Чоловік з останнього ряду

«Бо теперішнє легке наше горе достачає для нас у безмірнім багатстві славу вічної ваги, коли ми не дивимося на видиме, а на невидиме. Бо видиме дочасне, невидиме ж вічне!» (2Кор. 4:17,18).

Три роки тому мене попросили виголосити низку проповідей з ключових елементів Євангелія для малої групи сестер кармеліток у Казахстані. Сестри жили в маленькому монастирі, який їм повернули після падіння комунізму. Монастир дуже потребував ремонту, і на час мого візиту там тривала перебудова.

Сестри, а їх було близько 10 осіб, були життєрадісними, працьовитими і повними віри. Перед початком реколекцій я познайомився з більшістю з них, у тому числі з матір’ю-настоятелькою. Їй було за 60, і вона була монахинею понад 40 років. Мені вона нагадувала Матір Терезу з Калькутти – маленька, трохи згорблена, енергійна і мала великий духовний авторитет. Вона випромінювала святість.

Коли ми лише розпочали, я поглянув на сестер і мені видалося дивним, що я їм проповідую. Я був упевнений, що вони можуть мене більше навчити, ніж я їх. Упокорений їхньою правдивою святістю і любов’ю до Христа, я поспішив із проповіддю.

Перший день минув добре. На другий день, коли саме мали розпочинати, мати-настоятелька піднялася зі свого місця і вийшла з кімнати. Я запитав через перекладача, куди вона пішла, але, здавалося, ніхто цього не знав. Я вирішив зачекати і не розпочинав до тих пір, поки вона не повернеться.

Через кілька хвилин двері відчинилися і вона ввійшла, а з нею – близько 15 чоловіків і жінок, які працювали на перебудові монастиря. Одягнуті в старий робочий одяг, запорошені трачиною і білим пилом від бетонного розчину, вони слухняно виконали розпорядження матері-настоятельки і сіли. З місця, де я стояв, вони не виглядали надто щасливими.

Мати-настоятелька підійшла до мене і через перекладача сказала: «Проповідуйте їм. Розкажіть їм про Ісуса. Вона повідомила, що серед них є християни, мусульмани і невіруючі і що дехто з них, можливо, колись був охрещений, але більшість, навіть якщо й були охрещеними, не живуть вірою».

Вона глянула на мене і рішуче сказала: «Давайте, вчіть їх». Затим сіла в першому ряду, а я повернувся до групи. Їм дуже ніяково, і вони не хотіли тут перебувати. Я промовив кілька коротких вступних слів і спробував трохи розрядити атмосферу гумористичною історією, але це не вдалося. Робітники просто сиділи, не зводячи з мене очей, а сестри ввічливо всміхалися.

Того ранку я виголосив дві проповіді, роблячи наголос на Божій любові, що вилилася під час Страстей, смерті і Воскресіння Ісуса. Завершувалася перша проповідь, і здалося, що більшість чоловіків і жінок починають почуватися вільніше і повністю відкриті на те, що я говорю. Але був один чоловік, який сидів в останньому ряду і весь час, поки я проповідував, дивився на мене з напруженим і сердитим виразом обличчя. Його вигляд відлякував: він був дуже великий, з широкими плечима, товстою шиєю, квадратною щелепою і глибоко посадженими очима.

Наприкінці проповіді я запросив усіх, хто бажає відповісти на послання, вийти наперед. Багато людей вийшло відразу, щоб за них помолилася наша група. Десь через півгодини вийшов і той чоловік із заднього ряду. Він підійшов просто до мене, але нічого не говорив. Я обернувся до перекладача і запитав, чим можу бути корисним йому. Чоловік сказав: «Мені потрібна допомога». Він учинив щось погане і хотів знати, чи Бог може йому пробачити. Я запитав, що він зробив, але він мовчки схилив голову. Через кілька хвилин я знову запитав його і почув у відповідь: «Я вбив свого брата». Чоловік розповів свою історію. Вісім років тому його брат прийшов додому, у дім матері, п’яним. Він агресивно поводився, бешкетував, кричав на матір. Чоловік намагався вгамувати брата, почалася бійка. Чоловік утратив над собою контроль і своїми руками вбив його.

