарбі – до секретаря Міністерства праці Паскуале Вієсполі.

Флагеланти – це феномен, якому понад 750 років. «Року Божого 1260-го, – писав Салімбене з Парми, – по всьому світу поширилися флагеланти». Після епідемії чуми 1348-1349 рр. їх стало настільки багато, що Папа Климент VI вирішив заборонити цей рух. Але покаянне набожество мало занадто міцне коріння, особливо в Південній Італії та в деяких регіонах Іспанії, де до цієї традиції заохочували представники церковної влади. Саме так у Гуардія Санфрамонті, де що сім років виставляють фігуру Успення Пресвятої Богородиці, розпочинаються святкування, кульмінацією яких є «хід покаяння». Серед кількох тисяч учасників (серед яких є і численні емігранти), які інсценізують життя святих, – і «флагеланти», які бичують свої спини, виходячи зі Собору, споглядаючи на фігуру Богородиці і йдучи за фігурою святого Єроніма. Цей хід триває до восьми годин! У чому суть цієї маніфестації? Єпископ Черрети Санніти монсеньйор Мікелє Де Роза каже: «Це не видовище, це подія, яку кожен переживає на особистому, родинному та громадському рівні. Ми вимагаємо поваги, якої заслужили ті, хто переконані в тому, що певні жести, які більшості видаються жорстокими, є гідним способом вшанування Діви Марії, спокутуючи таким чином усі вчинки, якими вони образили милосердного Господа».

«Це священнодійство, що не має аналогів у цілому світі, – стверджує Бассоліно, – прояв автентичної і сильної віри, але також обряд колективної ідентичности. Я вірю, що більшість людей, як і я сам, прийшли сюди не з цікавости, а з глибокої поваги до визначної народної релігійної традиції, яку необхідно правильно зрозуміти. Не випадково в нашому регіоні цей обряд здійснюють на рівні найвизначніших подій Кампаньї, виділивши 400 тисяч євро на спорудження музею, що присвячений цій події».

Олессандро Фаруджа (див. http://ilrestodelcarlino.quotidiano.net/ сhаn/2/12:4646741:/2003/08/25)


[1] Різні церкви та монастирі заявляли, що ці мощі перебувають у них: абатство Куломб в єпархії Шартру; церкви Ле-Пуа, Метцу, Анверси, Ґільдесґайму; церкви Нотр Дамен-Вуаб Шалон-сур-Марн і Сан Содео в Коліміто. Згодом додалися мощі в Сантіяго де Компостела, абатстві Сен-Корнель в Комп’єні і ще одні, викрадені в Сан Джовані Латеранському. Ці мощі були особливо відомі завдяки тому, що від них очікували допомоги безплідні та вагітні жінки.

[2] Див. Jesus, вересень 2000.

[3] Див. La nazione, 7 березня 2004

[4] Ratti А., II Magistero recente su magia е superstizione, в Credere Oggi. Dossier di orientamenti e di aggiornamento teolofigico, – Ed. Messaggero Padova: http://www.gredereoggi.net/upload/2003/articolo138_99.asp.

[5] http://dds.edu.ua/ua/articles/2/duhovna-svitlytsa/rik-viry-2012-2013/1115-fides-et-ratio.html

[6] Флагеланти – масовий рух, що народився в Перуджі 1260 року, суть якого полягала в регулярному самобичуванні як покута. Лише в Італії цей рух отримав інституційний вияв. В Європі поширився під час великої епідемії чуми XIV століття, коли було заборонене прилюдне самобичування (1349 p.), яке стало популярним серед єретичних об’єднань.

Попередній запис

Про які саме забобони йдеться?

Наступний запис

Чому серед сучасних вірних так багато забобонних?