Чому серед сучасних вірних так багато забобонних?

Відповідь надзвичайно проста і водночас нещадна. Забобонність є наслідком релігійного невігластва та незрілости віри! Цю незрілість, цю форму релігійної інфантильности зустрічаємо в багатьох християн, які створили собі зручну релігію, відповідно до власних уподобань та уявлень. Ставлення, які описують цей стан збіднення, щоб не сказати відкинення віри, можна об’єднати в декілька груп:

– Віра – це не сентименталізм: хто будує віру на почуттях – вважає правильним і справжнім лише те, що «відчуває в собі», а не правди віри, які об’явило Боже слово та проповідує вчення Церкви. Це не пошуки Бога, це відчайдушні пошуки сильних вражень та надзвичайного ентузіязму. Але емоції замкнені в собі, вони не змінюють життя…

– Віра – це не моралізм: людина повинна відкрити для себе відчуття вдячности до Бога, не плутаючи релігію з наказами, зобов’язаннями та спасенням, яке треба заслужити власними зусиллями. Християни повинні відмовитися від поширеного стереотипу, згідно з яким Бог є таким собі джерелом нещасть, які мають покарати нас. Бог «ти мені за це заплатиш!» повинен поступитися місцем Богові як милосердному Батьку, щоб ми змогли почути Його заклик, який благає: любов, свобода, довіра, щедрість… без лицемірства!

– Віра – це не посередність: хто не шукає серйозности та глибини у власних взаєминах із Богом, той назавжди прикутий до зовнішніх проявів релігії чи літургійних обрядів, які така особа навіть не старається зрозуміти. Достатньо дотримуватися їх… щоб «із сумлінням було все гаразд»!

– Віра – це не чарівна паличка: справжній християнин не тягнеться до того, що є надзвичайним, магічним, фантастичним… йому достатньо Слова Божого, яким він намагається жити щодня.

– Віра – це не індивідуалізм: віра в Христа не ідентифікується з певною групою чи рухом… і вона не призначена для егоїстичного використання. Віра віднаходить найбільший свій прояв у Церкві, народові Божому, під проводом її Пастирів.

Те, що не є справжньою вірою, – це забобонність.

Яка відмінність між релігійною і забобонною поведінкою?

Якщо хтось прагне зрозуміти відмінність між релігійністю та забобонністю, необхідно йти шляхом, який проклав відомий феноменолог релігії Мірчою Еліяде (1907–1986 рр.). Він розрізняє магію і релігію як магічний досвід, який є не досвідом божественного чи священного (ієрофанія), а досвідом влади (кратофонія), завдяки якому людина маніпулює священним, ставлячи його собі на службу[1]. Сюди ж спрямоване Пасторальне звернення Синоду єпископів Тоскани A proposito di tagia е di demonologia (1994 p.): «Релігія звернена безпосередньо до Бога та Його діяльности, тобто без такого звернення релігійний досвід просто неможливий. Магія, натомість, передбачає певний світогляд, який вірить в існування окультних сил, які впливають на життя людини і на які, як вважає діяч (чи користувач) магії, він може вплинути завдяки ритуальним практикам, що спричиняють певні наслідки. Звернення до божества – якщо воно наявне – є строго функціональним та підпорядковане цим силам та наслідкам»[2]. Ми бачимо, що нелегко дотриматися рівноваги між збереженням народних релігійних вірувань та уникнути обрядів, які Церква вважає магічними. Наші переживання спростовує римський екзорцист, отець Франческо Бамонте: «Народна віра, вшанування мощей та святилищ є дуже позитивним явищем, яке не треба критикувати, а слід спрямовувати через працю священиків, щоб це набожество було в літургійних межах. Що ж до згаданої відмінности, то вона чітка: забобонністю є така поведінка, коли все, що існує, будь-якою ціною має підпорядкуватися власним бажанням. Віра ж, натомість, є довірливим покладанням на Божу волю, якою б вона не була. У такому значенні молитовне прохання – про здоров’я чи ласку – може легко привести до забобонности, якщо людина не здатна довіритися Богові без вимоги бути вислуханою так, як вона того прагне»[3]. Багато інших прикладів показують відмінність між релігійністю та забобонністю, про що говорить архиєпископ Антонелі: «Коли віра надихає на скромну й довірливу молитву, вона сприяє розумному та відповідальному використанню здібностей, які Бог нам подарував. Але плутання ефективности молитви з результатами людської діяльности межує з магією. Перед викликами певної хвороби, фізичної чи психічної, цілком правильно через молитву просити про ласку зцілення … але аж ніяк не можна плутати ці речі та приписувати видужання автоматичній ефективності формул чи обрядів, механічному використанню образків чи священних речей»[4].

Що каже Боже Слово про забобонність?

Боже Слово забороняє та засуджує будь-яке звернення до окультизму чи надприродних сил задля пізнання майбутнього або ж спілкування з мертвими.

От деякі найсуттєвіші вказівки щодо цього:

– Второзаконня 18:10-14: «Нехай не знайдеться між тобою такий, хто переводить свого сина чи дочку свою через огонь, хто ворожить ворожбу, хто ворожить по хмарах, і хто ворожить по птахах, і хто чарівник, і хто чорнокнижник, і хто викликає духа померлого та духа віщого, і хто питає померлих. Бо гидота для Господа кожен, хто чинить таке, і через ті гидоти Господь, Бог твій, виганяє їх перед тобою. Бездоганний будеш ти перед Господом, Богом своїм, бо ці народи, що ти посядеш їх, слухають тих, хто ворожить по хмарах та ворожбитів, а ти не таке дав тобі Господь, Бог твій.».

– Єремія 29:8-9: «Бо так промовляє Господь Саваот, Бог Ізраїлів: Нехай не зводять вас ваші пророки, що серед вас, та ваші чарівники, і не прислухуйтеся до ваших снів, що вам сняться. Бо лжу вони вам пророкують Ім’ям Моїм, Я їх не посилав, говорить Господь.».

– Левіт 19:26: «Не будете ворожити, і не будете чарувати!».

– Левіт 19:31: «Не звертайтесь до духів померлих та до ворожбитів, і не доводьте себе до опоганення ними. Я Господь, Бог ваш!».

– Дідахе[5], III, 4: «Не будь птаховіщуном, тому що це веде до ідолопоклонства; ані заклинателем, ні астрологом, ні чародієм і не дивись на таке; бо з цього походить ідолослужіння».


[1] Див. Mircea Е., II sacro е іl profane, – Boringhieri, Torino 1967.

[2] Conferenza Episcopate Toscana, A proposito di magia e di de monologia. Nota pastorale від 15 квітня 1994 p. – Ed. Coop. Firenze 2000, Firenze 1994.

[3] Див. Avvenire on line, від 29 червня 2000 року.

[4] Antonelli Е., Contro la superstizione, в Lettere Pastorali (1990-1991), Magistero Episcopale, Verona 1993, coll. 1211-1212.

[5] Дідахе – це найдавніша письмова пам’ятка катехитичного характеру в християнському вченні. Точний автор не відомий, як і не відома точна дата написання твору. Можливо, його уклав християнин, що походив з юдейського середовища, наприкінці І століття; походження, найімовірніше, сирійське (прим. авт.).

Попередній запис

Чи правда, що Церква толерантно ставиться до певних набожеств, позначених забобонністю?

Наступний запис

Як Церква реагує на забобони?