За цей злочин він відсидів п’ять років у тюрмі. Коли був у в’язниці, померла мати, і він не мав можливості прийти до неї, коли вона цього потребувала. Не було нікого в родині, щоб потурбувався про неї. Він відчував величезний тягар вини за вчинене і думав, що це Бог карає його, не дозволяючи допомогти матері. Він сказав, що усвідомлює, що заслуговує покарання, але хоче знати, чи Бог може пробачити йому.

Ми розмовляли певний час про любов і милосердя Бога, і я запитав його, чи хотів би він, щоб ми спільно помолилися. Він ствердно кивнув головою. Я поклав руку на його плече і почав молитися, просячи Святого Духа почути крик душі цього чоловіка і звільнити його від тягаря гріха, вини і гніву, які тиснули на нього. Після короткої молитви ми постояли в тиші, заплющивши очі. Через кілька хвилин він почав плакати: любов Христа виливалася на нього, і все, що він міг робити, то лише плакати. Ми молилися з ним ще трохи часу, а наприкінці дня цей твердий, як скеля, і насуплений чоловік лише всміхався.

Наступного дня ми завершували реколекцїї. Мати-настоятелька розповіла мені, що майже весь учорашній вечір провела в розмові з тим працівником і молилася з ним. Вона сказала, що він, наче помираюча від голоду дитина, спрагнена духовної їжі, і що Господь глибоко торкнув його. Він не мав сім’ї, і після розмови обоє відчули, що Господь його кличе послужити сестрам завгоспом. Мати-настоятелька забезпечила йому можливість отримувати духовну поживу, а він, своєю чергою, буде опікуватися матеріальними потребами монастиря.

На знак подяки за отримане прощення він також хотів зробити щось для Бога і тим самим приготувати себе до Неба. Дотик Святого Духа звільнив його від пут та безнадії і дав йому проблиск глибин Божої любові та сили. Протягом восьми років над головою цього чоловіка нависала чорна хмара, але за одну мить вона розсіялась силою Святого Духа.

Натомість народилася надія на Небо. Цей чоловік знав, що Ісус помер, щоб звільнити його від смертельного гріха, який учинив проти сина своєї матері. Без сумніву, його подальша дорога вимагала очищення і тривалого зцілення. Але певним є те, що через ніжний дотик Духа він знає, що Ісус залишив 99 овець, щоб піти на пошуки однієї заблудлої, щоб її знайти і повернути в дім Отця. Він у дорозі додому.

Віднови вічної перспективи

Досвід Святого Духа допомагає відновити вічну перспективу. Чоловік, про якого йшла мова в згаданій історії, вловив проблиск Вічності. Благодаттю Духа для нього по-новому відкрилося Небо. Це один із найважливіших аспектів діяння Духа в наші дні. Він дає присмак Неба, щоб принести надію на народження у світі, який дедалі більше закривається на голос Божий.

Відкинення Бога і, як наслідок, секуляризація нашої культури дуже утруднюють підтримання правдивого біблійного сприйняття світу. Горизонт людини обмежують поняття «тут» і «тепер». Завдяки особистому досвіду Духа Небо проривається через цей обмежений горизонт. Дух допомагає нам побачити Воскреслого Христа, Господа Неба і землі, який «живий» і «живий на вічні віки» (Об. 1:18).

Благодаттю Духа ми починаємо торкатися вічності. Ми створені здатними бачити «чого око не бачило й вухо не чуло» (1Кор. 2:9). Як говорить св. Павло, ми «скуштували небесного дару, і стали причасниками Духа Святого, і скуштували доброго Божого Слова та сили майбутнього віку» (Євр. 6:4, 5).

Дух вивільняє в нас «сили майбутнього віку». Цей досвід допомагає пробудити богословську чесноту надію.

Надія визначається, як «упевнене очікування звершеного». Завдяки дару Святого Духа ми можемо бачити своє майбутнє, тобто можливість Неба, об’явленого у Воскресінні і царюванні Ісуса з Назарета. Дух творить усередині нас справжню впевненість, що наше життя знайде свою повноту у вічності з Христом Ісусом.

Дух дає нам силу пізнати, хто ми і куди прямуємо. Дух руйнує силу ізоляції і страху, які неодмінно зароджуються в серці людини, життя якої позбавлене надії на вічність.

Попередній запис

Харизми

Наступний запис

Переорієнтація нашого бачення